3 розділ. Знайомство

Ендрю

Медикам немає відпочинку. Тепер їх ніби підмінили, нас стали навчати ще ретельніше. Може, мені здалося, проте пацієнтів ніби збільшилось і роботи, звісно, теж. Нам, як студентам, самим не дозволяли оглядати хворих, але й відпочити не давали. Та, принаймні, той мерзенний тиждень, що був на початку навчання, вже не повторювався. 

Ми з Джейком, навіть, вийшли у місто, але по незнанні зайшли у перший-ліпший клуб, та це й стало нашою помилкою.

- Два віскі з льодом, - зробив замовлення, поки ще тверезий Джейк. 

- Тільки без фанатизму, завтра знову до лікарні. - пригальмував я друга. 

- Горілки! - гарикнув який чоловік праворуч, - І швидко! 

Бармен почав виконувати його замовлення, забувши про наше. Я просто проігнорував це, але мій запальний друг не міг спустити це з рук.

- Ми перші замовили! - гарикнув він на бармена, - Можеш і зачекати, - зневажливо пирхнув в бік хлопця. 

- Що?! Ти кому це кажеш, виродку? - заревів той і хитнувся в наш бік. 

- Досить. - сказав я, - Не бачиш, що він п'яний? - додав тихіше, але на жаль, не лише Джейк розчув мої слова. 

- Це я п'яний?! Ах ти ж..! - він хотів вдарити кулаком мені в обличчя, але я встиг ухилитися.

Тоді він кинувся вже до Джейка, який собі на лихо, мав дуже запальну вдачу. Він, навіть, не думав ігнорувати п'яного виродка і зацідив йому у пику. З цього удару почалася бійка... Закінчилося тим, що у Джейка було підбите око, я виглядав краще: у мене була рана на руці, яку можна приховати одягом. Замовлення ми не забрали, після бійки пішли додому повністю тверезі і злі.

Зате отримали урок: до пошуку клубу треба підходити відповідально, більше не піду у перший-ліпший, а тим більше з моїм запальним другом. 

Минув якийсь час, перш ніж я побачив її знову. Як і всі попередні зустрічі, вона стояла біля виходу обіпершись спиною на стіну ніби... віддихуючись? 

- Привіт. Що марафон пробігла? - звернувся я.

- Привіт. Не зовсім. - знову без точної відповіді.

- Ти вже йдеш? 

- Йду. Досить з мене. - вигукнула вона трохи розгнівано.

- То я тебе проведу, - усміхнувся я, «удача на моєму боці»

- Що?! - її очі розширились, а тоді вона взяла себе в руки, - Не завдавай собі клопоту, я і сама доїду.

- Доїдеш? Невже, так далеко живеш? Та я все-одно хочу тебе провести, - продовжував наполягати я.

Вона заплющила очі, повільно видихнула ніби готуючись до чогось.

- Гаразд, - все-таки здалась вона та вийшла надвір.

Я, радий своєю «перемогою», чи не вилетів за нею на крилах, але не встиг я щось сказати, чи кудись піти, як вона повернула праворуч і... сіла в інвалідний візок.

Якийсь час я не міг контролювати своє обличчя, яке видавало мій повний шок. Зараз її поведінка стала цілком логічною. Я зрозумів усе: її небажання називати ім'я, дивні слова, часте відвідування лікарні. Лише зараз я пригадав, що завжди бачив її біля стіни, яка слугувала ні чим іншим, як опорою. Як я раніше цього не помітив?! Адже це можна було зрозуміти склавши все докупи, проте я б нізащо не здогадався. А ще студент-медик! Який дурень! Зараз дівчина не стала менш симпатична мені, просто... я скривився від огиди до себе.

Опанувавши себе я глянув на неї, вона дивилась на мене з викликом, очі немов би промовляли: «Що, не такий сміливий? Що ти тепер скажеш?». І подумки я з нею погодився, який же я телепень! Проте я наче вловив у її погляді ще щось, якусь печаль і... примирення. Так ніби вона змирилася з тим, що побачивши візок всі швидко дають драпака. «Що ж, ми ще подивимось» - подумав я і усміхнувся. 

- Поїхали, - я взявся за ручки і ми рушили вперед.

Якийсь час ми їхали мовчки кожен занурений у свої думки. На місто тим часом опускались сутінки: сонце ховалося за верхівками дерев на заході, почали запалюватись ліхтарі, де-не-де гуляли місцеві, з відчинених дверей ресторанів долинали тиха музика, час від часу голос подавали птахи, що причаїлися на дротах та дахах будинків. Чомусь лише зараз, у компанії цієї дівчини, я звернув увагу на красу цього невеликого містечка. З вікон на дорогу лилось світло з вікон будинків, де за стіною гралися щасливі діти й раділи домашньому затишку дорослі. А ми «йшли», у невідомому мені напрямку і, мовчали. Я порушив тишу, поки ще доцільним запитанням: 

- Зараз куди? 

- Праворуч, - втомлено відповіла дівчина.

- А ти давно мешкаєш у Норт-Логані? - цілком щиро поцікавився я.

- Все життя, - якось байдуже кинула вона, - тут прямо. 

- О, це просто чудово. - усміхнувся я.

- Справді?

- Ну, звісно. Якщо ти стільки тут живеш, то точно маєш знати хоча б кілька гарних місцин, правда ж? - вона замислилась. 

- Так, є кілька. 

- Супер! Отже, ти, як місцева, маєш мені їх показати. І ти не маєш права мені відмовити. - скомандував я.

- Невже? Ти це серйозно? - скептично запитала моя подруга. 

- А як інакше? Ти просто повинна показати мені місто! 

- Я не про це. Ти справді хочеш спілкуватися з... калікою? - від неї віяло цинізмом.

- Ти гадаєш, я б сказав це просто так? - звів брови я.

- Багато хто, каже щось подібне з ввічливості, - дівчина знизала плечима. - Я розумію. Нікому не цікава така інвалідка, як я, тож не потрібна мені твоя поблажливість. Ступай собі. Не думай, ніби я ображусь. Мені не звикати. - вся її бравада рухнула, коли на останньому слові її голос зірвався, та вона воліла приховати це холодним тоном, тож я дозволив їй це. 

- Невже ти вважаєш мене таким лицеміром? Думаєш, я такий боягуз, що боюся сказати все прямо? - не на жарт розійшовся я, ці її слова зачепили мене за живе. 

- Я не знаю тебе, - спокійно кинула дівчина. 

- Справедливо. - підтвердив я, - Проте я з таким не жартую.

Якийсь час, всього хвилину, ми «йшли» мовчки, вітер завивав у гіллі дерев, неспокійно перегукувались птахи. 

- То як? - запитав я.

- Ти про що? - збентежилась дівчина.

- Покажеш мені місто?