Глава 1 Початок Безлад

 Розвіюючи довкола себе післяобідню лінь, завжди спокійний і величний королівський замок гудів подібно до величезного роздратованого осиного вулика. Вулика, який хтось мав необережність, а точніше навіть дурість, стривожити. Й увесь цей сполох натякав лише на одне: там, всередині, за надійними сірими стінами, відбувається щось насправді цікаве. 

Пропоную одразу, не гаючи більше часу, без зайвих слів просто переміститися через його кремезну браму безпосередньо у серце подій. Туди, де у даний час відбуваються головні дійства, які і запустять цю дивну та повну абсурду історію.

Відверто, у цю саму мить для читача проходить всього лише секунда — автор ламає голову кілька хвилин, хоча кому це важливо? Продовжимо.

Тому прямо зараз у вашій уяві оживає цікава картина. Застиглий образ пробуджується, і ось куди тільки не кинь поглядом — по замку, не знаючи собі місця, починає носитися збентежена і чимось стривожена прислуга. Люди натикаються один на одного, пробігають повз, метушаться. Хтось напряму пліткує. Не кожен день вони бачать подібне, а водночас, незважаючи на їхній переполох, знаходячись у повному контрасті із ними, прибувають гості.

Впевнені в собі, гордовиті, вони ступають по натертій до блиску мармуровій підлозі коридору, здіймаючи приголомшливий брязкіт заліза. І уся ця сталева ріка із людей у латах спішно плинула у бік тронного залу. Лицарі та воїни, чоловіки і жінки, усіх можливих звань, чинів та титулів змішалися разом. Вони були одягнені у найрізноманітніші обладунки, тільки б виділятися серед інших.

— Хех, подивись, наче зграя птахів, — весело підмітив хтось із прислуги, промовивши до колеги.

Та й справді. В моменти, коли ці знатні особи штовхалися, тільки б протиснутись першими у відчиненні двері, різнобарвні пір’їнки, якими були прикрашені їхні шоломи, постійно гойдались у різні боки, створюючи нову різнобарвну хвилю.

І усе це збіговисько пояснювалось всього одним оголошенням від правителя. Усі глашатаї королівства вже кілька днів поспіль повторювали невпинно його слова, які звучали у всіх куточках держави. Тому жоден герой, який поважав себе, не міг проґавити такої нагоди показати усю свою доблесть з відвагою. І ніяких думок про винагороду — це лише приємне доповнення. В будь-якому випадку, усі ці сміливці сьогодні зібралися тут.

Важко було повірити у подібне зухвальство, але трапилось неможливе! Якраз про цю подію і йшлось в оголошеннях. Кілька ночей тому, прямо зі своєї кімнати, яка знаходилась у найвищій із веж, було нахабно викрадено не будь-кого, а саму принцесу! Куди без шаблонів?

Вона, скоріше за все, звісно, була не найулюбленішою із усіх доньок правителя. Інакше він би не тримав її так високо і далеко від інших. Але залишимо ці роздуми і повернемося до суті, яка полягала ось в чому:

Майже ніхто не бачив того самого негідника, який наважився на подібне. І ось це «майже» відігрувало саму важливу із ролей.

Тому що єдиною інформацією яку мав король разом зі свитою, було те, що досить стара, місцями глухенька, підсліпкувата кухарка, твердо стоячи на своїх словах, запевняла їх всіх у одному: затримавшись на кухні, щоб поцупит... — ой, точніше приготувати курча до сніданку. Вона почула щось схоже на гучні помахи крил, і, коли вибігла на звук, то точно, повторюю, абсолютно точно! Бачила величезну тінь, яка, ковзнувши тієї місячної ночі по стіні вежі, одразу ж і зникла. Гадаю, і курча ця сама тінь теж із собою прихопила.

У цілому, сумнівна така розповідь, ясна річ, почувши яку виникало багато запитань. Хоча король, вислухавши її і розкинувши мізками, чомусь майже відразу прийшов до єдиного логічного висновку у той момент.

Можливо, правитель був не дуже далеким, а можливо, цей підсумок потрібен був авторові. Хто знає. Але того осяяла лише одна здогадка. Припущення, яке досить швидко переросло у цілковиту впевненість: його старшу доньку, а тому і головну спадкоємицю, викрав ніхто інший, як дракон!!!

Ну звичайно дракон, хто ж ще? Адже якщо зникає принцеса — завжди винуватий дракон. Канонічна подія, і я не можу втручатися, тим паче злих мачух у неї не було, тому тільки так.

Безумовно, усі ці доблесні, сповнені сміливості люди, зібравшись тут, були цілковито готові, щоб випробувати свої сили у сутичці з настільки могутнім противником.

Вони товпилися один коло одного, затьмарюючи опонентів помпезністю та яскравістю своїх нарядів, з нетерпінням очікували, коли до них вийде король. Величний тронний зал заповнювався все швидше, людей ставало все більше: вони напирали, сварилися, шукаючи собі кращого місця.

Здавалося, всі лицарі, які тільки були в королівстві, зараз знаходились тут. Якщо не для того, щоб зійтися з драконом, то хоча б показати, що їм зовсім не страшно. Але умовно, коли хтось інший зробить це швидше, вони не дуже-то й засмутяться.

А чи точно усі?

Лірій, мій бідолашний друг, вибач, що зробив тебе таким, але все заради сюжету.

Лірій — він завжди був боягузом. З самого раннього дитинства хлопчина страшився всього зустрічного: від павуків на стінах і нічної грози до безпритульних собак на вулиці. Про бджіл й інших істот, здатних жалити, навіть згадувати не варто.

Але найсильніший, в якомусь сенсі, навіть душевний жах юнак відчував до найдивніших та небезпечних створінь — качок. Давайте не будемо його засуджувати: всі ми люди, і у всіх нас є свої слабкості.

Тим паче, за спиною у парубка було пояснення цьому особливому страху, який оселився прямо у серці. А сприяв тому один не зовсім приємний для молодого чоловіка інцидент, який трапився далеко в дитинстві. Як вам, можливо, відомо, якщо ні, то послухайте: психологічні травми дитинства, частіше за все мають схильність переслідувати нас і в майбутньому. Всі згадали батьків? Психологи точно. Перепрошую, відволікся.

Як зараз парубок пам’ятав події того дня. Тепле і привітне сонце стояло високо в небі, зігріваючи сяйвом усе навкруги. Привітний, лагідний вітерець, граючись пестив волосся, овіював обличчя, викликаючи посмішку.

Заплющте очі на хвильку і скажіть, чого хочеться найбільше в подібний день? Ясна річ — на озеро. Тепла вода, яка вгамовує втому та надає сил. Саме те для літної спеки!

Лірій думав так само. Так, глибини хлопець боявся також, але помочити ноги коло берега — хто завадить?

Закотивши штанці, ще зовсім маленький хлопчина з посмішкою бігав уздовж берега, радісно сміючись. Все це тривало до моменту, поки без будь-якої причини одна із птиць, які плавали поруч, чомусь, по якійсь дивній причині кинулась на нього.

Хлопчина намагався дати драла — справді! Хвилин десять вони з качуром бігали по місцевості. На жаль, сил Лірія було куди менше, ніж ентузіазму селезня, і врешті-решт, наздогнавши бідолагу, птах дуже боляче, а головне принизливо ущипнув того трішки нижче спини.

Подібна підлість залишила глибоченну рану як на тілі, юнака, так і на психіці з душею, через сміх спостерігачів які збіглись на крики.

Гордий та сміливий лицар Верій, чоловік старого гарту, який їв борщ з черепа троля столовим приладдям з кісток виверни. Як же татко почервонів у тому моменті. Після чого кинув допитливий погляд на дружину, в якому прямо читалось лише одне запитання: «А це точно мій син?»

Чим доросліше ставав Лірій, тим більше батько соромився «дивного» сина і того, яким той росте. В цьому моменті, замінимо словом «дивний» ті речі, які насправді вживав грубий лицар. Цензура не пропустить. Але, на жаль, нічого з цим поробити не міг. Усі його гроші разом із впливовими зв’язками не могли допомогти йому пристроїти свого багатостраждального сина хоча б кудись.

Батько справді намагався загартувати в синові волю. Але з усіх ратних закладів юнак, ніби під діями чар, вилітав десь за тиждень.

В академії «Лицарство як існування» хлопчина, ще навіть не переступивши порогу, налякався опудала вовка і, повний жаху, відстрибнувши назад, плюхнувся на підлогу. Сам стрибок був нічого, але при падінні хлопець зачепив обладунки на стійці. Ті завертілись і рухнули на підлогу. І тут наче нічого страшного. Ось тільки старий директор, який проводив екскурсію, на жаль, досить давно викреслив слово «реакція» із свого лексикону. Тому відскочити так прудко від небезпеки не зміг. Тому уся ця купа гарного брухту зі страшним звуком звалилася на його ліву ногу. Кілька «приємних» слів на ельфійській мові — ну так подумав сам Лірій, тому що подібних слів він ще ніколи в не чув, — і юнака виперли в ту ж саму хвилину.

Академія «Лицар знай собі ціну» теж відвернулась. Під час тренування хлопець відмовився піднятися по мотузці у вікно високої башти. Вежі, в якій, за умовою інструктора, нудьгувала принцеса в біді. Висота лякає, він це чудово знав...Але наставники були суворі. «Ну який це лицар, якщо він не може без вагань забиратися у вікна споруд з принцесами і відмовляється їх рятувати?» Тому вкотре мимо.

А «Орден лицарів проти драконів» навіть двері не відчинив. До речі, чудовий приклад співпраці трьох закладів між собою. Хоча в якомусь сенсі Верій досягнув успіху: про його сина говорили багато, як йому і хотілося.

Зрозумівши, що план з академіями зайшов у глухий кут, батько сам почав тренувати сина, як міг. Але його «міг» тривало недовго: ні терпіння, ні снаги йому не вистачало. Він міг бути критиком, але не наставником, точно.

Далі пішли професійні педагоги за гроші, тільки і вони не могли довго витримувати настільки неперспективного учня, тому швидко закидали цю дурну справу. Вчителі змінювались, парубок залишався той самий. Як же так? Син лицаря — і не пішов по слідах батька?

Ні, такому точно не статися, тому Верій витратив немало коштів та сил, щоб хоча б номінально син отримав цей титул. Тепер, виходячи з дому, Лірій завжди красувався у гарних, надійних обладунках з сімейним гербом на грудях. А на дурне запитання батька:

— І який в цьому сенс? Ти ж жодного разу не те що в сутичці був, а навіть меч не діставав.

Лірій з посмішкою відповідав:

— Так спокійніше, і головне — обладунки ніхто не прокусить.

Але давайте нарешті залишимо вже минуле та поспостерігаємо за героєм у сьогоденні. Незважаючи на свій вже досить похилий вік, Верій одним із перших вирушив до столиці. Роки йшли, а герой та його характер були незмінні. Хоча ні, з часом він став ще більш пихатим, ніж був до того.

Вся права у тому, що з великих подвигів у нього зосталися лише спогади про добрі часи. Спогади, які усі гості його замку чули вже сотні разів, знаючи їх напам’ять.

Наче звичайна справа, але інтерес до його персони стих, ім’я не згадувалось, і це доволі сильно било по гордості. А тут така новина — згадка про самого дракона! Це слово завжди діє на лицарів наче чари. Подумати тільки: міфічна істота, голову якої кожен лицар мріє повісити над каміном.

Верій не був виключенням. Тому як чоловік міг відмовити собі в такому цікавому виклику, як бій зі справжнім драконом? Впевненість, безумовно чудова, але чия голова опинилася б над каміном — тут вже питання.

А що ж поруч з ним забув такий легкодух, як Лірій? Розмова ж йде не про звичайну прогулянку, а про «зелену небезпеку» з лускою. Невже Верій все ж спромігся? І за роки зміг прищепити синові лицарський кодекс разом із щирим коханням до цього уставу?

Можливо, парубок трішки змінився, і виявився не таким безнадійним, як я його тут описую? Та де там. Запевняю вас, він зостався тим самим.

Причина у нього звісно була, але тільки своя. Хоча Лірій не був особливим гурманом, але йому так набридло постійно їсти «Дивись, я сам вполював на вечерю. Бачиш який здоровенний?»

Тому хлопець не міг відмовити собі в можливості поласувати чимось смачним в столиці. Тим паче ходили плітки про нову пекарню, в якій виробляють смачнющі солодощі.

Таємницю розкрито так легко. Новий заклад настільки запав у думки юного лицаря, і, не в силах противитись їй, той побачивши змогу, прив’язався за батьком.

Тому поки всі лицарі збиралися для зустрічі з королем, зовсім не зацікавлений у цьому хлопчина був зайнятий іншим.

Тримаючи в руках кілька солодких булок, юнак, жадібно відхопивши від однієї з них добрячий шматок, повільно жуючи, просто гуляв напівпустими вуличками.

Більшість жителів міста з однією лише думкою: «Цікаво ж подивитись на те, які події там відбуваються», — кинулись до замку. Столиця спорожніла. Тихі, соні провулки манили безпекою і спокоєм. Будинки, позіхаючи, підставляючи різнобарвні стріхи, ніжились під сонцем, і все це, зібравшись в одне ціле, вселяло дивне відчуття безпеки.

Підступно.

Повіривши в неї, Лірій, втративши обережність і ласуючи їжею, вирішив пройтися. Чудова думка! Вона б і залишилась такою, якби не одне велике «але».

Через усю цю підняту метушню один із слуг забув закрити загін із птахами. Це була змога, яку неможливо пропустити, і великий, шкідливий качур якого звуть Макі скористався нею на повну.

Велично, та не спішно він не тікав, а поважно вийшов з загону. А далі, далі повертівши здоровенною головою, так як і лицар до нього, вирішив прогулятись столицею.

І таке може трапитись. Тому випадково чи через насмішку долі, або так комусь захотілось, але Макі і Лірій зустрілися в невеличкому, схованому між будинками, тісному провулку.

Не відчувши небезпеки, юнак, весь час стоячи до неї спиною, ласував солодким і дивився на дах одного з будинків. Стріха привернула його увагу незвичною архітектурою.

Сонце, підіграючи несподіванці, раптово відбилось зайчиком від черепиці, вдаривши чоловікові в очі. Мотнувши головою, він опустив погляд донизу у той самий момент, коли здоровенний качур опинився безпосередньо під його ногами.

Словами неможливо передати усі ті почуття, які переповнили бідолагу, коли він побачив зовсім поруч свого дитячого, але від цього не менш грізного ворога.

Відверто, така неймовірна, але настільки потрібна мені як автору зустріч.

Лірій дивився на Макі, Макі піднявши голову дивився у відповідь. Повисла тиша. В провулку і до цього не було гомінливо, але зараз час наче зупинився.

Першим порушив цю ідилію селезень, який, ймовірно вирішив привітатися і видав голосне: «Кря».

Чемний малий. Але Лірій не оцінив. Скрикнувши так, що цей крик відбився від вікон, боягуз відстрибнув убік наче від полум'я.

Відстрибнути-то відстрибнув, але куди? Хлопець діяв скоріше рефлекторно, ніж продумано. Зараз молодик бачив лише качура перед собою і картинки з минулого.

Гріючись на сонечку, малесенький камінець на землі, просто існував собі. Він не збирався нікого чіпати. Але наступивши на нього після стрибка, парубок не зміг втримати рівновагу.

Всією вагою свого тіла він налетів на старі, ветхі двері, які служили вже швидше декором, ніж надійним захисником оселі.

Від настільки сильного удару ті випустили жалібний скрип, який наче говорив: «Дякую, нарешті ми вільні!» — після чого злетіли з петель, розвалюючись прямо на очах.

Втративши опору, «сміливець», стрибаючи на одній нозі, завалився всередину давно покинутого дому. Місцями обідрані, затерті стіни привітливо зустріли незваного гостя запахом сирості та пилом. А дивні, вицвілі картини на них з подивом спостерігали за тим, як, акробатично вигинаючись, щоб не впасти, юнак зупиняється десь прямо на середині кімнати.

Важко дихаючи та приходячи до тями, Лірій, тримаючись руками за боки, тривожним поглядом пробігся по приміщенню. Відмітив для павутину, досить велику до речі павутину, але, не встигши злякатися, згадав більш важливу для себе річ.

Підіймаючи пил під ногами, юнак швидко розвернувшись на п’ятах, кинув погляд у бік виходу.

А там, в світлому прорізі дверей, прекрасно виднівся темний качиний силует Макі, який не без задоволення спостерігав за таким дивним танцем.

Чи доводилось бачити вам, як людину охоплює паніка? Як вона наче стає меншою, втискаючись у себе всім тілом. Точнісінько це прямо зараз і відбувалось із лицарем. Хлопець наче хотів стати настільки маленьким, щоб провалитись у щілину в підлозі, тільки б втекти. Інколи потрібно правильно формулювати бажання — вони можуть здійснюватись.

Будинок наповнив гучний тривожний тріск. Старенька підлога, як і двері до цього, не витримавши ваги людини в обладунках, здалася.

Хруснули, відслуживши своє, дошки, все навколо наповнилось пилом та брудом.

Зрозумівши, що йому пора, Макі, попрощавшись своїм коронним «Кря», побажавши гарної посадки, втік подалі від всього.

Все ж Лірій був правий — нічого хорошого від качки очікувати не приходилось.

Наразі наш герой, якщо його можна було так назвати після усього, втративши опору під собою, звалився в величезну дірку, яка з'явилася прямо під ним.

Летів він недовго, навіть злякатися не встиг. Досить дивно для нього, маю підмітити. Звичайний швидкий спосіб опинитись в підвалі.

Прикро, але наче навіть терпимо. Якби не одна маленька деталь. Завжди має бути «якби».

Цей самий закинутий будинок, в якому відбувалося дійство, вже досить давно пригляділа для себе доволі старезна вже відьма.

Відьма, серйозно? — резонно підмітить хтось.

І отримає відповідь: так, відьма, і ніхто інший.

Я розумію, зазвичай у подібних історіях такі персонажі живуть десь далеко в болотах або глухих лісах, які відлякують людей.

Запевняю, це все про неї, на жаль, тільки колишню. Стара спокійно собі проводила час у компанії змій та жаб, насолоджуючись кожним моментом. Повірте, вона б із задоволенням залишалась би там і надалі, але, на превеликий жаль, як для себе, так і для Лірія, карга більше не могла перебувати у тому мокрому, вогкому лісі серед боліт.

Старість брала своє, і все частіше в тих вологих умовах бідолашну постійно мучив радикуліт. Радикуліт? Так, саме він.

Тому бідося однією з особливо темних ночей перебралася у місто. Ну, як перебралася — під впливом великої вдачі наштовхнулася на покинуту, нічийну будівлю, яку спокійно назвала своєю новою оселею.

Далі надійно приховала чарами будинок, зробивши його непомітним для інших, і, пробравшись в підвал, продовжувала собі спокійно жити.

Інколи запрошуючи нових «сусідів» до себе на вечерю, але роблячи все досить непримітно.

Тому існувала ця неординарна особа собі на радість і доволі успішно. До цієї приємної зустрічі.

Так ось. Зажмуривши очі, Лірій летів недовго, але, не зважаючи навіть на відносно невелику відстань, його приземлення було відчутним. Ще й дуже-дуже гучним.

Єдине, що йому залишалося, — це втиснутись у обладунки і згрупуватися.

Невеличку кімнату наповнив не глухий звук удару заліза об підлогу, а дзвінкий, неприємний гуркіт розбитого скла.

Хоча цей момент, на відміну від завмерлої на місці відьми, сам герой побачити не міг.

Приземлився він на доволі великий стіл, з турботою заставлений купою склянок, відварів й інших предметів, без яких не може обійтися жодна відьма, яка себе поважає.

Я лише можу здогадуватись, як їй, напевне, було боляче і важко дивитися на те, як хтось невідомий лише за одну секунду знищує її важку працю останніх кількох років...

Спочатку та навіть не зрозуміла, що відбулося і, по-дурному стоячи на одному місці, вона переводила погляд то на лицаря, то на уламки своїх мрій.

Все продовжувалось до тих пір, поки до неї не повернулася змога тверезо думати.

— Все ж таки вислідили мене лицарі огидні!, — прошипіла та. — В який ж момент я прорахувалася і коли?

Вона кинула погляд на юнака.Першим же її бажанням була думка про те, щоб відразу засмажити і з'їсти цього зухвальця. Але, на жаль для неї, а на радість для Лірія, ця думка відразу була відкинута. Просто після ситного обіду в ній не було вже місця.

Хоча, в чомусь, лицарю все ж не щастило, ця ідея їй все ж дуже сподобалась. Тому відступати від її основи бажання не було.

Всього лише мить — і мегера кинулася в найдальший куток підвалу. Почувся тихий стук після того, як одним швидким рухом була відкрита не менш стародавня за неї шкіряна книга. Важкі плюхнулись на підставку здіймаючи хмару пилу.

Відкашлявшись від цієї підступності, жінка зашелестіла сторінками в пошуках закляття, яке мало провчити того, хто її вистежив.

— Знайшла, ось воно!!! — радісний вигук наповнив кімнату.

А що Лірій? Звичайно, продовжував із заплющеними очима лежати там, де і впав. Ступор, не інакше.

Не відступаючи від ідеї, карга все ще хотіла, щоб лицаря з’їли: якщо не сама, то хтось інший. І вона чудово знала прекрасного кандидата!

Одного разу, спостерігаючи за фазами місяця для одного свого зілля, відьма випадково помітила, як по нічному небі летить величезна туша, схожа на дракона, у напрямку гір і зникає десь серед них.

Драконів вона ніколи не бачила, але точно була впевнена в тому, що це був тільки він не інакше. Та й луска, яку та підібрала, теж вказувала на подібний висновок. Логіка побудувалася.

Якщо є дракон — у нього, безумовно має бути і лігво.

— Вирішено! Я не можу тобою поласувати,так пригощу інших! — крикнула вона, радіючи своїй винахідливості.

Вхопивши з підлоги луску, тим самим прив’язуючи закляття до пошуку її власника, вона прочитала заклинання телепортації.

Кімната наповнилася приємним блакитним сяйвом, і через мить бідолашного хлопця закинуло прямо в середину лігва дракона.

Зробимо невеличкий крок назад. Він поверне нас в часі на кілька хвилин до того, як лицар провалився в підвал.

Декорації змінюються, столиця зникає, а на її місце приходять гори та здоровенна печера у них. ЇЇ стіни тремтять від важких кроків, у кожному з яких відчувається неймовірна сила, і вона, відбиваючись відлунням від стін, проноситься у гори, затихаючи десь далеко серед них.

Від цієї міці вікові сталактити не втримавшись, відривались разом з шматочками каменів і падаючи донизу, закінчували своє існування розбитими на підлозі.

Але все ж підземелля, пручаючись всіма силами, вистояло перед величезним, зеленим драконом, який велично, по-господарськи сунув по своєму новому лігву. Тепер лускатий був його новим власником, одноосібним правителем і усім своїм погрозливим виглядом вказував на це.

Не вистачало лише таблички «Обережно, дракон!» при вході, щоб дати зрозуміти усім навколо: ця місцевість відтепер належить тільки йому.

Ніколи мені ще не доводилося бачити настільки величне створіння. Воно рухалось гідно, подібно правителям. Але раптово, зовсім маленький, буквально з долоню людини, павук, не втримавшись на своїй павутині через тремтіння, зірвався донизу. Падаючи і перебираючи маленькими лапками прямо у повітрі, істота зненацька плюхнулася прямо на кінчик носа дракона.

Подумаєш, невеличка прикрість для такого неймовірно кремезного міфічного створіння, але в іншій історії, не в цій. Звівши погляд на свої ніздрі і побачивши на них це миле, пухнасте створіння, дракончик, видавши вигук, повний жаху, плюхнувся жовтим пузом прямо на землю.

Закриваючи очі лапами і затихаючи на місці, він затремтів усім своїм масивним тілом подібно до осіннього листу на вітрі.

Що ж, давайте знайомитись. Серій, і, як ви вже могли зрозуміти, не зовсім звичайний дракон у самому прямому сенсі цього слова.

Його батько — ніхто інший, як сам повелитель драконів.

Могутній, безстрашний, він гордо вихвалявся перед усіма знайомими своєю колекцією із сотні різноманітних обладунків лицарів. А мечами так званих «вбивць драконів» повелитель виймав їхнє ж власне м'ясо із своїх зубів. Ідеальний ворог у епічному фентезі. Але, як вже повелося у нашій історії, син зовсім не пішов у батька.

З дитинства Серій любив бігати по траві за метеликами, збирати квіти, гратися у травах. Величезний мінус для його раси. Так ніби того було мало: до його неймовірної доброти, той боявся усього... Від сну в темній печері, на своїй першій купі золота, до опудал лицарів, які йому потрібно було здолати.

Чи міг правитель терпіти подібні слабкості сина? Це ж його нащадок, який мав прийти після нього, і він буде таким? Ніколи!

З’явилося нове яйце, гіде, а «невдалий» перший вивід вигнали з рідних земель і забувши назавжди. При цьому назавжди змінивши його приналежність з гордих драконів, на звичайну ящірку.

Тепер Серій — звичайний плазун, якому заборонено повертатись в рідні краї.

Викинутий та самотній, нікому не потрібний Серій, довго літав повсюди, поки одного разу випадково не знайшов цю саму печеру. В ній було не так темно, як в інших, та й наче сирості менше. Тут і залишився.

— Та що з тобою не так, з якого приводу новий приступ? — почувся втомлений жіночий голос. — Знову пташка залетіла? Так вижени її, і дай мені спокійно поспати!

Цей голос лунав із найдальшого кутка печери, де на сухій м'якій траві, яка до цього служила ліжком для самого Серія, зараз, на боку підтягнувши під себе ноги, лежала дівчина.

Почувши її слова, Серій прийшов до тями і, впевнившись у тому, що павука поряд вже немає, тихо, не приховуючи надії, запитав у відповідь:

— Слухай, а коли тобі вже настане час іти?

— Та знову ти за своє, самому ще не набридло? — прозвучав лінивий, сонливий і незадоволений голос. — Все «іти» і «іти». У цілому, яке зовсім може бути "іти", якщо я тільки прийшла?!

Слухаючи її відповідь, Серій до самого серця пожалкував про те своє бажання подивитися на настільки чудовий замок, який він помітив із гір. Це бажання, пересилило його здоровий глузд, і дракоша підлетів до нього так близько. У той самий момент цікавості, ця нахаба і стрибнула йому на спину з вікна башти!!! Прямо з вікна, на дракона розумієте?! Хоча у ту мить, він цього не знав, а гадав, що в нього чимось пожбурили.

Наляканий не на жарт дракон, розвернувшись, помчався у своє лігво, так і не помітивши один маленький мінус: причина його переляку дуже впевнено тримається за його спину, і сидячи на ній, летить разом з ним.

Ось наша історія підійшла і до третього свого героя, настав час знайомитися. Перед вами вона — та сама принцеса, через яку і здійнявся переполох на початку. Нолвія.

Знали б ви, як дівчину вже дістало постійне нудіння батька про етикет, правила поведінки і все інше, чому навчають принцес. А з недавніх пір його улюблена фраза звучала якось ось так:

— Ну все! Тобі вже давно стукнуло двадцять, пора заміж. Скоро прибудуть принци, потрібно вибрати когось із них для зміцнення кордонів із одним з наших сусідів.

І ці слова повторювалися знов і знов, знов і знов. А за ними йшли майже нічим не відмінні один від одного бенкети, на яких купа самих різних чоловіків різного віку дивилися на неї жадібними поглядами, а вона змушена була посміхатися їм у відповідь.

Подібне набридало, сковувало, а насправді єдиним бажанням бідолашної дівчини було як слід виспатися. Виспатися солодко і довго, щоб у цей момент її ніхто не смикав, не будив, не заважав, не змушував одягати корсети і мішкуваті сукні під них.

Тієї самої ночі, змучена і без сил, вона стояла біля вікна своєї кімнати. Очікуючи нової урочистості, принцеса милувалася небом, коли раптом побачила дракона.

Можливо, якась інша дівчина, злякавшись, кинулася б тікати, але не наша героїня.

ЇЇ настільки все дістало, що, побачивши це створіння, в голові майнула лише одна думка:

— Ось він, мій шанс.

Подумала дівчина, згадавши книги, які читала в дитинстві. Книги, в яких дракони викрадають принцес тільки для того, щоб замкнути тих у вежах або печерах. В яких є тільки дзеркало з ліжком, а теплу м'яку постіль вона і жадала.

— Ну і в цілому! Я ж прохала тебе менше ходити. Через твій гул, я не можу виспатися як слід! — виговорившись, дівчина солодко потяглася і перекинулась на інший бік.

Дивлячись на цю нахабу, Серій ще щось пробурчав — більше для себе, але намагаючись говорити настільки тихо, щоб вона не почула. Чудовий приклад токсичних стосунків.

Все наче заспокоїлось, але це була оманлива тиша. Вона не тривала довго: раптово яскраво-блакитне світло заповнило печеру. Над головою у Серія відкрилося невеличке віконце у просторі.

І прямо з нього на бідолашного дракончика, на макітру якого і так вже багато усього звалилось останнім часом, повторно і з шумом щось гепнуло. А було те «щось» досить дивне і в стальних латах.

— Ай! — заволав той від болю і страху, втиснувшись у стінку печери.

Відкривши одне око і продовжуючи спати іншим, Нолвія з інтересом спостерігала за подіями, які розгорталися.

А «відбулося» в обладунках від шоку нічого не розуміло.

Полежавши деякий час на землі, Лірій усе ж піднявся на ноги і, озирнувшись навколо, наткнувся поглядом на доволі симпатичну дівчину. Вона була першим, що йому довелося зараз побачити. При вигляді неї хлопець навіть трішки випрямив поставу і, що було сили, втягнув живіт, навіть не дивлячись на те, що був в обладунках.

Це швидше був інтуїтивний рефлекс, слабкість кожного чоловіка при вигляді тієї, яка сподобалась йому з першого ж погляду. Але ось інтерес узяв гору, і його погляд, неохоче відірвавшись від принцеси, перемістився у бік, вивчаючи печеру. Помилка.

Не пройшло і кількох секунд, як хлопець побачив величезну, відкриту від подиву пащеку дракона, яка, до речі, була повна гострих зубів!

Цього видовища було достатньо для того, щоб наш лицар, видавши несамовитий крик, побіг куди очі дивились.

А дивилися вони досить погано, бо, не пам'ятаючи себе від жаху, повернувшись назад, той зі всієї сили вдарився головою об стіну печери, через що одразу втратив свідомість.

— О, ще один такий самий, — пробурчала дівчина, закриваючи око і намагаючись все ж таки заснути, — Можна подумати, мені галасу від одного подібного було мало.