Епілог

Лютий 2022, Шепетівка

– Ох, а я ж говорив! Я говорив!

Домовий бігав квартирою та не міг знайти собі місця від новин, які дуже швидко облетіли всю країну. Не стали виключенням і вони з Миколою Йосиповичем. Ще о шостій ранку зателефонувала Люба, аби повідомити, що почалася війна. Жінка була такою схвильованою, сказала, що їде у рідне місто й не має, де оселитися. Курінь люб'язно погодився їй допомогти з житлом.

А от домовика такий розклад не влаштовував. Ще за кілька днів до страшної дати він відчував щось нехороше. І навіть підбивав Миколу Йосиповича на те, аби втекти за кордон. Однак листоноша лише відмахнувся. Йому здавалося, що його друг себе накручує.

– Я говорив тобі, що буде зло! – кричав Бедрик, збираючи речі у валізу. Микола Йосипович навпаки все звідти діставав. – Чого ти мене не слухаєш ніколи? Як нам тепер бути? Як жити? А як заберуть дім?

– Бедрику, ти вгамуйся. Краще попиймо чаю та подумаймо над тим, що ми можемо зробити, аби допомогти прогнати їх з нашої землі.

Домовий, ніби його хто стукнув заспокійливою палицею, з гуркотом кинув валізу на підлогу й потупцяв коридором, як зазомбований.

Коли Микола Йосипович дістався кухні, чайник уже стояв на плиті, а з холодильника діставалися сосиски й сир.

– А знаєш, ти правий! – заговорив до нього Бедрик, діловито нарізаючи сосиски кружальцями. – Ми точно можемо допомогти. Віддамо їм папірці. Все одно в тебе їх багато.

Курінь стиснув губи до біла, а потім всівся на стілець. Гроші, які збирав майже все життя, віддавати ой як не хотілося! Але з іншого боку – якщо це бодай краплинку допоможе боротися зі злом, то біс із ними! Все одно вони «брудні», як каже Бедрик.

Черкаси

Лідочка плакала, відчуваючи відчай та безпорадність. А Сергій тим часом збирався у військкомат.

– Може не підеш? – схлипувала, витираючи сльози, і жадібно дивилася на чоловіка.

– Піду.

Він не хотів дивитись на дружину. Перебирав документи, шукаючи потрібні.

– Нехай крилаті йдуть воювати. В них сили стільки, що поборють мільйон солдатів. Куди ж ти підеш? А як же ми? Що нам робити?

– Крилаті, якби могли щось вдіяти, то вже зробили б.

– Справді підеш?

Ліда не хотіла вірити ні про напад ворожої країни, ні про те, що Сергій дійсно йде на війну. Її мозок відторгав цю інформацію, не бажаючи приймати.

– Лідо, так, піду. Я не передумаю. Годі вже.

– Гаразд, – кивнула і попленталася на кухню. Там сіла, закривши обличчя руками, й стала беззвучно плакати.

Сергій перед виходом прийшов до неї, обійняв міцно й пообіцяв вернутися. Так серйозно пообіцяв, що вона повірила всім серцем.

Київ

Адам стояв на самоті у Дем'яновому кабінеті, який колись вважав своїм, та дивився у вікно, де стояла непроглядна темінь. В руках відчувалося тремтіння, а ще допікав головний біль. Вперше в житті. 

Не вірилося, що його час прийшов. Скільки залишилося жити? Місяць? Тиждень? Чи годину? Алія протягнула ще дев'ять років після такого ж вчинку. Однак вона не поглинула стільки енергії, скільки взяв її Адам. Тому всі надії на життя покинули його ще після смерті ворога.

Те, що Кирило виявився його рідним дядьком, пояснювало, чому мати залишила його живим, а потім і випустила на волю. Вона так трималася за кровні зв'язки, що завдала світові чимало болю. Не даремно старійшини забороняють Світлим зв'язуватися з людьми.

– Про що задумався? – пролунало від дверей. Адам розвернувся та побачив втомленого Дем'яна.

– Про матір.

– Алія була великою Світлою. Моя повага до твоєї матері не помре навіть після моєї загибелі.

Адам відчував, що верховода говорить щиро, однак знедавна мав іншу думку.

– Великий Світлий дотримується всіх правил та законів, в ньому не тече людська кров, він не щадить тих, кого варто вбити, навіть якщо то його близькі. Великий Світлий служить заради балансу добра та зла. Він не повинен переходити межу, а має нею йти, контролюючи обидві сторони.

– В такому разі великих серед нас немає.

– Немає, – кивнув Адам, а потім відчув, як духом поповзли неприємні передчуття. Він знову поглянув у вікно, ніби міг там щось побачити й додав: – Починається. Пора.

Присвячується всім тим, хто вже не повернеться додому.

_______

Ось і все. Останні глави давалися дуже важко. І я ось тільки зрозуміла в чому причина - мені не хотілося прощатися з героями. Але всьому є свій кінець. 

Вдячна всім, хто був зі мною. Сподіваюсь, книга вам припала до душі. Якщо справді так, то не забувайте підтримати лайком чи коментарем. А ще підписуйтеся на мою сторінку. Я обов'язково продовжу писати фентезі, бо люблю його. 

А поки я в пошуках натхнення, раджу вам прочитати на Букнет "Божевільний світ" Віталія Партицького. Ця книга - лещо дійсно неймовірне, повірте мені на слово!❤️

Дякую всім! І люблю вас, мої читачі❤