Розділ 44

***

Час йшов повільно. Діана вже котру годину сиділа на темній кухні разом з мовчазною Ольгою та спостерігала за годинниковою стрілкою. Залишилася, бо відчувала, що не може залишити дружину свого брата на самоті. Хоч вони й не були близькими, жінка все ж захотіла підтримати її хоча б своєю присутністю. Бо говорити про серйозне не наважувалася.

Діана згадувала Адама малим розумним хлопчиськом, який дивував своїм білим одягом, а ще розповідав різні нісенітниці. Цікаво, якби вона почула всі ті історії зараз, повірила б? Точно ні. Вважала, що її хочуть пошити у дурні.

Жінка не хотіла думати про те, що Адам не повернеться. Вона вірила в його сили, розум та стійкий характер.

Коли стрілки годинника наблизилися до другої ночі, втома змусила задрімати, підперши рукою обличчя. Марилося щось нехороше, темне, від чого сон був тривожним та уривчастим.

Прокинулася від шуму й одразу ж підвелася, кинувши погляд на годинник – перевалило за четверту ранку. Ольги поряд не було. Судячи зі звуків, що лунали з коридору, братова дружина знаходилася саме там. Вона схлипувала та шморгала носом.

Діана знайшла її у спальні. Там, на великому ліжку, Ольга сиділа поряд з непритомним чоловіком, в якому заледве вдалося впізнати Адама. Руки самі затулили рота, аби стримати крик. Обличчя брата було блідим, знекровленим, під очима з'явилися тіні, на руках – тонкі білі сліди рубців, що нагадували блискавку. Однак найгіршими виявились крила – повністю покриті свіжими ранами.

Діана стрепенулася від чоловічого голосу, який несподівано заговорив:

– Ми забрали з нього енергію, це дасть йому трохи часу.

Жінка й не помітила, що окрім них в кімнаті знаходився ще й Світлий в білому традиційному одязі. Обличчя було їй знайомим, однак імені його Діана не могла згадати.

– Дякую, Дем'яне, – ледь змогла проговорити Ольга, тримаючи долоню на щоці свого чоловіка.

Світлий мовчки кивнув, а потім вийшов у коридор, не звертаючи уваги на Діану. Вона зробила кілька кроків та несміливо опустилася біля Адама, з протилежної сторони від Ольги. Взявши брата за руку, відчула її холод. Таке було вперше. Не пам'ятала, щоб хоча б раз Адам був таким льодяним.

– Він змерз... – тихо сказала, відчуваючи на губах сіль. Ольга швидко дістала з шафи ковдру та вкрила чоловіка, також не припиняючи плакати.

Так вони й просиділи над ним до світанку, ллючи сльози та намагаючись зігріти холодні руки.

Адам розплющив очі несподівано, одночасно пальцями стискаючи долоні жінок. Погляд, спрямований на стелю, не рухався, тільки зіниці то звужувалися, то розширювалися, намагаючись сфокусуватися. Через нескінченно довгі десять секунд він повернув голову до Діани й, зрозумівши, що робить боляче, миттєво відпустив її руку.

Було помітно, що він здивований бачити сестру поряд. Зелені очі Адама змінилися після цієї ночі. Не було більше тієї теплоти та мудрості, натомість з'явилася лише пустота і бачити ці зміни виявилось боляче.

– Адаме... – прошепотіла Ольга, дивлячись на чоловіка з мольбою. Він перевів на неї погляд, затримавшись ненадовго на очах, а потім простягнув руку, аби великим пальцем витерти невпинні сльози.

– Моя Оля, – усміхнувся, доторкаючись до її мокрих щік, – Оля...

Погляд Світлого розтанув, став лагіднішим. Діані навіть почало ввижатися, що все тепер буде як і раніше, залишиться на своїх місцях. Однак всього лише через кілька секунд погляд Адама знову зробився якимось скляним, неживим. Він заплющив очі, втрачаючи свідомість.

– Що з ним?

Голос Діани тремтів.

– Вирішив піти стопами матері, – Ольга дивилася на чоловіка з печаллю в очах, – аби перемогти Кирила.

В такому стані Світлий залишався аж до обіду. Маленькому Андрійкові, який був надто допитливим, сказали, що тато нездужає і потребує спокою. Ольга вклала сина спати, а Діана вирішила допомогти сім'ї та приготувала обід.

Він прокинувся раптово. Просто підірвався, сів у ліжку, важко дихаючи. А потім покликав дружину. Збіглися всі, навіть прийшов Дем'ян, взявшись невідомо звідки.

Тепер Адам мав набагато кращий вигляд і навіть зумів заховати крила. Однак його занепокоєний погляд говорив про те, що поки що радіти не варто.

– Олю, – простягнув руку дружині й вона вхопилася в неї, сідаючи поряд, – ви сьогодні ж маєте тікати на захід. Якомога далі. Мені відкрилася частинка майбутнього і те, що я бачив... Ті жахіття, на які здатні люди...

Адам захитав головою, ніби намагаючись прогнати ту ману. Серце Діани стукало так гучно, що, здавалося, кожен присутній його чув. Невже те, про що писали останнім часом у новинах, справді станеться?

– Але ж... Світлі хіба не захистять нас? – стурбовано запитала Ольга. – Хіба ви не робите це все своє життя?

– Не цього разу.

Голос Адама був надто тихим та глухим.

– Чому? – втрутився в розмову Дем'ян.

– Кирило... він обхитрив усіх нас. Зникнувши на довгі десятиліття, спершу вчився новій магії, часом навіть сам її створював. Експериментував, вбиваючи Світлих, знищуючи їхні крила. А потім, оселившись на сході, повільно, але впевнено отруював мозок людям. Він – зло, якого не бачив світ. Але коли ця погань з'єдналася тандемом з Темними й зі злом людським...

На долю секунди Адам став пустим, тіло обм'якло, а потім він проснувся, ніби усвідомлюючи свій стан, та міцно стиснув губи.

–... те, що незабаром відбуватиметься на нашій землі... найстрашніший нічний жах. Поки не пізно, ви повинні їхати на захід.

– Але... я не хочу! – в очах Ольги стояли сльози, вона міцно трималася обома руками за Адама, наче боялася, що той знову покине їх. Світлий поцілував її тонкі пальчики й хитнув головою.

– Вибач, Олю, – він перевів погляд на Дем'яна й продовжив: – Темні нападуть одночасно з людьми. Їх буде в сотні разів більше, ніж нас. І ми зобов'язані їх стримати. Я бачив лише перші дні нашої війни, Дем'яне, але, повір мені, такої битви не було за всі часи існування Світлих.

Адам підвівся на ноги та кульгаючи підійшов до шафи.