Розділ 43

Кирило стояв за його спиною. Здається, ворог не рухався, лише з огидою дивився на мертве, як йому здавалося, тіло Світлого. В грудях не боліло, крил теж не відчував. Стовбур сосни, який стояв перед очима, «плавав». Холодний дощ хлистав по обличчі, повільно приводячи до тями. Кожен тихий вдих повітря повертав частинку сил. Їх не було достатньо, аби вбити ворога, проте вистачить для того, щоб ранити. Крім своєї власної енергії, він відчував ще й ту, яка стала б у пригоді. Вона знаходилася не надто далеко й заманювала, ніби благала увібрати її в себе.

Несподівано Кирило штурхнув ногою в поранене крило. Мабуть, аби впевнитися в смерті свого ворога. Адамові довелося міцно стиснути зуби, аби не видати себе, тому що біль пронизав усе тіло. Втім, майже одразу ж Адам зміг прогнати його та зосередитися на своїх силах, які оживали.

Тим часом Кирило сказав щось нерозбірливе, обійшов тіло Адама та присів біля голови, змусивши його заплющити очі та затамувати подих.

– Ти здох, Адаме! Ти здох, так і не дізнавшись дуже багатьох речей. Не думав, що таке просте закляття ти перенесеш так важко.

Скажений регіт, який наступив після цих слів, був таким неприємним та голосним, що Адамові заклало вуха. Проте Кирило дуже швидко заспокоївся та замовк.

Адам розумів, що більше такого шансу йому не випаде. Адже противник знаходився так близько, що ніяк не встиг би знешкодити закляття.

Зібравши всі сили докупи, він різко смикнувся назад, а потім без вагань кинув у свого ворога закляттям. Воно не було вбивчим, однак все-таки змогло поранити Кирила. Від несподіванки той упав на спину. Адам, не втрачаючи ані секунди часу, підвівся та швидко побіг туди, де відчував скупчення енергії. За спиною лунав крик Кирила – рев пораненого звіра.

Обгорілі крила заважали, але Адам фізично не міг їх заховати. Ноги погано слухалися, та він не зупинявся. З кожною хвилиною до цілі залишалося все менше відстані.

Зовсім скоро Адам вибіг з лісу та опинився в закинутому місті. Десь там серед цих напівзруйнованих домів знаходилася енергія і він мав її дістати, чого б йому це не коштувало.

Кирило не забарився й за спиною з'явилися звуки помахів крил. Проте він не летів, а стрибав на невеликі відстані, злісно лаючись та викрикуючи ім'я Адама. Довелося пришвидшитися, аби не потрапити в його лапи.

Не зупиняючись він пробіг повз будинок, за яким і було те, чого так потребував у цей момент. Прямо над землею витала зелена енергія. І її було так багато, що вистачило б для десятків Світлих. Адам рвонув вперед, однак одразу ж упав на спину – Кирило його наздогнав та вхопив за хворі крила, аби кинути на землю. Посипалися кулі й хоча вони мали слабкий заряд, все одно ранили Світлого, знесилювали його.

– Покидьок! – цідив крізь зуби ворог. – Нездара! Навіть згинути нормально не можеш!

Адам не міг відбиватися. Він повз із останніх сил до плями радіації, яка могла спасти його життя. Кожен ворожий удар віддавався пекучим болем у всьому тілі.

Коли до енергії залишалося зовсім трохи, Кирило з розмаху налетів на Світлого та взявся гамселити його кулаками. Адам лиш невдало прикривався руками, пропускаючи важкі удари по обличчі.

Коли вже здавалося, що в нього нічого не вийде, енергія несподівано сама проникла крізь шкіру. Лише за одну мить після отримання сили Світлий зміг перехопити руки свого ворога, не даючи йому продовжити побиття. Кирило ошелешено вирячився на Адама, в погляді якого було стільки ненависті, що це навіть налякало противника. Він сіпнувся, намагаючись вирватися, однак руки Світлого, мов лещата, міцно тримали його кулаки.

Невидимі людському оку хвилі енергії, ніби язики полум'я, обхоплювали Адама та робили його сильнішим. Він відчував, як енергія наповнює тіло, як вона шириться ним, немов кров венами. Кожна клітинка плоті наповнювалася надзвичайною силою і закінчувати це Адам не мав наміру.

Несподівано з'явилися видіння перед очима. Він знову бачив те, що відбувалося у Прип'яті майже тридцять шість років тому. Алія вбивала своїх воїнів, а потім помилувала його. Ворога, з яким Адамові доводилося зараз боротися. В голові постало запитання, якому, здається, прийшла пора.

– Скажи мені, Кириле, – Адам не впізнав свій голос, однак не придав цьому значення, – чому вона залишила тобі життя?

Кирило більше не пручався, напевно, відчував міць Світлого. Лише дивився прискіпливо, скрививши обличчя.

– Ти нічого не знаєш про життя, Адаме. Як і про свою матір. Ми з нею однієї крові. Брат і сестра.

Адам розгубився лише на секунду, але цього вистачило, аби Кирило зміг висмикнутися та, розпустивши крила, спробувати втекти. Але з того нічого не вийшло. Світлий швидко зреагував та легко вхопив ворога за передпліччя. Енергії в тілі було достатньо, аби вбити Кирила, проте припинити вбирати її в себе Адам не міг. Жага до цих надзвичайних сил була великою та діяла, ніби наркотик на людину. Відмовитися не було волі.

– Дядечку, – виплюнув зле, – шкода, що я не зробив цього раніше. Не знищив тебе.

– Ти не виживеш після цього.

– Подивимося.

Адам відчував, як енергія, якій уже не вистачало місця всередині нього, починала руйнувати його тіло. Мабуть, Кирило мав рацію, однак спинитися було неможливо. Він просто направив той несамовитий потік у ворога, ставши своєрідним провідником. Енергія потекла у тіло чоловіка, ніби вода в пусту бочку, швидко наповнивши посудину «по вінця». Кирило закричав від болю, його тіло почало трястись, очі закотилися. Тривало це менш ніж хвилину. Зовсім скоро чоловік обм'як й повільно сів на землю.

Поки догорали останні секунди життя Кирила, Адам побачив недалеке майбутнє. Очі його розширилися від жаху, він поглянув на ворога, який задоволено усміхався. Він його переграв! Все одно переграв! Адама взяла така лють, що він навмисне поглинув ще безліч енергії, а потім випустив її частину в уже мертве тіло Кирила.

Розум Світлого був задурманеним. Очі бачили добре, однак не могли зосередитися на одному предметі, весь час перескакуючи на щось нове. Дихання зробилося нерівним, а ще занадто швидким. Відчував, що його тіло розсипається на тисячі молекул, а потім збирається докупи, зв'язується у тісний вузол. Знову розпадається. І так по колу.

Він йшов, проте не розумів куди. Знав лише одне – це кінець. Його час прийшов, а він так і не встигне врятувати людей. Хоча Дем'яну це під силу. Точно, він йшов до верховоди, аби сказати...

Перед очима з'явилася біла пелена, довелося зупинитися, сісти на вологу землю. Холодно. Як же йому було холодно! Люди теж так мерзнуть щозими?

Прийшовши більш менш до тями, встав і знову пішов. Не туди. Довелося розвертатися. Полетіти б.

Крила. В нього ж є крила! Змахнувши ними кілька разів, згадав, що їх віднині немає.

Часу більше не існувало, він не міг його відчувати, як раніше. Не було й темряви та світла.

Дем'ян сам знайшов його. Чи навпаки?

– Адаме! Адаме! Ти мене чуєш? У нього кров! Покличте Йосифа! Негайно!

– Не треба. Мені вже не допомогти... Я маю тобі дещо розповісти, однак перш ніж я це зроблю, мушу якнайшвидше попередити... Ольгу.

В голові запаморочилося й він перестав розуміти будь-що. Упав на одне коліно, опустивши голову додолу, й сперся руками на крижану землю.

– Мерщій! Забираймо з нього надлишок енергії! Інакше він загине! – кричав незнайомий голос.

Адама поклали на спину. Стало дуже холодно. На мить він прийшов до тями та зрозумів, що десятки рук обхопили його тіло та витягують з нього сили. Таке заборонено робити! Заборонено! Знову забуття...