Розділ 42

Коли енергія проникла в нього, одразу ж з'явився прилив сил, від яких все тіло аж вібрувало. Адам і сам дивувався тим можливостям, які надала йому радіація. Це було схоже допінгу, який незаконно приймають спортсмени перед змаганнями. Але відчував – мало. Хотілося ще. І ще. І ще. Енергія, сила п'янили та дурманили мозок. Адам на автоматі став жбурляти вбивчі кулі в Кирила. Злісна крива посмішка спотворила обличчя. В той момент він думав лише про те, як вбити ворога. Говорити більше не хотілося, однак противник вирішив інакше. Припинивши атакувати Адама, він за одну мить створив між ними захисну прозору стіну. Як Світлий не намагався пробити той бар'єр, нічого йому не вдавалося. Кирилова магія була сильною та геть відрізнялася від традиційної, тієї, що використовували Світлі.

– Здивований, друже? – Кирило сміявся, проте зовнішній вид його видавав – чоловік злився. – Я знайшов багато дуже потрібних книг та вмію ще й не таке. Але сподіваюся, що ти швидко помреш та не доведеться демонструвати свої здібності. До речі, хороший хід. Не очікував, що ти спокусишся на енергію. Хоча нічого дивного, яка яблунька, такі і яблучка.

– Здивований, – щиро зізнався Адам. – Хотів би й сам таке вміти. Та, зрештою, я тепер маю достатньо сил, аби перемогти. Яка тепер різниця? А от ти, Кириле, гніваєшся, бо тобі не вкусити більше цієї сили. Вона тебе знищить, щойно ти хоч краплину її вбереш в себе. Я правий?

Адам зачепив за живе й ворог загарчав від злості. Очі його стали темними та неживими. Нагадував демона. Він і був демоном, абсолютною протилежністю Адамові та всім Світлим. Некероване зло, якого раніше не бачив світ. Помилка його матері.

Вирішивши не втрачати часу, Адам став кидати кулями в захисне поле без зупинки. Рано чи пізно перешкода повинна була проломитися. Кирило тим часом з глибокою ненавистю дивився на ворога. Щелепи його були стиснуті настільки сильно, що навіть жовна грали.

На знищення захисного поля пішло двадцять хвилин. Щойно прозорий бар'єр зник, Кирилові довелося відбивати випущені вбивчі закляття. Все явно йшло не так, як він допускав. Адамові все ж вдалося змінити те майбутнє, яке побачив його ворог тоді, коли був знищений реактор. Не даремно ж Адам експериментував та тренувався ці роки.

Тепер битва велася на рівних. Світлий намагався поцілити у Кирила вбивчими кулями, а у відповідь йому летіли різноманітні. Навіть такі, яких він раніше не бачив.

Через деякий час Адам зрозумів, що їм не зрушити з мертвої точки. Він став лиш оборонятися, аби не тратити даремно сил. Кирило ще вдарив кілька разів і теж зупинився. Він мовчки дивився на Адама, проте в цьому погляді таїлося стільки злоби, що й слів не потрібно було.

Зненацька світлова куля, що висіла над їхніми головами, зірвалася, а яскравий спалах на мить засліпив Адама. Непроглядна темнота, яка наступила після цього, не дозволила вчасно помітити, що Кирило зник. Коли очі нарешті привикли до пітьми, поблизу нікого не було.

Мабуть, що не вперше в житті Світлий відчув розгубленість. Кирило не міг втекти. Він надто звихнувся на вбивстві Адама, аби покинути цю ідею. Отже, щось задумав. Тільки що? Напасти зі спини? Навряд чи в нього це вийде, бо після поглинання енергії всі відчуття загострилися. Тепер Світлий ще швидше міг відчути небезпеку та зреагувати на неї.

Адам розправив крила та піднявся над деревами. Хоч ліс і не був густим, та побачити хоча б щось не вдавалося. До того ж почав накрапати дрібний дощ, який тільки погіршував видимість.

Облетівши ту частину лісу, яка знаходилася під захисним полем, він направився до Світлих, що обороняли територію зони. Там і справді йшла велика битва. Темні наступали, тільки Світлих все одно було більше. Велика частина з них тримала захисні щити, аби бої не привертали уваги людей. Розпитав своїх та отримав відповідь – Кирила тут не бачили. Тому Адам продовжив шукати далі, аби не заважати їм лишній раз. Цього разу він вирішив літати нижче, поміж дерев.

Все відбулося швидко. Адам навіть не встиг рукою поворухнути, не те щоб відбити удар. Кирило з'явився несподівано, вигулькнув із-за невидимого захисного поля та атакував, кинувши у спину Адама вогняною кулею. Білосніжні крила миттю спалахнули, їх пронизав нестерпний біль. Світлий закричав, зціпив зуби, аби стерпіти, а потім упав на землю.

Ненормальний регіт розлився лісом. Кирило легко приземлився неподалік Адама, очевидно боячись підходити ближче. Він знову заходився туди-сюди, намагаючись тим самим показати свою важливість.

– Отак я й отримав свої крила, – приказував він, – отак вони мені дісталися.

Пір'я згоріло швидко, майже за хвилину. Далі вогонь дістався плоті й стало ще болючіше. Намагаючись знайти порятунок, Адам, зціпивши зуби став бити обвугленими крилами об землю.

– Ти більше не будеш літати, Адаме! Ніколи! – знущався з нього ворог, проте так і не насмілювався підійти.

Зовсім скоро вогонь вдалося згасити, проте нестерпний біль нікуди не зникав. Можливо, Адам міг би сконцентруватися та позбавитися його, але Кирило вирішив інакше. Ворог знову почав атакувати. Захищатися стало важче. Кожен рух віддавався нестерпним болем у спину, проте він відбивався. Робив це сидячи та з усіх сил, що не встигли покинути його тіло.

Коли противник почав поволі підступатися вперед, Адаму не залишалося нічого, крім як повільно відповзати. Якби поряд було достатньо радіації, він обов'язково цим скористався б.

Кирило атакував усе швидше та швидше. Чи Світлому лише так здавалося? З кожною хвилиною ворожі кулі підлітали все ближче. Руки тремтіли та переставали слухатися. Напевно, вперше у житті Адам відчув страх, від якого навіть в голові запаморочилося.

А потім це сталося. Він пропустив закляття, не встигнувши вчасно його знешкодити. Тілом розійшовся нестерпний біль і сил чинити опір більше не залишилося. Адам упав на бік та став втрачати свідомість. Темнота перед очима повільно згущувалася, даючи рятівне забуття.

Зненацька засліпило яскраве світло. Адам примружився та спробував знайти його джерело. Однак воно було кругом. Простір навколо Світлого мав сліпучо-білий колір. Навіть замість землі було це світло. Він зробив спробу підвестися, проте тіло боліло так, що найменший рух віддавався ще більшими муками.

На плечі лягли чиїсь теплі руки.

– Звільнись від болю, синку, – пролунав голос Алії, – заплющ очі та врівноваж дихання.

Адам послухався. Він подумав, що це його кінець. Що мати прийшла забрати його дух та відвести на небеса.

– Уяви, що ти здоровий, що тієї рани на твоїх грудях немає.

Ніби не вірячи в те, що вона говорить, Адам тишком розплющив очі та глянув на свої груди. Там і справді все було кепсько. Не дивно, що він помер.

– Позбудься болю, Адаме. Викинь його, ніби не потрібну річ...

Адам заплющив очі та підкорився. Зовсім скоро він уже зміг підвестися.

Алія була такою ж молодою, як під час їхньої останньої зустрічі уві сні. Вона дивилася на нього з теплою посмішкою, а потім взяла його руки у свої. Світлий відчув приємну теплоту в тілі.

– Нам пора йти? – запитав у матері, дивлячись жадібно в очі. Йому не хотілося, однак вибору не було.

Алія захитала головою.

– Ще ні. Залишився останній ривок, Адаме.

Її голос став тихим, ледь чутним. Чоловік навіть засумнівався, що вона говорила.

Алія відпустила його руки та відступила. Заспокійлива усмішка не сходила з її вуст, а в блакитних очах стояла теплота. Вона простягнула долоні, складені разом, Адаму. В них повільно танцювали золотисті іскри.

– Що це?

– Це сила, Адаме. Невеличка частинка мене, яка допоможе тобі прокинутися.

Іскри, що досі нагадували надповільні молекули, зненацька полетіли в груди Адама. І він розплющив очі...