Розділ 41

– Подобаються?

Задоволена посмішка Кирила вказувала на те, що він гордиться своїм темним здобутком. Тепер, коли Адам побачив це незвичайне, мерзенне, на його думку, явище, він зобов'язаний був перемогти. Бо ця істота не зупиниться ні перед чим.

– Не подобаються, – буркнув Світлий, прудко розвернувся та рвонув на північ.

Кирило не намагався вцілити в Адама снарядом, а це означало, що він полетів слідом, як власне й планувалося. Завдяки своїй надзвичайній швидкості, ворог за лічені хвилини залишився далеко позаду. Тому був час, аби впорядкувати думки та налаштуватися на двобій.

Найперше, що турбувало Адама, – крила. Навіть обряди та вбивство людей не могли їх змінити, тоді як Кирило спромігся «перефарбувати» білосніжне пір'я у чорний. Шкода, що колишньому Світлому не відрубали крил, поки той сидів у в'язниці. Хоча це мало що б змінило. Він все одно прийшов би до того, де є зараз, просто знадобилося б трохи більше часу.

– Маємо те, що маємо, – прошепотів Адам вітрові, який миттю підхопив ці слова та розвіяв, не залишивши й сліду.

Турбувало ще й незнання того, які Кирило має слабкі сторони. Крім, божевілля, звісно. Цей «недолік» ворога явно на стороні Адама.

Думки мимоволі затягли у бік сім'ї, хоча Світлий і противився цьому. Боявся, що банально все кине та повернеться до дружини та сина, які чекають його вдома. Згодом все-таки змусив себе думати про майбутній двобій з Кирилом, аби не дерти свою душу ще більше.

Дорога туди, де Адам планував провести бій, була неблизькою та зайняла понад дві години. Він відчував втому, хоча зазвичай з легкістю долав ще більші відстані. Отрута, якою Кирило вразив Світлого, досі повністю не вийшла з тіла та ослаблювала його. Добряче мучила спрага та відчувався холод, попри те, що Адам зазвичай був до нього стійким.

Довелося зупинитися на хвилину, аби напитися води прямо з річки. Заразом Адам збирався перевести дух. Приземлившись на берег та одним ударом проломивши не надто товстий лід, він зачерпнув долонею крижаної води та напився, миттєво відчуваючи полегшення.

Навколо стояла пітьма, було аж занадто тихо. Чоловік роззирнувся та прислухався. Щось у цій темряві його напружувало, не давало спокою. Шлях здавався небезпечним, а інтуїція говорила, що поблизу хтось є.

Несподіваний звук помаху крил став тому підтвердженням. Позаду хтось приземлився та осяяв усе навколо зеленим світлом. Адам розвернувся та побачив Світлого, який вже був напоготові кинути в нього вбивчою кулею. За спиною опинилося ще двоє, наскільки він міг здогадатися, це були вартові. Довелося підняти руки вгору на знак миру.

– Хто ти? – запитав доволі молодий хлопець, Адам його вперше бачив. – Чому забрів на цю територію? Хіба не знаєш, що вона під охороною верховоди Дем'яна?

Адам усміхнувся. Цей юнак був готовий до нападу в будь-яку мить.

– Я власне від його імені сюди й прибув, – спокійно відповів вартовому, трохи прикрашаючи дійсність.

– Адаме? – пролунало здивоване за спиною. Довелося знову обернутися, не опускаючи руки. Позаду стояв Світлий, з яким йому не раз приходилося протистояти Темним. – Що ти тут робиш?

– Прийшов виконати свій обов'язок. Я мушу вбити Кирила. Раджу вам не перешкоджати, коли він опиниться біля границі. Краще побережіться для тих, хто рине слідом. 

Так просто вивалив усе, змушуючи двох незнайомих йому Світлих підвести брови від здивування. Вони, напевно, не були в курсі ситуації. А якщо й так, то подробиці знали лише він та Дем'ян.

Кивнувши, колишній підлеглий наказав молодому вартовому позбавитись кулі. Той з розпачем жбурнув її в річку, проламуючи здоровенну ополонку.

– Молодь, – розвів руками Світлий та усміхнувся.

Вони відпустили Адама та побажали, як було заведено серед їхнього народу, швидкого й легкого бою.

Прибувши на місце, він узявся відшукувати ділянку з великою кількістю енергії. Хоч Адам давно тут не бував, мало що змінилося в цьому забутому місці. Зона відчуження, як називали її люди, вночі була тихим спокійним місцем. Світлі уже понад тридцять років оберігали цю територію від Темних, не даючи живитися бажаною енергією.

Потрібне місце знайшлося серед лісу, неподалік підірваного енергоблока. Там, біля невеличкого, швидше за все, штучно насипаного пагорбка відчувалося багато енергії. Варто було просто дозволити їй увібратися в тіло й одразу все стало б легшим, зрозумілішим. Збільшилася б кількість сил. Можливо, Адам став би ще швидшим. Але це могло також означати кінець всьому.

Поки Адам вагався над вчинком, який може вилізти боком не лише йому, а й світові, з'явився Кирило. Він летів, мов орел, інтенсивно махаючи великими темними крилами. За п'ятдесят метрів до Світлого приземлився, гальмуючи ногами об землю та зариваючись в неї по кісточки. Та одразу ж став нападати, без слів кидаючи в Адама синіми отруйними кулями. Захищатися було доволі легко, однак атакувати у відповідь він не встигав.

Не отримавши позитивного для себе результату, Кирило раптом зупинився, випрямився та сховав свої чорні крила. Він здавався спокійним, однак виразу його обличчя Адам не бачив через нічну темноту. Противник заходився вправо-вліво. Робив це повільно та обережно, не зводячи злого погляду зі свого ворога, наче хижий звір.

За їхніми спинами, десь далеко почав зводитися захисний бар'єр – то Світлі старалися, аби їхньої битви не помітили люди. Такі яскраві спалахи серед пустого лісу запросто можуть привернути увагу нечисленних людей, які працюють на станції.

– Перш ніж ти мене вб'єш, – знову вирішив потягти час Адам, – розповіси, як отримав ці крила? Де переховувався весь цей час? Та чому вирішив напасти саме зараз?

Кирило освітив територію кулею та зненацька підкинув її вгору. Там вона й повисла, даючи обом чоловікам добре бачити одне одного. Таких фокусів Адам не вмів і це невеликою мірою вкоротило його бойовий дух.

Чи то Кирило любив поговорити, чи то саме його божевілля вимагало цього, але він відповів:

– Білі крила – єдине, що нагадувало мені про те, ким я народився. Мало не щодня, блукаючи світом, я розпростував їх та дивився на білосніжне пір'я ненавидячи його усім своїм чорним серцем. Де я пропадав, Адаме? Я подорожував у пошуках правди. Сотні разів мене хотіли спіймати Світлі, проте нічого в них не виходило. Доводилося обпалювати їхні крила, аби не втрапити в полон, не бути вбитим. І знаєш, я так щиро здивувався одного дня, коли на місці моєї втраченої білої пір’їни виросла вугільно-чорна. Тоді я став їх калічити з новою силою і дуже швидко отримав цей гарний колір.