Розділ 40

Повітря пахло димом. Здається, Темні тут влаштували добряче фаєр-шоу. Ліс не загорівся лише через мрячну погоду, яка тривала останні кілька днів. Кирило, звісно ж, не брав у цьому участі – беріг сили.

Пітьма, яка завжди була перевагою Темних, не давала побачити обличчя свого противника. А варто було, адже Адам хотів побачити ступінь божевілля Кирила. Світлого й так дивував той факт, що цей чоловік зміг прожити так довго.

На галявину з усіх боків підкрадалися Темні, намагаючись обступити. Адам їх не бачив, проте дуже добре відчував їхню негативну енергію, якою вони ще більше дратували одне одного. Напевне ці тварюки були б не проти поласувати Адамом. І, можливо, їм це навіть вдалося б. Проте Кирило занадто схиблений, щоб віддавати свого противника Темним. Він хоче отримати перемогу самотужки. І в цьому його найголовніша помилка.

– Вітаю на землі, де ти згинеш! – велично повідомив Кирило.

Адам розгорнув руку долонею вверх і на ній з'явилася куля з біло-жовтого світла, яка миттю освітила все навколо й нарешті стало видно обличчя ворога. Воно добряче змінилося за ці кілька тижнів та зробилося ще жорстокішим та божевільнішим. Темні відступили, надаючи перевагу залишатися серед тіней.

– Побачимо, – байдуже знизав плечем Адам, розлютивши таким простим жестом божевільного Кирила до неможливого. Він миттю жбурнув у Світлого зеленою кулею, наповненою вбивчою енергією, проте Адам вільною рукою легко відбив атаку. На скроні противника, там, де знаходився шрам, помітно забилася жилка, яка сигналізувала про злість.

Адам не боявся ворога, не боявся смерті, він лише хвилювався за світ, адже перед ним стояло істинне зло, яке понад тридцять років набиралося сил, аби запанувати над всім живим. А у своїй перемозі він упевнений не був, хоча все життя готувався до цього протистояння, бо поклав на себе обов'язок знищити Кирила. Це був спадок його матері. Якщо Алія не змогла, то Адам зобов'язаний впоратися попри все.

Світлий рушив вперед, змусивши свого противника напружитися всім тілом. Кирило боявся його і це було добряче помітно. Губи Адама смикнулися в задоволеній посмішці. Він став почуватися впевненіше.

– Ти постарів.

– Ритуал, який ми провели позавчора, негативно вплинув на мою зовнішність.

Хоча Адам і мав на увазі не минулі тижні, а останні тридцять років, його це хвилювало найменше. В голові задзвеніло жахливе слово. Ритуал. Це означало, що невинні жертви таки були вбиті, а Кирило отримав ще більше сил.

– Довелося провести його потайки, в тихому та покинутому місці, аби нам ніхто не докучав.

Тут уже прийшла черга Адама розлютитися. Світлі не мали права убивати або калічити людей, а зробивши це – втрачали право на життя.

– Заради диявола, Адаме, не стискай так щелепи, – тон ворога був таким розважливим, що його хотілося придушити голими руками, – я вже давно не такий, як ти. І давно роблю те, чого бажаю. А зараз мені хочеться влади. Розумієш, я все життя до цього йшов. Усе своє життя хотів значити щось більше, аніж нічого. А що отримав? Твоя мати, яка мене завжди дратувала, наказала зробити верховодою тебе. Тебе, десятирічного нікчемного хлопчиська, якому навіть піддані правди не говорили. Це при тому, що я був живим і мав би за нашими законами верховодити до твого повноліття...

– Ти? – перебив його Адам, дивлячись зневажливим поглядом. – Ти був і залишаєшся не при своєму розумі. До того ж моя мати отямилася від хвороби та верховодила ще дуже довго.

– А чи отямилася?

Кирило знову зареготав та зняв каптура, вивільнюючи неслухняне темне волосся. Адам відчував до свого ворога таку шалену злість, що на кінчиках пальців мимоволі потріскували дрібні блискавки енергії.

– Не злися, синку, бо то прерогатива Темних.

Тут уже Світлий не витримав та жбурнув заряд у Кирила, проте звісно ж нічого з цього не вийшло.

– Моя мати була великою та хорошою верховодою і вона зробила все, аби не допустити зміцнення Темних. Ціною власного здоров'я. А що зробив ти? Переметнув на їхній бік? Вбивав людей, порушивши всі можливі закони та принципи?

– Якщо тебе це втішить, то вбив лише одного. І він був виродком, грабіжником, здається. Заслужив це.

– Хто ти такий, щоб вчиняти правосуддя над людьми? Вважаєш себе Богом?

– Радше демоном, – вишкірився у відповідь той та зробив кілька кроків до Адама. – Припинімо ці балачки. Все одно вони закінчаться одним, Адаме, – твоєю смертю. Я знаю це, бо бачив. Зараз я кину в тебе закляттям, яке ти відіб'єш, а потім розпочнеться справжній важкий бій, в якому тобі не отримати перемогу.

Над рукою Кирила з'явилася куля синього кольору. Вона несла в собі отруту, яка ослаблювала організм, проте не вбивала. Це було розумно, адже чим сильніше закляття, тим більше воно знесилює. Адам знав, як діяти, в нього було достатньо часу на тренування та розроблення планів для всіх можливих сценаріїв цього поєдинку. Він звільнився від неконтрольованої люті та знайшов бажаний спокій. Врешті решт, в нього немає виходу.

Ворог, так і не дочекавшись відповіді свого суперника, підняв руку та жбурнув отруйною кулею в Адама. Попри велике бажання захиститись, попри інстинкт самозбереження, Світлий розправив плечі та прийняв удар, який прийшовся прямо в груди. Все тіло одразу ж, наче вогнем обпекло. Очі заплющилися самі собою. Руки та ноги паралізувало й він звалився на коліна, а потім навіть упав на землю, приземлившись на бік. Нестерпний біль тривав не довго, не більше ніж хвилину. Як Адам і очікував, Кирило не добив його, хоча такий шанс у нього був.

Полегшення прийшло миттєво, організм прийнявся посилено боротися з отрутою, яка димом вилітала крізь прочинений рот. Коли він розплющив очі та зміг запалити світло, помітив, що Кирило досі стоїть на тому самому місці та ошелешено дивиться на свого противника.

– Що, не очікував? – став підводитися Адам, відчуваючи прилив сил. Шкода, що він не зможе повністю відновити ту енергію, яку втратив для зцілення організму. Якби знав, як буде, тренував би отрутою тіло, поки воно не стало приймати її без жодних проблем.