Розділ 39

Лютий 2022, Київ

Адам прокинувся з передчуттям чогось нехорошого. В той час як лише деякі люди можуть похвалитися відмінною інтуїцією, для Світлих шосте чуття - невіддільна риса характеру.

Поглянувши на годинник, Адам зрозумів, що прокинувся надто рано. Ольга, яка лежала поряд, майже безшумно дихала, повернувшись до нього обличчям. В грудях затеплилось відчуття щастя. Адам вже давно звик жити теперішнім, насолоджуватися моментом, а не чекати того, що буде згодом. Якби він міг зупинити час, то обов'язково зробив би це, щоб пробути з нею хоча б ще трохи. Адже не був упевнений у тому, що житиме.

Повіки дружини сіпнулися, вона на мить затримала дихання, а потім повільно розплющила очі. Усмішка прикрасила її гарне, молоде обличчя.

– Не спиш? – запитала вона та притулилася до Адама. Він не відповів, просто насолоджувався її теплотою. – Це трапиться незабаром, так?

Голос Ольги змінився, став тихим. Адам відчув її біль, відчай та страх. Дружина знала про те, що йому належить звільнити світ від створеного Алією зла. Як знала й те, що Адам може не повернутися. Жінка шморгнула носом, від чого йому й самому стало важко. Лише одна думка про те, що його сім'я залишиться сама, завдавала стільки невимовного болю, що він ладен був покинути все та тікати світ за очі. Але їх все одно знайшли б навіть з-під землі.

– Думаю, це буде сьогодні вночі.

– Не йди на роботу. Проведімо цей день разом.

Адам погодився. І не пошкодував. День став одним з найкращих в його житті, хоча вони й поводилися, ніби нічого незвичайного не трапиться після його завершення. Спершу поснідали, обговорюючи плани на день. Андрій щиро здивувався, що не потрібно йти в садочок, але й зрадів. Хлопчик ріс надзвичайно розумним, здібним, проте він народився людиною. Від Світлих в ньому нічого не залишилося, чого й боялася Алія багато-багато років тому.

А от Адам навпаки радів цьому, адже він бажав своїй дитині мати спокійне та довге життя.

– А дядько Дем’ян піде з нами? – запитав хлопчик, коли Адам допомагав йому одягнути теплу куртку. Сім'я збиралася відвідати зоопарк, атракціони та МакДональдз.

– Ні, він працює, на жаль.

– Він постійно працює, – засмучено підсумував хлопчик. – А тітка Діана?

Адам дивився на сина та не знав, що йому відповісти. З однієї сторони він не хотів знову зближуватися з сестрою, аби не ранити її ще дужче. Діані й без того дісталося. А з іншого боку, все-таки син має право на спілкування з тіткою.

– Зателефонуймо їй, – весело запропонував Адам, дивлячись на Ольгу, яка тільки зраділа такій пропозиції.

Виклики тривали довго, Світлий збирався покласти слухавку, коли Діана все ж відповіла на дзвінок.

– Привіт! Не відриваю від справ?

– Привіт! Ні, що ти! Дуже рада тебе чути!

– Хотів тебе запросити провести з нами трохи часу. Як ти на це дивишся?

– Було б чудово. Ввечері я вільна.

По голосу було чути, що Діана усміхається. Адам поглянув на сина.

– Ні, потрібно раніше. Ввечері у мене можуть з'явитися справи.

На тому боці запанувала мовчанка. Діана завжди розуміла його з пів слова. Не став виключенням і цей раз.

– Кирило? – запитала голосом, що тремтить.

– Так.

В подробиці Адам не вдавався, аби син нічого не запідозрив та не почав ставити запитання, відповіді на які були надто дорослими для п'ятирічної дитини.

– Добре, я відпрошуся з роботи.

– Тоді до зв'язку.

– Так.

– Твоя тітонька приїде в гості, – усміхнувся Адам синові. І вони нарешті вийшли з дому.

Зоопарк запам'ятався смішною горилою та величезним жирафом, а ще холодом. Проте сім'я не зважала на неприємну погоду. Вони прекрасно провели час, розповсюджуючи навколо себе позитивні емоції. У МакДональдзі зуміли зігрітися та з'їсти десерти. А ще до обіду повернулися додому, аби зустріти свою гостю.

Діана прийшла з невеликою затримкою, зате принесла своєму маленькому племіннику гостинця – шоколадного зайця, яким від надзвичайно тішився.

– Мені досі не віриться, що ми з тобою рідні, – сказала Діана, коли вони залишилися вдвох. Адам бачив, що в погляді сестри багато смутку. І знав напевне з якої причини він з'явився. Здавалося, що вона хоче щось запитати, проте вагається, адже боїться почути важку правду.

– А хіба справа в крові? Ми з тобою й без того були близькими.

– Були.

Діана кивнула та відвела погляд убік. Сумління досі гризло її через ті втрачені роки. Хоча Адам ніколи не вважав сестру винною.

– Я хочу, – серйозним голосом сказав Адам, взявши Діанину руку, – ні, я наполягаю! Ти повинна припинити винити себе. Минуле – в минулому. У нас є лише зараз і його залишилося не так багато. Тож не витрачаймо час на те, чого не змінити.

Слова подіяли одразу ж, Діана усміхнулася крізь сльози. Вона обійняла Адама, а потім тихо прошепотіла мокрими від сліз губами, що вдячна всесвіту за те, що має такого прекрасного брата.

А потім вони разом дивилися сімейні фотографії, розповідали цікаві, веселі, а часом і кумедні історії, постійно сміючись та не даючи поганим емоціям жодного шансу. Маленький Андрій, підтримуючи атмосферу, бігав та ще більше веселив дорослих, не в змозі всидіти на місці.

Так тривало до вечора, коли телефон Адама, що був у іншій кімнаті задзвонив. Всі, крім дитини, замовкли на мить та подивилися на двері.

– Татку, я принесу! – вигукнув Андрій, вибіг за двері та за лічені секунди знову з'явився у проході. – Це дядько Дем'ян! Тримай!

Ольга закрила обличчя руками, що тряслися. Діана зреагувала швидко – заговорила хлопчика, аби той не бачив маминих сліз, та попросила показати свої улюблені іграшки, тим самим виводячи з кімнати.

– Слухаю! – діловитим тоном підняв слухавку Адам, відчуваючи, як сильно б'ється його серце. Ольга увіткнулася у його груди та беззвучно плакала, здригаючи плечима.

– Кирило з'явився. На півночі околиці міста, трохи правіше лігва, де мав проводитися ритуал. Не знаю, що там коїться, проте видно здаля, як літають кулі та спалахують сині блискавки. Всі, хто летів на розвідку, не повернулися. Поки що ми не ризикуємо туди сунутися, аби не втрачати даремно воїнів.