Розділ 38

Мабуть, Сергій не відчував такого вселенського страху навіть тоді, коли їхня маршрутка опинилася чортзна-де. Час просто спинився, коли хтось поклав на його плече руку. Тіло вкрилося неприємними сиротами, а телефон вислизнув з рук, падаючи світлом догори. Ноги не те щоб тремтіли, вони ніби зникли, бо чоловік одразу ж захитався та мало не впав. Незнайомець допоміг встояти, та за секунду опинився перед Сергієм.

– Наче дорослий, а все одно спустився. І чого вас усіх сюди тягне?

Перед ним стояв чоловік в білосніжному одязі. Світла, що падало на незнайомця знизу, було недостатньо, тому вигляд він мав зловісний. Його рука досі лежала на Сергієвому плечі. Її хотілося скинути, наче якусь заразу.

– Хоч слово скажи. Не думав, що так тебе налякаю. Агов! Чоловіче!

Звісно, треба було обізватися. Але Сергій забув усі слова, попри те, що страх став розвіюватися й переходити у зацікавленість.

– Німий чи що? – серйозно запитав незнайомець.

Сергієві довелося прочистити горло, аби нарешті видушити з себе хоч слово. Виявилося, там все пересохло від страху. Та навіть язик прилипнув до піднебіння.

– Не німий, ви просто несподівано тут з'явилися...

– Ходімо, – поплескав по плечові Сергія, тицяючи в руки його ж телефон, – проведу тебе до виходу. Людям тут небезпечно залишатися. Краще парком прогуляйся, або ще ліпше – набережною. Дніпро цього року крихкий, тому на лід не йти... Ти рибалка?

– Ні.

– От і добре. Зима цього року квола якась, ні морозів, ні снігу толком немає. Не те, що раніше...

Сергій не одразу зрозумів, що йому заговорюють зуби. Чоловік обережно підштовхував його туди, звідки він щойно прийшов. Вони навіть встигли пройти кілька десятків метрів. А потім в голові ніби шестерні закрутилися, питання виникали одне за одним. Що тут робить цей незнайомець? Чому намагається випровадити Сергія? А ще поводиться тут, наче хазяїн?

– Хто ви? – нарешті зміг зупинитися. Розвернувся до незнайомця, не маючи наміру йти далі. В пам'яті спливла Лідочка, яка наказувала без відповідей додому не повертатися. – І чому це тут небезпечно мені? А вам – ні?

Незнайомець не збирався відповідати. Він просто замовк. Виразу його обличчя Сергій не бачив у темноті, а ліхтариком не хотів сліпити.

– То ви так і будете на мене дивитися? Чи не маєте відповіді?

В «трубі» запанувала тиша. Сергій лиш чув своє власне дихання, а ще неспокійний стук серця.

– Чого ж, – нарешті заговорив чоловік, склавши руки на грудях, – маю. Просто не хочу.

Така відповідь Сергія не влаштовувала. Він показово так само склав руки на грудях і став очікувати. Телефон зовсім не випадково уже світив угору, обличчя невідомого більше не ховалося в темноті, проте прочитати будь-які емоції все одно було неможливо. Проте тепер він хоча б бачив – цей чоловік років на десять старший.

– То як я можу до вас звертатися? – уточнив Сергій, дивлячись у надзвичайно темні очі.

Незнайомець сердито видихнув, дивлячись з-під лоба, й повернув назад.

– Зачекайте... – розгублено сказав Сергій, рушаючи вслід за чоловіком. – Розумієте, кілька днів тому моя сім'я втрапила в дивне місце... Там відбувалося щось... надприродне. Як нам тепер бути?

– І чому ти вирішив, що я тобі з цим допоможу? Гадаєш, зловив зайця за хвіст? Я хіба схожий на... надприродне?

Чоловік несподівано розвернувся та спинився, уп’явшись холодним поглядом у Сергія, від чого тому стало ніяково. Здавалося, що навіть повітря густішало, зробилось важким.

– Будь ласка... Моя дружина налякана.

Мабуть, голос Сергія був надто жадібним, адже за кілька хвилин вагань погляд невідомого пом'якшав, а губи з поразкою стиснулися в лінію.

– Ходімо, тут тобі справді небезпечно знаходитися, так глибоко під землею збираються отруйні гази. До того ж у стін вуха є.

Попри очікування, чоловік повів його не до виходу, а в сторону «кімнати».

– Мене Олексієм звуть.

– Сергій.

– Ну що ж, Сергію, заходь.

Бокова стіна «кімнати» стала світитися золотистим сяйвом, змушуючи Сергія завмерти стовпом. Здається, точно таке саме світло він помітив, коли маршрутка в'їжджала в стелу. У голові аж загуділо від невіри. Невже він справді прийшов за адресою? І що там з ним зробить цей Олексій? Подивившись на нового знайомого, обличчя якого добряче осяював прохід, помітив, що йому абсолютно байдуже до всього, що відбувається. Чи то був навмисний хід, аби приспати пильність Сергія? Затягти в бридке холодне місце з пацюками, а потім принести в жертву задля якихось потойбічних ритуалів? І нащо він сюди попхався? Хотів було розвернутися, але ж Лідочка...

– Заходь, не з'їм я тебе, – Олексій помітив, що він завагався, – я на стороні добра.

Кивнувши, Сергій ступив у невідомість, і одразу ж потрапив у дивне приміщення з іржавими металевими стінами, подекуди по яких текла вода. Світло тут було, проте тьмяне, неприємне. Воно йшло від звичайної лампочки, що стирчала зі стелі.

На бетонній підлозі стояли неглибокі калюжі. В одну з таких і вступив Сергій, ледь не намочивши ноги. Олексій, який пройшов крізь портал слідом, пішов вперед не розбираючи дороги. Вода бризкала в різні сторони.

– Чому тут так мокро?

– Мабуть, тому що ми під землею.

Сергій рушив вслід за чоловіком вузьким коридором.

– Робити металеві стіни в підземеллі не логічно, – зауважив він.

– Ми не будівельники та не монтажники, – байдуже відповів Олексій та відчинив перші двері, які трапилися їм на шляху.

Кімната була невеличкою, приблизно три на три метри, і пустою. Якщо не рахувати дерев'яного круглого стола та декількох стільців.

– Сідай, Сергію. У тебе є чверть години.

Втім у п'ятнадцять хвилин Сергій не вклався, а його новий знайомий за розмовою навіть і не помітив, як швидко плине час.

***

Лідочка сиділа вдома та нервувала, заламуючи руки. Чоловік уже понад дві години не підіймав слухавки. Вона навіть хотіла зателефонувати до поліції, проте чомусь подумала, що їй скажуть, нібито пройшло занадто мало часу відколи Сергій не виходив на зв'язок. І навіщо вона тільки відправила його світ за очі? Дурна жінка! Картала себе, плакала, вмиваючись сльозами. Й навіть чомусь вирішила, що стала вдовою.

Донька вже давно заснула, а жінка ніяк не могла знайти собі місця. Плакала, металася кухнею в пошуках роботи, не стояла на місці. Пирогів напекла здуру, тістечок, що вистачить весь їхній під'їзд нагодувати та ще й залишиться.

Аж раптом вхідні двері гупнули. Ліда приросла до підлоги, завмерла, затиснувши в руках кухонний рушник. Задзвеніли ключі, лігши на тумбочку, тихо гупнуло об підлогу взуття. Жінка не вірила своїм вухам. Мозок відмовлявся приймати правду.

За пів хвилини в кухню увійшов Сергій, якого вона ще пів години тому заочно похоронила. І зайшов, наче заплив, ніби нічого не бувало. Подивився на Ліду, на здоровенну миску з пирогами, знову на Ліду.

– Ти чого глядиш, наче привида побачила? – Сергій ухопив шматок пирога та апетитно відкусив, глянув на нього. – З вишневим варенням, мої улюблені.

Чоловік мав той самий вигляд, що й дві години тому. Хіба запах якийсь з собою приніс. Затхлий, неприємний. Лідочка сіла на стілець, не зводячи з нього очей. Живий! На душі легше стало. Живий! Видихнула з полегшенням та обійняла Сергія, що досі стояв, за талію.

– Нікуди більш не відпущу... – прошепотіла тихо, аби не почув.

– Що ти кажеш?

– Чому слухавку піднімав? Я хвилювалась.

– Виконував таємне завдання моєї дружини, – пожартував Сергій, цілуючи Лідочці руку, – спускався в «метро» за інформацією.

Жінка зойкнула та рота рукою прикрила.

– Не жартуй так!