Розділ 37

Січень 2022, передмістя Києва

– Майже дійшли, сонечко, ще зовсім трішечки.

Лідочка з Сергієм поспішали до кумів, які вже зачекалися їх. Дитина пхикала, зголодніла й, можливо, змерзла. Сім'я йшла пішки від центру села, куди їх підвіз люб'язний чоловік.

– Господи, як же добре, що нам цей чоловік трапився. Сергію, потримай трохи Марічку, руки німіють – така важка. Цікаво, скільки ще шкіра сиротами від страху покриватиметься, коли згадуватиму цей жах? Ти бачив того Бу? Я таких людей потворних ніколи не бачила. Але ж то хіба люди були? Ти бачив, як вони отими кулями кидалися? Мої очі ледь встигали вловити їхні рухи. Якась нечиста сила, прости Господи! А якщо вони нас тепер шукатимуть, Сергію? Будуть шукати, аби знищити, як свідків. Треба було того Адама розпитати, як нам жити далі. Як? Мені страшно, Сергію! Втічімо десь далеко-далеко, аби не попастися знову в пастку. Хіба ми можемо дозволити їм знову нас викрасти? Ти ж усе чув, вони навмисне того кота випустили під колеса, аби водій звернув у їхній цей... портал. Хоча я кота не бачила. Ти бачив кота?

– Не бачив.

– От! Значить, все не так просто. Вони знову прийдуть. А я боюся за дитину! Не за себе!

Лідочку понесло. Він пережитого стресу вона не змогла спинитися, рот без упину видавав речення. Жінка все говорила та говорила, не даючи чоловікові й слова вставити. Аж поки не дісталися будинку кумів. Ліда натиснула на дзвінок, що був на паркані, продовжуючи бідкатися про те, що трапилося дорогою з Києва. Щойно хазяйка відчинила хвіртку та впустила гостей, що забарилися, Лідочка одразу кинулася розповідати подрузі про пригоду.

– Ой, Віронько, там таке було! Таке! Ти собі навіть уявити не можеш! Кошеня вибігло на дорогу! Маршрутка в стіну! Там щось блимнуло!... Я точно бачила, Сергій підтвердить, а далі ми опинилися бозна-де. Темно, холодно... Стоунхендж...

Ліді аж дихання не вистачало, так швидко вона тараторила. Кума нічого не розуміла, тільки дивилася, наче на яку дурепу. Коли дружина на мить замовкла, Сергій, скориставшись слушним моментом, віддав їй дитину в руки.

– Ти хотіла Марічку спати покласти, – голосно сказав, – йди, я все Вірі розповім, не хвилюйся.

От бували часом в Сергія такі погляди, які прямо таки кричали, що варто спинитися та послухатися його. Саме так він і подивився на дружину. Лідочка, наче води в рот набрала, мовчки взяла доньку та пішла слідом за кумою, яка показала їй вільну кімнату поряд з кухнею. Поки годувала, а потім й колисала малу, слухала обривки перекрученої історії, яку Сергій розповідав господарям.

– Лідка злякалася, мала в крик... темно зараза... водій мертвий, головою вдарився... швидка ніяк не могла доїхати... померзли... Стоунхендж? Та каміння якесь видно було з вікна... поліція приїхала і нас відпустили... сумку з речами забули...

Ліда слухала й не розуміла, чому її коханий відверто бреше. Вони ж обоє бачили, як все відбувалося. Поклавши дитину спати, жінка прийшла на кухню, привіталася з тими, кого не бачила та мовчки сіла за стіл. Боялася лишнього бовтнути, аби не виставити чоловіка брехуном.

– Лідонько, бідолашна моя, – взяла її кума за руку та захитала, – таке пережити... Може тобі вина налити? Будеш? Це ж стрес який!

– Ні, дякую, я ж дитину годую...

– Точно, точно...

Весь час Ліда сиділа, мов води в рота набрала. Лише зрідка кивала, коли Сергій щось розповідав, а кума дивилася на неї, чекаючи підтвердження.

А перед тим, як лягати спати, коли залишилися наодинці, запитала в чоловіка, чому він не захотів правди розповісти.

– Гадаєш, вони б повірили, Лідо? Ти сама б повірила?
 

– Повірила б... – зовсім невпевнено відповіла, дивлячись в очі Сергієві. Той кивнув, абсолютно не погоджуючись, та ліг спати.

Через два дні, коли їхали назад до Києва тією ж дорогою, маршрутки, яка опинилася в тому диявольському місці, не бачили. Ліда припустила, що вона й досі захована там, за невидимою стіною.

Вдома Ліда не почувалася в безпеці. Їй марилося, що от-от прийдуть за нею та їх дитям. Заберуть та принесуть в жертву. Бр-р-р! Навіть думати не хотілося! Але думала, бо інакше не могла. Нічого не відвертало від тих думок, навіть власна маленька дитина, яка страшенно любила усміхатися мамі й тішила цим повсякчас.

– Все! Так далі не можна! – сказала вона Сергієві, коли він вкотре відмахнувся на її занепокоєння. – Йди й шукай. Не повертайся, якщо не знайдеш того, хто відповість на запитання.

Зазвичай Ліда не дуже помикала Сергієм, та цього разу вибору чоловікові не залишила, була серйозною та наполегливою.

Довелося йти йому, взявшись за голову, бо інакше б сама пішла, стільки завзяття в жінці накопичилося.

З однієї сторони це здавалося справжнім божевіллям. Ну хто при здоровому глузді буде шукати пригоди на свою голову? Хіба що Ліда. Сергій її звісно кохає понад усе на світі, але часом жінка його буває нестримною. І нестерпною.

А з іншої сторони вона мала рацію. Якщо їх раз спіймали, то що заважає це зробити знову? Потрібно отримати відповіді на запитання, аби знати, як жити далі та що їхню сім'ю може чекати.

На відміну від Юри, чоловік став обдумувати, куди йому податися. Просто вештатися рідним містом, Черкасами, він не збирався, адже так і місяць можна блукати в пошуках правди.

На думку спала «Першотравнева труба», яку Сергій в юності разом з друзями потайки вивчали, іменуючи себе великими дигерами. То була дуже легендарна підземна споруда, бо ніхто точно не знав для чого вона будувалася. Міфів ходило народом кілька, як й існувало офіційних документів, але Сергій вважав, що то будувалося «партійне» метро. Бо коли союз розпався, то й тунель припинили рити.

Можливо, чоловік був божевільним та безрозсудним, йдучи туди. Але несподівано в голові з’явився дивний спогад, пояснення якому він не мав до пригоди з маршруткою.

Було йому років чотирнадцять, а може й менше. Вони потрапили в «трубу» не вперше, блукали від кімнати до кімнати, які колись називали “станціями”, шукаючи нових відчуттів.

І Сергій таки знайшов, коли йшов попереду, а друзі вирішили пожартувати та вимкнули ліхтарики. Він йшов вперед, навіть не підозрюючи, що його «кинули». А коли зрозумів, що знаходиться сам у тій моторошній місцині, то аж заскавчав від страху. Повернувся і дуже довго біг. Йому навіть здавалося, що всі виходи зникли, а залишився лише один суцільний тунель. Та згодом дістався потрібного місця, з якого був вихід назовні.

Саме там він і побачив крилатого янгола, який заперечливо хитав головою та попередив, аби Сергій більше сюди не повертався. Вибравшись на волю, він запевнив себе, що янгол привидівся. Бо хіба ж вони існують насправді?

За ці більш як двадцять років, що пройшли з того часу, в «трубі» мало що змінилося. Темнота, тиша та знайомий запах сирості повертали в минуле, ніби й не було звичайного життя весь цей час, а він просто блукав цим закинутим тунелем. Кожен крок луною відбивався від стін «труби», примножувався та летів в обидві сторони, від чого ставало трохи моторошно. Ліхтарик на телефоні дуже добре підсвічував шлях, проте за двадцять метрів уже нічого видно не було.

Якщо пам'ять чоловіка не підводила, то до місця, де він колись зустрів янгола, потрібно було йти хвилин сорок, а то й більше. І хоча здоровий глузд кричав, що варто розвертатися, Сергій все одно йшов, щоправда, кроки його були зовсім невпевненими. Через десять хвилин зупинився, аби послухати тишу, адже через луну щораз здавалося, що якість лишні звуки переплітаються з його неспішною ходою. Обдивився круглі бетонні стіни й подумав про те, що не було й хвилини без запитання «що я тут роблю?», відколи сюди спустився. Проте повертатися не збирався. Лідочка ж назад відправить. Набравши якомога більше неприємного, затхлого повітря в легені, Сергій пішов далі.

Згодом чоловік набрів на невелику, два на два метри, «кімнатку». Їх у «трубі» була декілька, а саме в цій вони «зависали», поїдаючи чипси та сухарики майже тонами. Хмикнувши, він став з цікавості роздивлятися стіни, які хтось розмалював у вигляді графіті. Здебільшого тут були лише незрозумілі написи один поверх одного, серед яких чоловік зміг розібрати декілька імен. Ностальгія затопила серце. Тоді він почувався вільним, не було ніяких турбот. Проте з іншого боку зараз в нього є кохана дружина, дитина. І турботи ці приємні.

Так і стояв, згадуючи минуле, та дивлячись на розписану стіну, аж поки на плече йому не опустилася чиясь рука.