Розділ 36

Зранку, щойно сонце прокинулася та дало життя новому дню, Юра зібрався на зустріч з янголом, прихопивши з собою потрібний інструмент. Новий загадковий знайомий не обманув і прийшов вчасно, коли Юра вже чекав на місці кілька хвилин до визначеного часу.

– Доброго ранку! – привітався з янголом, усміхаючись радісно. Мабуть, до останнього не вірив, що він прийде на зустріч.

– Доброго! – ледь помітна усмішка торкнула вуста янгола.

– Як я можу до вас звертатися?

– Мене звуть Захарій і перейдімо на «ти», бо мені якось незручно.

Юра задоволено кивнув та представився. Тепер, коли темнота не приховувала обличчя Захарія, він міг його спокійно роздивитися. Чоловік виявився молодим. На вид Юра міг дати йому не більше тридцяти, а то й менше. Світло-золотисте волосся вигравало під морозним вранішнім сонцем, а в темних очах була дивовижна доброта.

Захарій повів хлопця через дорогу, де стояла будівля поверхів на десять. Юра припустив, що то був гуртожиток. Вони не пішли до центрального входу, а попрямували на задній двір, де були непримітні сірі двері. Якби Юра проходив тут сам, то навіть і не помітив би їх.

Пройшовши невеличким коридором, що не мав ніякого освітлення, вони дісталися сходів.

– Зазвичай ми користуємося вікнами для входу, двері – лише для гостей.

– І люди жодного разу не помітили, як ви літаєте?

Захарій лише засміявся, залишаючи Юрі самому вигадувати відповідь на власне запитання.

Вони піднялися на один з верхніх поверхів. Який саме, хлопець не знав, бо збився з ліку. Приміщення було чистим та просторим. Нагадувало офіс невеличкої компанії, що займається орендою житла чи продажем якихось товарів. Звичайні стіни, пофарбовані у світло-оливковий колір. Недорогі меблі та численні кімнатні рослини. Декілька столів, за яким сиділи люди в білому, були розміщені біля вікон. Вони щось читати та писали вручну, проте жодного комп'ютера хлопець не побачив. Загалом в цьому офісі було затишно, щоправда, не вистачало вікон.

Щойно Швець зайшов, одразу ж привернув до себе увагу. Його зацікавлено роздивлялися, відірвавшись від роботи.

– Це Юра, він згодився допомогти нам з комп'ютером, – представив його Захарій. Хлопець невпевнено помахав рукою, отримавши у відповідь люб'язні кивки. – Комп'ютер там.

Чоловік, який привів його сюди, діловито показував рукою вправо, де знаходилося кілька дверей. Захарій відчинив одні з них, пропускаючи Юру вперед. В маленькій кімнаті, щойно з'явився непроханий гість, одразу ж стихла розмова двох чоловіків, які сиділи один навпроти одного з двох боків стола. Вони обернулися до дверей та, не приховуючи здивування, стали дивитися на хлопця. Одного з них Юра навіть зміг впізнати.

Захарій зайшов слідом та одразу став представляти гостя.

– ...а це наші шановні верховоди, колишній та нинішній, Адам і Дем'ян.

– Вітаю! – шанобливо схилив голову хлопець. – Я вас знаю.

Адам не виявляв ніяких емоцій, лише кивнув, показуючи, що упізнав хлопця.

– Дякую за те, що врятували нас. Я не думав, що виберуся звідти...

– Ого, хлопче, проблеми до тебе так і липнуть, – сказав Захар. – Вчора з лап Темного його витягнув. Ти теж?

Запитання було адресоване Адамові, проте твердо чоловік на нього не відповів.

– Щось типу того, – чоловік підвівся, – мені пора, справи чекають.

Він дуже швидко зник за дверима, а за ним вийшов і Дем'ян. Юра поглянув на старий комп'ютер та здивувався, адже такими вже років з п'ятнадцять ніхто не користувався.

– У вас немає грошей на новий? – щиро виклав своє здивування.

– Та якось не до цього було. І так, грошей справді катма. Мало хто з нашим має час та можливість працювати та заробляти гроші звичним для людей життям. Ми взагалі раніше обходилися без цього всього, проте Адам наполіг. Звиклися, тепер й не знаємо, як без техніки та всього іншого.

Юра натиснув кнопку живлення, проте нічого не відбулося.

– А що власне трапилося? – запитав у Захарія. – Просто перестав вмикатися?

– Та хто ж його знає. Це не мене треба запитувати, а нашого верховоду. Він за ним працює.

– Ясно. Тоді буду розбирати.

Поки Юра займався системним блоком, Захарій сів на простий звичайний стілець та став гортати якусь книгу зі старою палітуркою. Швець мучився від цікавості. Йому хотілося дізнатися абсолютно все про цих людей. Чи янголів...

– Хто ви взагалі такі? – навіть і не помітив, що вимовив ці слова вголос.

Захарій висунувся з-за книжки та здивовано поглянув на хлопця, який одразу ж принишк, розуміючи, що його тон був занадто нахабним.

– Ми називаємо себе Світлими, – все ж відповів чоловік, – служимо добру. Захищаємо людей, тварин та весь світ загалом. Підтримуємо рівновагу між добром та злом.

– І давно ви займаєтеся цим?

– Вічність. Ми були завжди. Ще до появи людства.

– Але чому ніхто про вас не знає? Чому я за все своє свідоме життя не чув про існування Світлих?

Янгол відклав книгу та схилився до Юри.

– Припустімо, ти дізнався про нас. І що далі? Розповіси близьким? Кричатимеш у соц.мережах? Гадаєш, тобі хтось повірить? Люди не хочуть знати нас, їм простіше запевнити себе, що нічого дивного не відбувається поряд з отим будинком, ніж зізнатися собі, що ми існуємо.

Швець задумався, продовжуючи викручувати гвинти один за одним. Уявив розмову з мамою та її реакцію на правду. Вона б точно не повірила, але це тільки через те, що Юра часто жартував. Макс вдав би, що теж знає про Світлих й Темних, проте наступного ж дня викинув все це з голови. Перебравши решту знайомих, хлопець так і не знайшов гіпотетичної людини, яка повністю повірила б йому, тому просто змінив тему.

– Той будинок, де ми вчора вперше зустрілися, вони там живуть? Темні, так? Вони завжди там знаходилися?

Захарій зітхнув. Він дивився на Юру так, ніби вагався, розповідати хлопцеві правду, чи варто просто промовчати.

– Там загинув мій друг, – Швець опустив погляд до напіврозібраного комп'ютера, – вони замучили його до смерті. А інший помер від раку через кілька років, він навіть не говорив після того, що там відбувалося...

Світлий деякий час зволікав, перш ніж відповісти. Юра тим часом остаточно розкрутив комп'ютер, шукаючи можливу причину зламання.

– Мені шкода, що таке трапилося з твоїми друзями, – заговорив Захарій і в його голосі справді відчувалося співчуття. – Ми не в змозі завжди прийти на допомогу, хоча робимо для цього все, що нам під силу. Тебе я врятував випадково. Вважай, поталанило. А Темні там живуть порівняно недавно. Років сім тому вони підпалили нафтобазу неподалік, там і оселилися. Видно, місце для них вдале, раз не тікають звідти. Частіше за все, вони кочують, міняючи житло раз в кілька років. І лише деякі лігва зберігаються по багато років.

– А... пацюки? – хлопця аж пересмикнуло від однієї згадки про гризунів.

– Домашні тваринки, ага. Ну насправді пацюки не становлять великої загрози, якщо близько до них не підходити. Вони не відходять далеко від лігв. Але мають колективний розум та можуть навіть володіти легкими телепатичними здібностями. Головний їхній ворог – вогонь.

Юра стверджувально кивнув. Мав ще, мабуть, з тисячу запитань, проте не хотів бути надто нав'язливим.

– Комп'ютер ваш згорів. Вірніше, згоріла материнська плата. Не рекомендую відновлювати. Краще придбайте новіший.

Захарій почухав потилицю, дивлячись на розібраний системний блок.

– Легко сказати. Немає у нас коштів на новіший...

– Я віддам вам свій, – не вагаючись відповів хлопець, – все одно хотів купити собі інший, тепер привід для цього буде.

– Було б дуже непогано, – Світлий аж засяяв на радощах, потиснув Юрі руку. – Будемо співпрацювати!

Для хлопця цей жест здавався благословенням. Він абсолютно точно усвідомив, що допомагатиме цим добрим людям ще довгий час, навіть якщо для цього потрібно буде присвятити багато часу.