Розділ 35

Січень 2022, передмістя Києва

Юра потрапив додому на наступний день майже ввечері після тих загадкових подій. Спершу навідався до лікарні, бо дуже кепсько себе почував після удару Кирила. Здавалося, що немає жодного м'яза на тілі, який би не болів, хоча удар прилетів у живіт. Після того, як лікарі підтвердили, що з ним все гаразд, хлопець все-таки дістався на вечірку до друга. Там всі були нетверезі, тому неадекватні розповіді Юри про таємне місце, де живе суще зло, сприйняли за звичайну страшилку, посміявшись та за хвилину забувши. На відміну від них, хлопець не пив. Він переживав ті містичні події знову та знов, аналізував вздовж та поперек. З усього, що там відбувалося, одне було добре зрозумілим, – світ зовсім не такий, яким він раніше його уявляв. Між людьми ховаються огидні, потворні створіння, що мають надлюдську силу та магічні здібності. І хоч Юра показував у тому страшному місці найвищий ступінь боягузтва, його внутрішній «герой» тепер готовий був виступати з голими руками проти зла.

Побувши трохи на вечірці, щойно почали ходити перші маршрутки, він застрибнув у одну з них та поїхав до Києва, навмання шукати дияволів. Що він з ними робитиме, достеменно не знав, просто хотів хоча б якось звільнити світ від цих виродків.

Вийшовши на кінцевій, біля станції метро, Швець почимчикував навмання. Туди, куди очі гляділи, як то кажуть. Що шукав і сам не знав. Вдивлявся в обличчя людей, стіни будинків, магазини та навіть автомобілі. Принюхувався біля підозрілих стін, аби відчути щурячий сморід. Все здавалося лихим, у всьому бачилося щось надприродне. Ходив Києвом хлопець до обіду, мало не божеволіючи від того, що не отримав ніякого результату. Зневірившись, знову сів на маршрутку й поїхав додому.

Уже піл самим парканом, коли побачив крізь вікно, як мама порається біля газової плити на кухні, несподівано в голову прийшла божевільна ідея. Піти до будинку з привидами.

Задум був надзвичайно дурним, проте водночас заманливим. Навіть не зайшовши в дім, Юра розвернувся та попрямував туди, де не був уже багато років. Тільки щойно зрозумів – він весь цей час оминав будинок старої відьми, ходив іншою дорогою, попри те, що ця була коротшою. Страх перед невідомим змушував остерігатися того місця. А тепер, коли хлопець знав, чого очікувати від будинку, знову стояв перед його воротами.

Все мало занедбаний, напівзруйнований вид. Дошки, з яких був зроблений паркан, погнили, місцями звалилися на землю. Хвіртка, яку хтось одного дня відчинив, так і не змогла знову зачинитися, вперлася в землю й нині вже вросла в землю. Ворота трималися ще. На чесному слові, як любить говорити Юрина мама. Сам будинок теж мало чим відрізнявся від зруйнованої огорожі. Вікна хтось порозбивав, дверей взагалі не залишилося, а дах в одному місці завалився, утворюючи здоровенну яму.

А все-таки від будинку віяло небезпекою.

Це було справжнє безумство. Навряд чи хтось при здоровому глузді на місці Юри пішов би туди втретє. Проте Швець певно відрізнявся особливим безумством.

З середини віяло злом. Воно відчувалося ще за кілька метрів до будинку. Дійшовши до порога, хлопець раптом подумав, навіщо сюди йде? Для чого? Аби його знову принесли в жертву? Сумнівався, що цього разу з'явиться чарівний добрий Адам та врятує його від зла.

Коли сміливість остаточно розвіялася, а на землю опустилися сутінки, хлопець прийняв рішення повернутися додому. Важко зітхнувши, розвернувся та помітив чоловіка в темному одязі. На вид йому було років сорок, проте неохайна борода накидала ще мінімум з десяток. Незнайомець посміхнувся й на світ показалися мерзенні гнилі зуби, від яких Юру мало не знудило.

– Свіже м'ясце прийшло, – сказав-заскреготів чоловік, продовжуючи широко шкіритися.

– Я тебе не боюся, – з викликом у голосі відповів йому Юра, хоча адреналін в жилах бушував. Хлопцеві здавалося, що він ладен голими руками розірвати диявола.

– І даремно.

Зло повільно йшло вперед, а відступати в будинок, який знаходився позаду, було поганою ідеєю, тому Юра стояв на місці, стиснувши кулаки.

– Як давно ти тут живеш? Хто ти? Чому про тебе ніхто не знає?

– Поговорити хочеш?

Лиходій зареготав, закидаючи голову.

– Відповідай! – вимагав Юра. Та, мабуть, зі сторони це було так по-дитячому. Страх все ж пробивався крізь щит мужності, особливо коли чорні лихі очі так прискіпливо пронизували поглядом.

– Добре, добре. Я – Іван. Живу тут... гм... давно. Про що ти там ще щебетав? Чому ніхто не знає про таких, як я? Та ви зі страху всі повалилися б, бідні серденька не витримали. Як у твоїх дружків багато років тому. Думав, я тебе не впізнаю?

Згадка про Сема з Дімоном все ж змусила страх пробитися назовні. Юра й не помітив, як цей Іван опинився за крок від нього. Цей диявол міг вхопити його, варто лише простягнути руку. Проте відступати було нікуди.

– Що ти зробив з Семом?

– З котрим? З тим, якого відпустив? Чи ти про того, в якого серденько не витримало?

– Ти його з'їв?

Диявол розреготався, вхопившись за живіт. Він викликав у Юри страшенну відразу. Був огидним, мерзенним і до біса тупим. Принаймні так хотілося хлопцеві думати.

– Боїшся, що зжеру тебе живцем? Розслабся! – чоловік таки вхопив Юру за барки та притягнув до себе. – Їмо лише Світлих, але їх, зараза, не впіймаєш! Ви, люди, пісні, не смачні. Ми тільки полюбляємо гратися з нерозумними створіннями. Ви так потішно трясетеся від страху, побачивши лише кровавий напис на стіні. А що вже говорити про милих пухнастих пацючків...

При згадці про щурів, що полюбляють ласувати людським м'ясом, Юру добряче пересмикнуло. Стало важко дихати, а в голові стукало від напруги. Проте він ні на мить не пожалкував, що прийшов сюди. Все ще вірив, що вдасться знешкодити ворога.

– Зазвичай не катую людей, але раз ви самі пливете в наші руки...

Диявол напевне хотів продовжити свій нудний монолог, розповідаючи про свої звірства, але його перервали. Юра навіть не зрозумів, як це відбулося. Заплющив на долю секунди очі й отямився тоді, коли побачив перед собою білі крила.

– Я тебе попереджав! – говорив янгол гарним шовковистим голосом. Обличчя його Юра не бачив, лише спину. Проте дуже добре було видно знавіснілу пику диявола, в очах якого горіла тваринна лють.

– Він сам прийшов! – проскрипів звір.

– Гадаєш, це тебе врятує?

Диявол заревів і рвонув на янгола. В його руках з'явилася яскрава куля, світло від якої відбивалося від решток старого паркану. Проте крилатий був прудкішим. В його руках теж з'явилася темно-зелена куля, яку він з легкістю запустив у звіра.

Після яскравого спалаху Юра очікував побачити понівечене тіло лиходія, проте воно залишилось цілим. Диявол упав під ноги янголові.

За мить з'явилося ще двоє крилатих, які підхопили тіло на ходу та швидко зникли, відлітаючи з ним геть. Юра заворожено дивився їм у слід, намагаючись осмислити те, що бачив мить тому. Звісно, вчорашній вечір теж розкрив хлопцеві багато чого нового, проте тоді він був напівживий, від болю не міг нормально рухатися. Зараз же хлопець бачив усе чітко та ясно.

Янгол, що залишився, уже змахнув крилами та відірвався від землі, навіть не обернувшись. Юра вчасно отямився та гукнув його:

– Зачекайте, пане! Хто ви?

Чоловік у білому обернувся та поглянув на хлопця, ховаючи крила. Тепер він став звичайною людиною. Нічого особливого в його зовнішності Юра не помітив – світле волосся, високий зріст, дужі руки. На обличчі незнайомця не було абсолютно ніяких емоцій. Чи був він сердитий через те, що Юра посмів його потурбувати? Чи не мав часу? Не хотів спілкуватися? Янгол просто дивився та чекав, коли хлопець скаже те, що хотів.

– Дякую, що врятували...

– Нема за що. Це моя робота.

– Робота? Хто ви? Звідки дізналися, що я у біді?

– Так багато запитань, – усміхнувся янгол кутиком рота, – ти впевнений, що тобі це потрібно?

– Впевнений...

Твердості в голосі Юри уже не залишилося. Ця людина... чи може краще сказати надлюдина, вона мала якусь особливу ауру, що змушувала все навколо побожно коритися. І якщо раніше Юра Швець не дуже вірив у Бога, то зараз він змінив свою думку.

– Думаю, тобі краще не вв'язуватися в це все. Темні зазвичай не відпускають просто так. Роками можуть переслідувати. До смерті.

– Можу я чимось вам допомогти? – невпевнено запитав Юра, тупцяючи на місці.

– Допомогти? – без єдиної краплі здивування перепитав янгол, відвівши погляд десь убік. Було видно, що він розмірковує над відповіддю. За хвилину, коли білокрилому таки спало щось на думку, він відповів, добряче здивувавши Юру.

– Нам би папір не завадив. А ще знайомі в типографії. Потрібно надрукувати трохи книг, бо старі вже розсипаються. О! Ще комп'ютер відремонтувати, без нього нині не можливо обійтися.

– Комп'ютер можу відремонтувати... – зрадів Юра, дивуючись такому звичайному, людському проханню.

– Що думав? Буду тебе відправляти на бої з Темними? Ні, людям не встояти проти сил зла. А нам не встояти проти техніки вашої людською. Але без неї нікуди зараз, повторюся.

– То де ваш комп'ютер? – усміхнувся хлопець.

Янгол дав йому адресу, де домовилися зустрітися наступного дня.

Вдома чекала мама. Вона приготувала синові вечерю, напекла пирогів з яблуками, улюблених.

– Мий руки, синочку, будемо вечеряти, – зустріла Юру біля дверей, а коли він прийшов на кухню, стіл уже був накритим і мама з наскоку стала розпитувати про його справи та вечірку друга. Хлопець неохоче відповідав на запитання, оминаючи пригоду з маршруткою. А коли мама, як і зазвичай, стала розповідати про свій ще один насичений подіями день, зітхнув з полегшенням.

–...синочку, ти знаєш, мені цієї ночі Сашуня снився. Семещенко, твій друг.

Юра напружився. Вдруге за вечір згадувати Сема було боляче. І хоч він уже знав, що трапилося з його товаришем, рани це ніяк не залікувало.

– Такий щасливий він був, – продовжила мама. – Каже мені: «Ви, Людмило Вікторівно, передайте Юрі, що не тримаю зла на нього, в мене все добре. Нехай береже себе.» І зник одразу, а я прокинулася. Тобі картопельки досипати ще?

– Не треба, мамо, дякую...

Заснув Юра швидко, навіть попри те, що думки крутилися кругом замучених до смерті друзів, дияволів Темних та янгола, імені якого так і не встиг запитати.