Розділ 34

Січень 2022, Шепетівка

З часом Микола Йосипович таки заснув і розбудив його наполегливий стук у двері. Спершу йому здалося, що то галюцинації, інакше хто ж міг стукати в його кімнату, але згодом згадав, що в його квартирі з'явився непроханий гість.

– Хто там? – запитав для годиться листоноша.

– Це я! – обурено закричали з-за дверей.

– Чого тобі?

– Побалакати хочу!

– Ну заходь, – засміявся Микола Йосипович, розуміючи, що двері замкнені.

На його здивування, замок двічі клацнув, повертаючи разом з ним ключа, що стирчав зі щілини. Двері тихо скрипнули й на порозі з'явився домовик. Курінь, окинувши того поглядом, помітив, що настрій хатнього чоловіка покращився та навіть був дещо піднесеним.

Бедрик, перевалюючись з ноги на ногу (вони в нього були каракатими), підійшов ближче та сів на краєчок ліжка. Погляд зелених очей блукав десь по кутках підлоги, а маленькі пухлі ручки обперлися на коліна, на яких були штани гірчично-зеленого кольору. Тільки тепер Микола Йосипович роздивився чудернацькі вуха та занадто товсту шию, яку приховував високий комір нефритового светра.

– Чому так брудно? – огидливо запитав, немов кидаючи пред'явлення господареві квартири.

– Мені зараз не до пилу. Знаєш, я тут помираю.

Домовик блимнув великими очима на Куріня та знову відвів погляд. Проте Микола Йосипович вже дивився у стелю, мріючи про те, аби швидше відмучитись.

– Ти пересолив суп.

– Більше не гидуєш?

Непроханий гість не відповідав дуже довго, а згодом і взагалі, здається, забув про запитання. Микола Йосипович знову встиг задрімати.

– Я міг би тобі допомогти.

Курінь аж здригнувся від тихого голосу. Зелені очі дивилися на нього з відданістю та жалем.

«Дожився. Навіть домовик мене жаліє.»

– І чим же? – байдуже запитав листоноша, з важкістю перевертаючись на бік.

– Якби ми могли відшукати того, хто зробив це з тобою, то я б обірвав нитку, що вас зв'язує. А потім підлікував тебе травками. В мене ось є.

Домовик підхопився на ноги та кинувся до шафи. Постукав тричі по нижній шухляді, яку Миколі Йосиповичу не вдавалося висунути уже багато років, та з легкістю її відкрив. А бодай йому! То це все було неспроста! Чоловічок взявся ритися всередині, затуляючи листоноші огляд, та щось там собі буркотіти під ніс.

– ...не це... від нежитю... кашлю... це давно пора викинути... не те... Ага! Знайшов!

Бедрик швидко вернувся до ліжка, тримаючи високо над головою невелику торбинку з тканини, напхану чимось аж під зав'язку. На обличчі домовика було написано, що він задоволений сам собою. Листоноша ж байдуже спостерігав за метушнею чоловічка.

– Кульбаба – найкращі ліки проти твоєї недуги.

Микола Йосипович скептично дивився на Бедрика, який досі махав торбою перед собою. Він не вірив ні в який порятунок, а тим більше в чудодійну силу звичайної кульбаби. Змирившись зі своєю хворобою, він лише бажав спокою.

– Ходімо, – Бедрик вхопив Куріня за руку та став тягнути до виходу, – без тебе я не знайду його. Занадто багато ниток тягнеться через місто.

– Нікуди я не піду, відчепися!

Микола Йосипович демонстративно відвернувся спиною до чоловічка, а потім ще й заплющив очі, коли той оббіг ліжко з іншої сторони.

– Тобі що не хочеться жити? – заголосив домовик, сплескуючи руками. Він був таким гамірним, шумним, що в листоноші аж розболілася голова.

– Мені хочеться, аби ти дав мені спокій.

Настрій у Бедрика вмить змінився з обуреного до ображеного.

– Я для нього стільки років... усе робив... оберігав... відганяв усяку нечисть... дбав... охороняв його смердючі папірці від злодіяк... і те робив... і те... і фрикадельки залишав, усі не з'їдав! А він! У-ух!!!

Микола Йосипович розплющив очі та помітив, що чоловічок носиться кімнатою туди-назад, заламуючи руки. Торбинка з кульбабою валялася на підлозі, проте домовик вправно її оминав. Кінець кінцем, все-таки вирішив піддатися на вмовляння Бедрика та важко встав на ноги. Домовик аж приплескував на радощах. Вхопив свою торбинку, засунув під пахву та вилетів з дверей, кричачи про те, що за хвилину приготовить настій, аби він вчасно міг настоятися.

Поки Микола Йосипович переодягнувся та вийшов до дверей, домовий, точно солдат, стояв біля виходу стрункою березою й чекав господаря.

Першим ділом Микола Йосипович запропонував йти до того жахливого під'їзду, де він потрапив у неприємності, але домовик заперечив та сказав, що підуть слідом за невидимою ниткою, яка зв'язує їх. Зрештою, поблукавши трохи містом, вони все одно туди прийшли. Та стали чекати. Як повідомив Бедрик, Темного можна було піймати лише зовні, бо в його «гнилій» домівці діяли зовсім інші закони. Проте план свій домовик відмовлявся розповідати детально, аргументуючи тим, що він точно не сподобається чоловікові. Листоноша не наполягав на цьому, бо не дуже вірив у те, що все спрацює.

Нечистого духа, як назвав Бедрик Темного, довелося чекати аж до вечора. Микола Йосипович втомився, змерз та навіть зголоднів. Кілька разів хотів піти додому, проте домовий його завертав, вчіплюючись маленькими ручками в одяг.

– Треба чекати, – повторював він, – нечистий точно вийде, почекай... Чекай, він скоро буде... Зажди ще трохи... Зараз він об'явиться...

Коли надворі була непроглядна темнота, Микола Йосипович майже дрімав, сидячи на незручній лавці, Темний нарешті показався. Щоправда, якби Бедрик про це не сповістив тихо, то листоноша взагалі пропустив би клятого чоловіка. Домовик взагалі змінився. Затих, став обережним та ховався за стовбуром липи, виглядаючи з-за нього нишком. Логіки в цьому Курінь не бачив, адже чоловічок весь день хвалився, що його ніхто не помічає, крім нього.

– Вони вправно ховаються серед тіней, – зашепотів Бедрик через деякий час, – ген пішов уже в кінці дому. І ми за ним!

Домовий взяв за руку Куріня й потягнув туди, де закінчувався двір та починалася саме та дорога, на якій Микола Йосипович потрапив під авто.

Бедрик йшов тихо, весь час нашіптуючи, аби його господар не човгав так голосно черевиками. Листоноші ж здавалося, що вони переслідують не людину, а тінь. Адже лиходія майже не було видно. Лише час від часу, коли той заходив під світло ліхтарів, можна було помітити темний ворожий силует. Але зазвичай чоловік оминав такі ділянки, ховаючись у темноті.

– Коли ти вже розповіси мені свій план? – байдуже поцікавився у Бедрика Микола Йосипович.

– Т-с-с! Коли прийде час, тоді й розповім!

Пройшовши ще кілька сотень метрів, Темний звернув за ріг. Домовик помітно занервував, проте не зупинився. А дійшовши до повороту, несподівано взяв та й штовхнув Миколу Йосиповича вперед, де вже й чекав його лиходій.

Холодні мерзенні руки опинилися на шиї та притиснули нещасного чоловіка до стіни. Листоноша не злякався, більше здивувався, що його зрадили. І як він тільки міг довіритися домовику? Сам собі не йняв тепер віри.

Темний стояв впритул до Миколи Йосиповича, що відчував його несвіже, гниле дихання, від якого аж мутило. Обличчя в темноті не бачив, проте по неприємному запаху розумів, що це той самий чоловік, якого Курінь при першій зустрічі прийняв за безхатька.

– Помститися вирішив?

Навіть голос Темного був бридким. Микола Йосипович не боявся, але все одно шкодував, що знаходиться зараз в лапах звіра. Вважав, що краще було б помирати у власному ліжку, ніж від рук поганця.

– Ага, думав тебе прикінчити, але бачу ти вже й так гниєш, то, мабуть, не буду.

Жарт Темному не сподобався і слизька рука сильніше здушила горло. Курінь став намагатися вдихнути якомога більше повітря, проте нічого не виходило. Злий тримав так міцно, здавалося, кінець вже поряд. А потім знову заболіло в боку. В лівому, далі в правому, в грудях. Всі нутрощі стали горіти так, що Микола Йосипович здався, навіть не намагався вдихнути. Він вже відчував, як втрачає свідомість і настають довгоочікувані темнота та спокій.

Проте за мить до того, як відключитися, шия раптом звільнилася від холодних пут, Темний повалився на землю, а над ним щось несамовито заверещало, розмахуючи руками. Відчуваючи слабкість, Микола Йосипович повільно сповз по стіні та осів на холодний потрісканий асфальт. Прямо перед ним домовик, сидячи верхом на Темному, руками намагався роздряпати йому обличчя.

Далі все відбувалося, немов у сні. Ось Бедрик підхопився на ноги, засвистів щосили. Потім підвів на ноги напівживого Куріня. Обоє стали тікати. Темний кричав щось про помсту, про смерть. А далі Микола Йосипович не повірив своїм очам. Побачив справжнього янгола в білосніжному одязі та з гарними, великими крилами. Тоді здогадався, що вже пора, за ним прилетіли...

– Ми впораємося! Розберися з Темним!

Здається, говорив Бедрик. А може й не він...

Більше Микола Йосипович нічого не бачив та не чув. Наступила темнота. Вона оглушала й взагалі не давала нічого відчувати.

Коли листоноша прийшов до тями, то одразу зрозумів, що почувається краще. Біль, який роздирав останні тижні, безслідно зник і на його місце прийшов голод. Чоловік спав у своєму ліжку, закутаний в ковдру аж під самий ніс. З кухні доносилися звуки, хтось калатав тарілками. Розмірено цокала секундна стрілка старого годинника, який показував дванадцяту дня. Нічого собі він заспався!

Вставши з ліжка, Микола Йосипович не встиг і дверей відчинити, як в ноги йому кинувся щасливий домовик.

– Ой, як добре! Як добре-то! Прокинувся! Три дні спав, бідолаха! Я тут тобі суп приготував, з фрикадельками. Запашни-и-ий! М-м-м! І кульбабки запарив, щоби ти лікувався далі!

Бедрик все гомонів та гомонів, тягнучи господаря за руку на кухню. Ця ситуація здавалася сном Миколі Йосиповичу. Здавалося, ще кілька хвилин тому життя покидало його, він навіть бачив янгола, який прийшов забирати його душу. А зараз Курінь міг нормально рухатися й про біль в боку навіть мови не було.

Домовий посадив листоношу за стіл, поставивши перед ним тарілку з супом, а сам всівся навпроти й підпер обличчя долонями.

– І що, хочеш сказати, мене врятувала кульбаба? Звичайна кульбаба?

– Не звичайна, звісно ж! – обурився Бедрик голосно. – Зібрана моїми руками в останній день повного місяця опівночі з четверга на п'ятницю! Така ніч буває раз в ніколи й наділяє трави цілющими властивостями!

– Ти мене штовхнув! – несподівано згадав Микола Йосипович. – Штовхнув прямо йому в руки!

– Це і був мій план! – домовик легко вискочив на стілець і обперся долонями на стіл, нависаючи над листоношею. – Я мусів так зробити. Темні найбільш вразливі тоді, коли витягують з інших енергію. Просто вчасно його зупинив, накинувся й став висмикувати з нього шматками сили. А ще нитку обірвав, щоби не тягнув з тебе енергію.

– Міг би й попередити.

– Ти б не погодився.

Микола Йосипович лише знизав плечима. Вдруге точно не погодився б.

– І що тепер? – запитав Курінь через деякий час, чухаючи потилицю.

– А тепер заживемо з тобою, як і раніше, в мирі та злагоді, – радо відповів Бедрик, показуючи з-за бороди задоволену широченну усмішку.