Розділ 33

Січень 2022, передмістя Києва

***

Микола Йосипович сидів у номері готелю й дивився на годинник. Секундна стрілка з метеликом на кінчику повільно плавала, сповіщаючи чоловіка про те, що його час спливає. Він не знав, скільки йому залишилося. А тут ще й після вчорашнього зрозумів, що звичний для людей світ зовсім не такий, яким його бачать. Тут в ньому істинне зло і щире добро йому на противагу.

Курінь дуже дивувався, як їм тільки вдалося вибратися неушкодженими, ще й з напівживим Юрою на плечах. Після того, як вони пройшли крізь золотисте світло й опинилися обабіч траси, біля стели, Господь послав їм допомогу. Дорогою їхав чоловік й підібрав їх буквально одразу ж. Втиснувшись у стареньке авто, всі відчули неймовірне полегшення. Лідочка плакала, Сергій її втішав, Юра одразу ж відключився остаточно, а Микола Йосипович відчував лише здивування від того, що побачив. Якась частинка його свідомості відмовлялася вірити в те, що відбулося.

Водій розпитував, що з ними трапилося, чому такі налякані. А Лідочка зі сльозами на очах переповідала йому їхню «пригоду» та жахливих людей, які хотіли принести їх в жертву. Проте водій не вірив жодному слову. Сергієві довелося втихомирити свою дружину, звівши все на жарт, бо серйозний вусатий чоловік ліпше б повірив у те, що вони пішки з Києва йшли, ніж в існуванні магії.

Миколу Йосиповича висадили біля його готелю. Тільки тоді він і зрозумів, що його дипломат залишився в маршрутці. Там не було нічого особливо цінного, хіба засушена троянда, подарована дорогою однокласницею Любою. Це та річ, яку б він хотів повернути. Проте здоровий глузд запевнював – йти туди знову не варто. Навіть повз проїжджати не хотілося, не те що знову відвідати те прокляте місце. Як мінімум через те, що не хотілося бути з'їденим заживо.

Микола Йосипович ніяк не міг викинути з голови слова божевільного бороданя про те, що з нього витягли всі сили. Різні думки з'являлися з цього приводу. Проте всі вони тоненькими струмочками стікалися в один бік – до чоловіка, з яким листоноша зіштовхнувся у під'їзді, коли розносив пошту.

Секундна стрілка пливла далі, дивним чином змушуючи Миколу Йосиповича діяти. Зібравши речі в стару валізу, о сьомій ранку він покинув готель, а після обіду вже сходив з електрички в рідному місті. Було дивно знову бачити вокзал, який геть не змінився за цей час, поки листоноша був у Києві. Тепер чоловік сприймав Шепетівку геть зовсім інакше. Люди здавалися йому чужими та непривітними, а дорога додому – надто довгою.

Попри мороз, Курінь відчував, як по спині тече піт, а ноги заледве погоджуюся робити нові кроки. Знесилений, потрапивши додому, Микола Йосипович звалився у ліжко та заснув прямо в одязі. Прокинувся аж наступного ранку ще до сходу сонця.

В сусідів працював телевізор, було чітко чутно голос ведучого якогось дешевого розважального шоу. Листоноша почувався кепсько. Настільки паршиво, що здавалося, ніби це його останній день. Помирати під звуки телевізора не хотілося, тому згодом чоловік змусив себе встати з ліжка та приготувати улюблений суп з фрикадельками.

Снідав Микола Йосипович повільно. Просто не міг, не мав сил. Посиливши пів тарілки, відсунув від себе суп та схилився над столом, обпершись підборіддям на долоню. Повільно кліпаючи, листоноша дивився перед собою, туди де стояв пустий стілець. І для чого він там завжди був? Незрозуміло. Зроду-віку там ніхто не сидів. Заплющивши очі на довгих п'ять секунд, Микола Йосипович відчував, що от-от засне, як раптом почув стук перед собою. Миттєво розплющивши очі, він побачив на стільці, де ще буквально мить тому нікого не було, низькорослого чоловічка з довгою бородою.

Підвівши здивовано брови, одразу ж запитав у незнайомця:

– Ти хто?

Чоловічок, блимнувши хитрими зеленими очима, усміхнувся.

– Твій домовик. Бедрик. Вирішив повернутися. Чого такий немічний?

Якби Микола Йосипович не відвідував «пекло на землі» позавчора, то ніколи б не повірив в існування якогось там домовика. Але після того, що він бачив, сумнівів не залишалося, домовий – справніший від справжнього.

Тон низенького чоловічка, що мав дивне собаче ім'я, був вкрай зневажливим. Чим Курінь заслужив таке відношення, поняття не мав. Можливо, цей малий завжди таким незадоволеним був.

– А ти чого такий злий? – Микола Йосипович вирішив не відповідати на запитання нахаби. Мало для чого він це запитує.

На відміну від листоноші, Бедрик виявився балакучим та доволі відвертим:

– Якби ти не шлявся поміж Темних, то я б тебе поважав та цінував, як і раніше. А зараз... Навіть фрикадельки твої гидую їсти, не те що...

Микола Йосипович лише міг здогадуватися, хто такі Темні. Мабуть, він позавчора з кількома такими познайомився ненароком. Прізвиська їм пасували, адже ці нелюди й справді не мали нічого хорошого.

– Раз гидуєш, чого показався? Сидів би й далі невидимкою по кутках і горя не знав.

Листоноша бачив, що домовика слова зачепили за живе.

– Та як ти смієш! – зарепетував він, ставши ногами на стілець та нависнувши над Курінем. – Ірод проклятий! Домовики – благородні створіння, вони ніколи не «сидять по кутках».

Останні слова чоловічок аж викривив, демонструючи своє обурення. Терпець у Миколи Йосиповича грозився от-от увірватися. На його долю й так достатньо випало випробувань, а тут ще й дурне неврівноважене створіння, яке обзивається.

– Іди до дідька, – махнув рукою чоловік, намагаючись встати з-за столу. Бедрик збісився ще дужче. Верещав незрозуміло що, розмахував руками. Зістрибнув зі стільця й став метушливо бігати навколо Миколи Йосиповича, який неквапливо човгав до власного ліжка, абсолютно не звертаючи уваги на хатнього чоловічка.

– Ти нездара! Я тобі... А ти отак... Ніхто зі мною так ніколи... Як тільки совісті вистачило... Я до нього з усією душею... Віддячив...

Листоноша дійшов до спальні, відчинив двері. Коли домовик хотів прослизнути всередину, не змовкаючи ні на мить, Микола Йосипович перегородив йому дорогу.

– Слухай, у мене немає абсолютно ніякого бажання слухати тебе, – подивився в очі низькорослому, трохи схилившись, – я от-от помру через тих твоїх Темних. Здається, саме вони мені подарували невиліковну хворобу. А тепер згинь з моїх очей і дай спокійно вмерти!

Не дочекавшись відповіді, захрьопнув двері прямо перед носом Бедрика й навіть замкнув, щоб істота напевне не могла зайти. Почувався листоноша кепсько. Здавалося, що болить усе тіло, а таблетки, приписані лікарем майже не допомагають. Влігшись на ліжко в тому самому одязі, що їхав ще вчора з Києва, став дивитися в стелю, очікуючи кінця. Скоро він не зможе ходити й що тоді? Помре голодною смертю? Від зневоднення? Та скоріше б...