Розділ 32

Березень 2009, Київ

– Пане, ви занадто мало уваги приділяєте справам, – дорікнув Дем'ян, підсовуючи Адамові якусь газету. Верховода опустив голову й прочитав заголовок.

«Що за чортівня відбувається у місті?»

Швидко пробігшись очима по тексті, Адам відсунув від себе газету та відповів на повідомлення Ольги.

«Я буду вчасно, не хвилюйся, серденько.»

Подумавши, ще надіслав їй смайлик.

– Адаме! – гримнув Дем'ян, втрачаючи витримку. Коли верховода відклав телефон і подивився на свого замісника серйозно, той прокашлявся і навіть трохи згорбився, але продовжив. – Люди якось пронюхали щодо нашого бою з Темними, добре, хоч без фото. Маємо якось це виправити.

– Розслабся, Дем'яне, все одно ніхто не повірить у цю маячню. Ти бачив, що вони пишуть? – Адам знову взяв до рук газету та став читати вголос. – «В темноті ховалися монстри. Вони кидали в нас яскравими вбивчими сферами, проте не влучили. Інші, ті, що невидимі, стрибали вверх, а потім відривали монстрам голови.» Ти ж розумієш, що радше журналістів дурнями виставлять, ніж шукатимуть нас. Просто не звертай уваги й люди самі все замнуть, забудуть.

Дем'ян незадоволено кивнув.

– Ще будуть якісь вказівки, пане?

– Ні, можеш відпочивати.

Замісник схилив шанобливо голову й вийшов з кабінету Адама. Верховода, не довго думаючи, відчинив вікно й вистрибнув, пікіруючи вниз головою. А за кілька метрів до землі розправив крила та пішов у вільний політ.

Їхнє житло тепер розташовувалось у гуртожитку. Світлі відбили собі цілий поверх, не без допомоги Оліного дідуся, Петра Васильовича.

Адам летів на зустріч зі своєю коханою та її батьками. Хвилювався страшенно, проте заради Ольги ладен був піти на все, лиш би бути разом з нею. Дівчина чекала його в Голосіївському парку, де зовсім поряд жила. До місця зустрічі дістався швидко й, тихо приземлившись за спиною Олі, зробився видимим, упевнившись, що ніхто за ним не спостерігає.

– Привіт, королево мого серця.

Обернувшись, кохана кинулася йому на шию. Адам підхопив її на руки й закрутив.

– Привіт!

Те, як стукало Адамове серце поряд з тією дівчиною, було чимось неймовірним. Йому не хотілося розлучатися з нею ні на мить.

До батьків Олі вони йшли не з пустими руками, купили торта. Все було так радісно та казково, аж до того моменту, коли Олін тато подивився на Адама вперше. Він категорично відмовився його запрошувати в гості та навіть вигнав з квартири. І це попри те, що донька називала його лагідним та добрим татусем. Їм було заборонено спілкуватися й дівчину навіть не випускали з дому деякий час, не дивлячись на те, що їй уже було двадцять й вона стала самостійною, сама заробляла на життя, працюючи кондитером на шоколадній фабриці.

Всі спроби поговорити з татом закінчувалися одним і тим же – він твердив про різницю у віці. Хоча насправді Адаму ніхто й двадцяти п'яти не давав, адже Світлі завжди дорослішали повільніше, ніж люди.

Вони зустрічалися таємно. Адам прилітав до неї на сьомий поверх та залазив у вікно, поки батьки спали.

Після кількох місяців такого життя Світлий все ж зміг достукатися до батька Олі й добився пояснень. Виявилося, що він теж в курсі існування Світлих й Темних. Ба більше, йому навіть не поталанило зустрітися з останніми та їхніми «домашніми тваринками».

– Я не хочу такого життя своїй доньці, розумієш? – говорив він до Адама, обурено дивлячись в очі. – Що ти зможеш їй дати? Життя зі щоденним ризиком бути мертвою лише тому, що зв'язалася з тобою? Пацюків отих?... Знаєш, якби хтось повірив у мої слова щодо вашого існування, то я б давно агітував світ, аби вас всіх ув'язнили під десять замків. А так лише пальцем біля скроні крутять, як он жінка моя... Не бути вам разом. І крапка.

Їхньому горю зарадив Петро Васильович, критикуючи свого зятя, Оліного батька, наче дурня останнього.

– Я он майже все життя, ще змалечку з ними маю справи. І не бачив, щоби вони людей дозволяли ображати. У дітей щастя, вони знайшли одне одного, натішитися не можуть. А ти їх розлучаєш. Згадай, яким сам був! Хіба не сохнув по моїй Оришці, хіба не благав мало не на колінах, аби я відпустив її погуляти?

Адам з Ольгою стояли поряд, міцно тримаючись за руки, й чекали вердикту батька. Для себе Адам уже вирішив, що буде з дівчиною навіть попри заборону. Він готовий був навіть викрасти свою Олю та втекти разом з нею на край світу.

Та цього не довелося робити, адже батько дівчини насупившись вже ж піддався на вмовляння тестя, проте заявив, що вони обов'язково мусять побратися.

І тут вже з'явилася нова проблема. Хтось зі Світлих зрадив Адама, розповівши старійшинам про його зв'язок з людською дівчиною. Верховоду викликали до вищого керівництва.

Залишивши управління на Дем'яна, він полетів на острів сам, відмовляючись від будь-якого супроводу. Цього разу його зустрічали не так приязно. І розмову вела лише одна жінка, інші старійшини мовчки слухали.

– Адаме, до нас дійшли чутки, що ти зв'язався з людиною. Це справді так?

Брехати верховода наміру не мав, тому твердо кивнув, не відводячи погляду. А дивився він світловолосій жінці в очі. Впевнено, адже готовий був на все, аби захистити стосунки з Ольгою.

– Ти ж знаєш, яке покарання грозить за таке порушення наших законів? Ми можемо позбавити тебе крил. Навіщо ти так ризикуєш?

– Ви не зробите цього. Принаймні доки я не розправлюся з Кирилом.

Старійшини були в курсі ситуації з колишнім замісником Алії.

– Ніхто крім мене не розв'яже це питання, адже я ним займаюся уже стільки років. Чи може ви хочете зупинити божевільного Світлого? – Адам підняв одну брову й скептично поглянув на жінку, а потім і на інших старійшин. – Чи ви? Ні? Якщо так кортить мене покарати, можемо обговорити варіанти. Знаєте, мені й самому набридло оце верховодство, постійна гонитва за Темними та підчищення за ними слідів, аби люди нічого не дізналися. Мені набридло постійно ховатися від людей, бувши невидимим. Хто вирішив, що мені це потрібно? Знаєте, Алія все своє життя стверджувала, що я стану найкращим верховодою. Але я не буду таким, як би не старався. Тоді чому б мені не перекинути відповідальність на того, хто цим залюбки займатиметься?

– Пропонуєш скласти повноваження та стати людиною? А як же Кирило? – мало не засміялася старійшина, пильно дивлячись йому в очі.

– Він – мій борг перед усім світом. Я зобов'язаний його знищити, інакше він стане набагато сильнішим. А це означатиме, що й більш божевільним. І ніхто не знає, що може прийти в його несповна розуму голову.

– Але й верховодство – твій обов'язок. Ти не можеш отак просто приходити до нас і заявляти, що тобі... набридло.

Останнє слово жінка сказала з огидою. Здається, ніхто раніше не робив таких заяв. Тільки істинна Світла може бути фанатичкою обов'язків, правил та законів. Адам не збирався зізнаватися, але все ж вирішив «добити» старійшин правдою.

– Мій батько – людина, пані. Тому можете сміливо мене виганяти зі свого війська.

Старійшини зашепотілися між собою, в приміщенні з'явився гул. Світловолоса мала такий вигляд, ніби Адам вмить став найжорстокішим злочинцем, в її очах було все. І подив, злість, ненависть, розчарування. А ще там явно читався захват. Здається, вони ніяк не очікували, що Світлий, у якого присутня людська кров, може так вправно та відповідально верховодити.

– І тебе ніяк не турбує втрата крил?

– Для мене це не головне, – твердо відповів Адам, хоча дуже не хотів залишатися без них. Відчуття польоту – друга найкраща річ в житті після кохання.

– Нам потрібно порадитися, – підсумувала старійшина й Адам змушений був покинути приміщення.

Радилися вони довго, аж надто довго. Адам встиг занудьгувати. Хоч би журнали якісь поклали в приймальні, аби розважити відвідувачів. Після цієї думки, верховода зрозумів, що шляху назад точно не буде. Він прийняв людське життя таким, яке воно є, і вороття назад немає. А крила... Поряд з Олею їх не треба, він і так літає.

Після наради Адама знову викликали до зали старійшин та повідомили, що він може жити людським життям, але зобов'язаний знищити Кирила, щойно той з'явиться. Непокора каратиметься позбавленням крил.

Січень 2022, Київ

– Я стільки часу потратив на те, аби знайти спосіб йому допомогти. Перечитав тисячі стародавніх книг, як Темних, так і Світлих. Я навіть проводив експерименти на своїх воїнах, тих, що поживилися енергією, як і Кирило. З їхньої згоди звісно. Проте це нічого не дало. Зараз більшість з них уже немає в живих, а ті, що залишилися лише мріють потрапити до своїх братів, адже їхнє життя – суцільні страждання. Не хочеться думати про те, що у всьому винна Алія...

Адам дивився в нікуди завмерлим поглядом. В очах явно читався сум. Діана взяла його руки у свої долоні.

– Поглянь на мене, – твердо попросила й Адам перевів на неї засмучений погляд. – Ти ні в чому не винен. Це був її вибір і її помилка. Так, багатьом прилетіло, але точно не варто гризти себе за те, чого ти не робив.

Адам кивнув, проте навряд чи він припинив відчувати провину. В першу чергу, перед самим собою.

Погостювавши ще деякий час, Діана вирушила додому, обіцяючи не зникати. Адам пропонував провести її, проте отримав категоричну відмову. Жінка хотіла прогулятися та побути наодинці, було про що подумати.

Сніг повільно падав, люди метушилися, кудись спішили, як і було притаманно столиці. Адам жив в протилежному кінці міста, тому її чекала довга дорога. Зупинка знаходилася неподалік, та жінка чомусь аж поїжилася, коли помітила біля неї жовту маршрутку. Спогади холодною хвилею накотили на Діану, змушуючи здригнутися та заплакати. Адам запевнив, що Кирила не варто боятися, адже той не стане шукати втікачів, йому простіше знайти інших жертв. Тому пережитий стрес вивалив назовні. Вона плакала, не звертаючи уваги на заклопотаних пішоходів. Вони теж не дуже хотіли її помічати. Хоча одна літня жіночка все-таки запитала, чи все в порядку, перегородивши дорогу.

Чи все було гаразд, Діана й сама не знала, проте від чужої уваги відв'язалася та попрямувала до станції метро, яке виднілося в кінці вулиці. Хоча підземкою дорога займала більше часу, в маршрутку жінка точно не насмілилася б сісти. Знову пригадала вчорашні події й раптом подумала, що так і не запитала Адама щодо інших людей. Чи вціліли вони? Чи вдалося втекти від Кирила? Можливо, Адам допоміг?

Коли заходила в метро, сліз уже не було, лиш головний біль нагадував про пережитий жах. А коли виходила, то їй взагалі в голову прийшла божевільна ідея. Тому, опинившись назовні, жінка пішла в протилежну від дому сторону. Точної дороги вона не пам'ятала, адже була тут лише одного разу, до того ж літом, а не взимку. Проте все ж віднайшла той самий будинок. Двері під'їзду, як і минулого разу були відчиненими, вона зайшла й піднялася на другий поверх. Наважитися постукати було важко, просто стояла та дивилася на дзвінок і старі двері, оббиті дермантином, які нагадували квартиру в Чернігові.

Несподівано вони відчинилися й на порозі з'явився чоловік, одягнений в чорне коротке пальто. Він завмер, здивовано дивлячись на Діану, яка й сама відчувала подібне.

– Привіт! – першим опам'ятався він. – Ти щось хотіла чи...

– Вчора я зустріла Адама. Уявляєш, виявилося, що він мій рідний брат...

– Нічого собі! – щиро виявив подив чоловік – його брови підскочили на лоба. – Як він?

– Одружився, має сина. Він уже давно в Києві...

Вони дивилися одне на одного, а в повітрі навколо наче літало щось несказане. Те, що давно мало бути озвучене. Коли нарешті заговорили, то зробили це одночасно:

– Славо, вибач, я була не права...

– Мені тебе не вистачає, Діано...

Обоє усміхнулися, а потім обійнялися, думаючи, як їм все-таки добре разом.