Розділ 31

Січень 2022, Київ

Діана прокинулася та побачила незнайому натяжну стелю кремового кольору, тоді як у неї вдома вона була власноруч пофарбована у білий. Де це вона? І чого опинилася в чужому домі? Вона пригадала, як вчора (а чи то було вчора?) їхала в маршрутці. А що трапилося далі?

Спробувала підвестися, однак в голові запаморочилося. Віддихавшись, зробила ще одну спробу й сіла у ліжку. Кімната явно належала дитині. В кутку стояв невеликий стіл, на ньому лежали, рівненько складені, фломастери та фарби. Шафа була розмальована героями популярних мультфільмів, а біля неї лежали різноманітні іграшки. Шпалери, в зайцях, були блакитного кольору. За вікном жінці не вдалося нічого роздивитися, там виднілося лише сіре зимове небо.

У двері раптом тихо постукали й на порозі з'явилася молода жінка з каштановим волоссям. Очі її світилися теплотою, а лагідна усмішка говорила про те, що Діана анітрохи не тіснила господиню та її сім'ю. Сіра піжама свідчила, що незнайомка теж щойно прокинулася.

– Доброго ранку! – привіталася вона, залишаючись біля дверей.

– Як я тут опинилася? Хто ви? – розгублено запитала Діана, нічого не розуміючи.

– Ольга, – усміхнулася жінка ще тепліше, ніж її очі. – Я, мабуть, краще покличу Адама.

Адам. Тут-то Діана все й пригадала. Як їхала за місто, а потім потрапила у кляте лігвисько, хай би йому неладно стало.

Поки Ольга кликала за Адамом, Діана роздивлялася білу нічну сорочку, в яку її одягнули. Оце так наробила вона клопоту цій жінці! А головне – нічого ж не пам'ятала.

Адам з'явився за хвилину. На ньому теж була піжама трохи темнішого сірого кольору.

– Привіт, – усміхнувся він та сів поряд.

– У Світлих тепер новий одяг? – пожартувала Діана, роздивляючись обличчя Адама. Хоча обоє й були однолітками, проте дивлячись на свого брата, жінка не могла б дати йому й тридцяти п'яти. – Зізнавайся, їси юних хлопчиків, аби залишатися вічно молодим?

Адам засміявся, сором'язливо опускаючи голову. Діана досі не могла повірити, що в неї є брат. Звісно, вона завжди вважала Адама рідним, та ніколи й подумати не могла, що це справді так.

– Що трапилося вчора? – запитала, намагаючись пригадати останні події. – Пам'ятаю лише, як обійняла тебе...

– Я знищив захисне поле їхнього лігва і нас вдарило хвилею енергії. Це своєрідна охорона таких місць. Я приблизно знав, що мене чекає, тому багато років готувався до цього, отримуючи такі енергетичні удари знову та знов. А от Кирило був не готовий, тому це дало нам невеличку фору, аби втекти. Зараз мій ворог розлючений, проте ми в безпеці, можеш не хвилюватися, квітко.

– Де ми? Відколи Світлі так заморочуються щодо хороших умов?

– Це мій дім, – спокійно та навіть з невеликою долею гордості відповів Адам, добряче здивувавши Діану.

– А Ольга?

– Моя дружина.

– Вау. Що такого могло відбутися, що ти кардинально змінив життя? Тебе вигнали зі Світлих через людське коріння?

– Щось типу того. Що ми все про мене та про мене. Розкажи краще, як там твоє життя? Як Славко?

– Ми розвелися... – Діана опустила голову, соромлячись про це розповідати, адже вагомих причин для розлучення не було.

Адам обгорнув її однією рукою та притиснув до себе, даючи відчуття захищеності та спокою.

– Ходімо, будемо снідати, а потім поговоримо.

Адам допоміг Діані підвестися та дійти до просторої кухні з великим дерев'яним столом та купою навороченої електроніки. За столом сидів нахнюплений хлопчик років п'яти, тримав у руках іграшковий автомобіль і дивився на жінку з цікавістю та ніби підозрюючи її у якомусь злочині. На дитині теж була сіра піжама з зайцями.

– Познайомся, це мій син Андрій, а це тітка Діана.

– Доброго ранку! – голосно привітався хлопчик не зводячи очей з непроханої гості, яка спала на його ліжку.

– Доброго... ранку...

Діана розгублено дивилася на хлопця, його таткові зелені очі, й більше не знала, що казати. Стільки запитань виникло в голові, що вона аж загуділа.

Адам посадив Діану поряд з сином, а сам пішов до дружини, допомагати їй розкладати тарілки та столове приладдя. Роздивившись Андрія ближче, вона зрозуміла, що він дуже схожий на батька зовні. Як то кажуть, одним лицем.

– А в тебе є свій автомобіль? – знову голосно запитав хлопець.

– Немає.

– А в мого татка є.

Діана здивовано подивилася на Адама, який байдуже стенув плечима. Мовляв, ну й що тут такого? Нормальне, як у людей, життя Світлого, та ще й верховоди, було дивним, не вкладалося в голові. Що такого відбулося за ці роки? Невже Світлі більше не охороняють людей та світ в цілому?

Сніданок був легким та невимушеним. Вони не вели ніяких серйозних розмов. Діана не насмілилася їх розпочинати, тоді як Адам вочевидь не робив цього через сина. Жінка пригадала, як колись і її сім'я отак сиділа на дещо меншій кухні й вечеряла, ділячись, як пройшов у кожного день. Тепер це викликало сум та ностальгію.

Після сніданку Ольга забрала сина на прогулянку, залишивши Адама з Діаною наодинці.

– Ну тепер ти маєш мені все пояснити. Як? – вона розгублено показала рукою на квартиру. – Коли?... І як ти дізнався, що ми рідні?

Адам став розповідати про те, як Алія прийшла до нього уві сні та показала його справжнього батька. Як він дуже довго шукав його, сам не розуміючи навіщо.

– Знайшов я того чоловіка через п'ять років після смерті матері. Він викликав у мене огиду, якщо чесно. Пропивав своє життя та скаржився на те, як важко йому живеться і нікому він не потрібен. Навіть власній донці. А тоді показав твоє фото, віднайшовши його під купою якогось лахміття. Я не повірив. Ми не могли отак жити поряд і не знати про те, що ми брат і сестра. Звісно, що я тебе вважав своєю сестрою, не інакше. Але щоб так... Мабуть, тоді варто було знайти тебе, проте...

– Проте думав, що я не бажаю навіть тебе бачити.

Діана опустила погляд на свої руки, складені в замок на колінах, й мало не заплакала, звинувачуючи себе в тому, що обрубала всі кінці.

– Вибач, Діано, що тобі знову довелося це пережити, – Адам поклав свою руку на її, намагаючись підтримати, – вибач, що не зміг впоратися з Кирилом раніше. До того, як він почав діяти. Я банально не міг його знайти.

– Не вибачайся, він і сам здивувався, помітивши мене там. То була звичайна випадковість. Це ти мені пробач, адже я вчинила неправильно, коли втекла, не сказавши й слова.

Просидівши деякий час у мовчанці, Адам став розповідати про сім'ю.

– Після того, як я розгромив у Чернігові головне лігво Темних, що знаходилося у нашому дворі, зло в нашому рідному місті зовсім скоро вичерпалося. Довелося перебиратися до столиці, шукаючи притулку тут. У Києві добре була налагоджена співпраця з людьми, вони допомагали нам з необхідними речами, а ми їм – з тими чи іншими видами фізичних робіт. Саме так я й познайомився з дідусем Ольги, який дуже часто звертався до нас за допомогою. Не буду описувати деталі, але ця юна дівчина підкорила мене з першого погляду.

Адам сором'язливо усміхнувся й продовжив.

– Я їй теж сподобався, але вона навіть знаку не подала. Намучився я з нею, намагаючись сподобатися, справи важливі закинув, залицявся, як міг. А вона мені тільки ось недавно зізналася, що сама майже голову втратила, коли мене вперше побачила. Та підкорити її було найлегшою задачею. Ті випробування, які чекали нас потім, стали добрячою перешкодою. Найперше те, що вона нічогісінько не знала про Світлих, чи Темних. А не сказати я не міг, з нею в мене досі душа розхристана, нічого не приховую.

Коли розповів, моя Оля втекла, не сказавши ні слова. Вмієте ви, дівчата, це робити, тут і сперечатися не треба. Тільки за тиждень ледве-ледве зміг її вмовити хоча б у людному місці поговорити, а до цього навіть слухавки не підіймала. Тоді вже не відпустив її, втерся в довіру, пояснив, показав, пообіцяв, що захищатиму, амулетів надарував, аби у випадку чого кликала мене одразу. Але й на цьому перешкоди між нами не закінчилися...