Розділ 30

Січень 2022, передмістя Києва

– Стариган майже мертвий, молодий хоч і годиться, проте відчуваю, що страхом просочився, наче торт сиропом, – бубонів Кирило, поки Бу намагався витягти з маршрутки переляканого Юру. – Благословенних доведеться в клітку посадити. Не було турбот називається. А з цією що?

Божевільний бородань поглянув на Діану й задумався.

– Відпусти їх, Кириле, – втомлено попросив Адам, – відпусти і я зроблю все, що ти хочеш.

– Ні, так не піде. Адаме, ти напевно знаєш, коли я вкусив тієї сили, то побачив майбутнє. Моє величне життя тільки розпочинається. Зараз ми проведемо обряд, завдяки якому я зможу стати ще могутнішим. Майже все готово, залишилися лише наші дорогі гості – людські жертви.

– Зупинися, Кириле, – захитав головою Адам, – невже тобі так хочеться ступати за межу?

– А ти хоча б знаєш, що знаходиться за межею Світла? Ти хоча б раз переступав її? Так от і я тобі відповім. Свобода. Щойно ти опинишся поза Світлом, зрозумієш, що зможеш отримати. Весь світ опиниться під твоїми ногами.

Очі Кирила палали, він дійсно вірив у те, що говорить.

– За межею Світла лише темрява, Кириле. Так було споконвіку, так і залишиться.

Кирило розлютився не на жарт. Його й без того широкі ніздрі роздулися ще більше, а очі налилися кров'ю.

– Не варто ділити всіх на добрих та злих, – закричав Адамові прямо в обличчя. – Абсолютного добра більше не існує, Світлі давно зрадили самі собі, зв'язуючись з людьми.

Кирило раптово розвернувся та вийшов з маршрутки, залишаючи за собою хвилю гніву.

– Все буде гаразд... – прошепотів Адам до Діани та обійняв за плечі однією рукою. Жінка схлипнула.

– Чомусь я не дуже вірю...

– Виходьте, – наказав низький помічник Кирила й махнув рукою в сторону дверей.

Всі нехотя заворушилися та стали повільно покидати маршрутку. Бу першим випхав з дверей до біса переляканого Юру й потягнув до каміння.

Діана вчепилася в одяг Адама, який відчував її тремтіння. Світлий дуже хотів допомогти всім цим людям, проте не знав як. Адам довго чекав цього дня, але не очікував, що він настане саме сьогодні. Ще років зо п'ять тому він бачив майбутнє і знав, що опиниться тут. Він бачив руду жінку з дитиною у своєму видінні, згодом її вдалося віднайти та благословити, а значить, захистити від злих чарів. Тепер залишалося лише вивести їх за межі цього лігва, далі вони зможуть врятуватися самі.

Адам, щойно вийшов з автобуса, став оцінювати обставини. Пусто. Тут було абсолютно пусто, не рахуючи отого каміння, на якому лиходії вирішили приносити в жертву людей. Це означало, що пристановище тут тимчасове, з'явилося не так давно й скоро зникне.

В лігві тхнуло так, що навіть Адамові, який звик бувати в таких місцях, хотілося затулити носа.

Десь за їхніми спинами, ніби за стіною, проїхав автомобіль. Люди озирнулися, проте було надто темно.

– Захисне поле, – пояснив Адам, – ніхто не може пройти крізь нього, лише через хідник.

Всі дісталися до каміння й помітили, що воно стояло колом. Шість високих стовпів, які прозвали «Стоунхенджем» були обписані стародавньою мовою Темних. Прочитавши написи, Адам зрозумів про яке закляття йдеться, однак про нього мало що було відомо, адже не так багато Темних його використовували.

– Що за сморід? Господи! – заскиглив Юра, якого Бу з легкістю утримував.

– Не смій вимовляти це ім'я в нашому домі! – гаркнув на нього коротун, що моментально перетворився на божевільного, одержимого якоюсь диявольською силою. Очі його повністю почорніли, а волосся стало жити своїм життям. Юра втягнув шию, а потім отримав від чоловіка кулаком у живіт. Удар був такої сили, що хлопець одразу впав на землю, скрутився калачиком та мало не задихався від болю.

– Припини це, – пригрозив Адам Кирилові, який стояв над камінням та задумливо дивився вниз.

– А то що? – глузливо перепитав чоловік, повертаючи голову до Світлого.

– Кириле, якщо ти думаєш, що тобі вдасться це зробити, то ти справжній дурень. Я радше загину, ніж дам тобі отримати ще більше сили. Для чого це тобі, не розумію?

– Сили багато не буває. Це по-перше. А по-друге, хочу скинути старійшин. А то сидять собі на тому острові, горя не знають. А чорною роботою займаються лише Світлі, життями своїми ризикують, вмирають. Заради чого?

– Заради балансу. Не буде балансу, почнеться хаос, розруха, Темні створюватимуть все нові й нові катаклізми, аби насититися різноманітною енергією.

– Баланс – це міф. І взагалі мені набридло тебе слухати. Все трапиться так, як має бути. Тобі все одно не під силу змінити майбутнє.

Адам не погоджувався з цим, проте заперечувати Кирилові не став. Він лише чекав зручного моменту, аби провернути порятунок людей. А далі буде, що вже буде. Навіть смерть. Шкода лише було того, що не встиг попрощатися зі своїми.

Кирило ходив навколо свого жертовного кола, щось обдивлявся, поправляв каміння. Зі сторони це виглядало жалюгідно, у всякому разі для Адама. А от люди боялися. І він відчував цей страх, який заповнив лігво дуже швидко.

– Тягни його в центр, Бу.

Потвора взяла Юру, який досі валявся на холодній землі, за ногу та руку й з легкістю перекинула через каміння. Хлопець застогнав. Адам відчував біль в області серця через те, що нічого не міг вдіяти.

«Не зараз. Ще рано, інакше не врятую. Нехай цей невинний мені пробачить.»

Тим часом Кирило переліз всередину, до Юри та намагався посадовити хлопця в центрі кола. Йому це вдавалося погано, адже хлопець від побоїв та падіння зробився млявим, втратив усі сили.

– Шановний, можливо, все-таки візьмете мене?

Микола Йосипович єдиний з усіх присутніх людей майже не боявся, йому лише шкода було молодого хлопця, який так добре відносився до нього. Листоноша своїм невчасним втручанням роздратував Кирила. Бородань без будь-яких слів жбурнув у літнього чоловіка зеленою кулею, проте Адам вчасно зумів її знешкодити. До Миколи Йосиповича долетіло лише декілька іскор, які швидко згасли, залишаючи на вельветі дрібні чорні, обгорілі сліди.

Кирило свердлив Адама ненависним поглядом, аж жовна на вилицях грали. Спробував знову вдарити енергією по людині, проте і цього разу нічого не вийшло. Лють, що розійшлася повітрям, стала витісняти людський страх.

– Все, що ти робитимеш, марно, тупоголовий мамин синочок! – заревів скажено бородань й почергово випустив у Адама п'ять снарядів чорного з фіолетовим переливом кольору. Світлий легко відбив їх, завбачливо затуливши собою людей. – Я бачив майбутнє! Ти програєш! Ти програєш саме тому, що відбиваєшся від моїх ударів! Сили покинуть тебе! Покинуть!

Кирило гатив кулями безперервно, всі давно збилися з ліку. Адам був швидшим, набагато швидшим, проте реально оцінював свої сили. Кирило жбурляв кулями, які не були вбивчими, зате не витрачали багато енергії. Адаму ж доводилося захищатися сильними закляттями. Тому бородань мав рацію, з такими темпами Світлий дуже швидко видихнеться, знесилиться й отримає поразку навіть не врятувавши людей, а особливо свою сестру. Варто було негайно діяти, відвернути на себе увагу двох Темних підручних Кирила, й змусити людей втекти.

– Діано!

– Що?!

– Я маю тобі щось сказати по секрету...

Жінка стала навшпиньки та потягнулася вухом якомога ближче до обличчя Адама, аби він зміг розповісти її план.

–... ми зможемо! Вперед, не зволікай!

Діана кивнула та прийнялася пояснювати задачі іншим людям. Темні, які до цього всього лиш спостерігали за боєм, що ні на мить не згасав, стали шкіритися, помічаючи, що Адам підпускає чорні енергетичні кулі все ближче до себе. Простір шириною у десяток метрів між чоловіками вибухав фіолетово-вогнистими спалахами раз за разом. Ніхто не збирався поступатися, хоча зі сторони й здавалося, що Адам втрачає сили. Коли Кирило став сподіватися на перемогу, Адам раптом жбурнув зеленою кулею в потворного Бу, який повільно стовпом упав на землю. Низькорослий Дан, ніби опам'ятавшись, припинив посміхатися й став собі нападати на Світлого, жбурляючи фіолетові кулі. Розміром вони були менші, ніж у Світлих, проте більш отруйні та завдавали більшої шкоди.

Адам справлявся з обома противниками, й навіть встигав кидати вбивчі снаряди у відповідь, чим надзвичайно злив Кирила. Він став відступати убік, а тим часом Діана з Миколою Йосиповичем швидко метнулися до Юри, який валявся на холодній землі не маючи сил рухатися, та підхопивши його попід руки, потягли в сторону автобуса. Лідочка з Сергієм та дитиною уже стояли там.

Кирило, охоплений своєю нелюдською божевільною злістю навіть не помічав, що відбувається навколо. Він гатив енергетичними кулями по своєму противнику та намагався наступати, аби притиснути його до стіни. Адам вдавав, що піддається, відступав все ближче й ближче до хідника, де уже стояли люди. Якби не було отого клятого коротуна, який заважав, то Світлий уже давно впорався б зі своїм завданням. А цей Темний, як на зло, навмисне став відступати в сторону, збільшуючи відстань до Кирила. З кожною секундою Адаму ставало дедалі важче відбивати атаки. Сили вичерпувалися, а відновлювалися зазвичай довго.

Коли відступати вже було нікуди, хідник знаходився за кілька метрів, а за спиною купкою стояли люди, притримуючи напівживого Юру, Адам прошепотів слова, які відкривали двері на волю. Хідник замерехтів золотистим світлом і всі, недовго думаючи, рвонули на вихід. Лише Діана не могла полишити Адама, який ледве встигав відбиватися від снарядів. Жінка так і стояла за його спиною, нервово прикушуючи губу, аж поки Адам не став до неї впритул.

– Біжи, квітко, прошу тебе! Тікай, аби моя жертва не стала марною!

– Не можу... – плаксивим голосом вимовила та притулилася щокою до його спини. – Не можу!

Адам пропустив удар, скрикнув, наче поранений звір, проте відбиватися не припинив.

– Йди, інакше ми обоє тут загинемо!

– Не піду! – вчепилася у нього, обійнявши попід груди обпеченими руками.

– Та щоб тобі, Діано! Дідько!

Часу на роздуми не було, Кирило підходив усе ближче, не припиняючи атакувати, а його помічник відходив усе далі в сторону. Єдиний спосіб врятуватися – розірвати захисне поле над їхніми головами. Але тоді спрацює оборона та всі, хто знаходяться всередині, отримають добрячий удар енергією. Не роздумуючи, Адам став швидко кидати великі яскраво-помаранчеві кулі вгору.