Розділ 28

Січень 2022, околиця Києва

Давно Діана не бачила свого Янгола. Майже тридцять років тому вона покинула рідне місто та разом зі Славком перебралася до Києва. Обоє вивчилися в технікумах, Діана – на бухгалтера, бо тоді це було популярно, а хлопець, який завжди марив комп'ютерами, на програміста. Після навчання побралися та стали жити разом, згодом у них народилася дівчинка, яку назвали Уляною.

Хоча перший час життя без Адама здавалося неправильним, Діана запевнювала себе, що покинути Чернігів не стало помилкою. І нічні кошмари були тому підтвердженням. Дівчина часто уві сні тікала від Темних, грузнула в холодному болоті, падала, вставала й знову бігла. Майже ніколи їй не вдавалося втекти, бородатий Темний наздоганяв її, хапав холодними брудними ручищами, й тоді Діана прокидалася в холодному поту, часто не в змозі знову заснути.

Свого Янгола вона більше не зустрічала жодного разу, навіть тоді, коли навідувалася в рідне місто. Та й не шукала вона зустрічі, адже відчувала сором, що покинула свого найкращого друга так і не попрощавшись.

Тепер Адам був тут, і вона не могла на нього надивитися. Світлий був таким молодим, вродливим, що жінка аж замилувалася та загордилася ним. На серці з'явилися жаль та смуток за втраченими роками.

– Натішилися одне одним?

Кирило знущався, вишкірившись до неможливого широко. Діана відчувала, що все буде гаразд, адже тут Адам, тому відповіла чоловікові, що б ішов до біса.

– Уже давно з ним воджу дружбу, – зареготав Кирило.

Деякий час всі стояли мовчки, слухаючи божевільний сміх чоловіка, який колись був Світлим. Діана не могла ствердити, що він таким залишився. Можливо, перейшов на темну сторону. Судячи з того, де вони зараз знаходилися, так і було.

– А я вас знаю, – заговорила Лідочка, привертаючи до себе увагу, – ви у нас на весіллі були. Ярослав, так?

Адам зиркнув на жінку, але дуже швидко повернувся поглядом до Кирила. Діана бачила, як злить його дана ситуація, а Лідочка лише додає масла у вогонь.

– Можливо, – відповів Янгол та нарешті підійшов до Діани, аби обійняти її. Жінка поклала голову йому на плече й тихо заплакала. Як же їй не вистачало Адама ці довгі тридцять років! Сльози котилися щоками, просочуючи світлу тонку тканину наскрізь.

– Як же я сумувала... – прошепотіла Діана та вчепилася руками в його одяг. Її завжди дивувало те, як посеред зими, без куртки, можна залишатися таким гарячим.

– Теж радий тебе бачити, шкода, що за таких обставин.

Адам взяв у руки її червоні пальці та обережно провів по них.

– Ти намагалася позбавитись болю?

Діана кивнула, зціпивши зуби.

– Не допомогло... – констатував Янгол.

Кирило, який стояв поруч з ними, голосно заплескав у долоні, від чого Діана здригнулася та відсторонилася від свого Янгола.

– Шкода, що мене так не вітаєте... Адже я теж частинка вашої сім'ї!

Адам заграв жовнами від злості. Навіть Діана, яка не мала ніяких магічних сил, відчувала, як у чоловікові бушує енергія, погрожуючи виплеснутись чимось небезпечним.

– Ми з тобою припинили бути сім'єю тоді, коли ти збожеволів, Кириле.

– Хм... Мабуть, сяду. Здається, нас чекає довга розмова, а здоров'я уже зовсім не те, що колись було, – Кирило опустився на сидіння, що було позаду, та зручно вмостився, а потім звернувся до всіх: – і ви сідайте, ця розмова може затягнутися. Хоча, в тобі, Адаме сил вистачає, ти можеш постояти.

Ніхто навіть не поворухнувся, всі спостерігали за Кирилом та чекали, що він скаже далі.

– А знаєш, хто винен у тому, що я такий, Адаме? – запитав серйозно бородатий, дивлячись на того, з ким колись водив дружбу, а потім сам відповів. – Знаєш, звісно. Твоя мати. Алія, віддавши той катастрофічний наказ, погубила тисячі Світлих. Ти знав, що вона з легкістю роздирала їх на шматки?

Кирило замовк, все ж очікуючи відповіді на запитання.

– Ти міг відмовитися від енергії, у тебе був вибір. Так вчинили мало не половина наших воїнів.

– Значить, ти вже бачив, що було тієї ночі. Добре. Це добре.

Чухаючи бороду, він відвів погляд з Адама в сторону, про щось замислившись. Тим часом Лідочка вирішила діяти й підійшла до Діани.

– Ви врятуєте нас? – запитала в жінки. В її голосі була така відчайдушна мольба, що Діана хотіла б за будь-яку ціну допомогти рудій молодиці з дитиною на руках, але не знала як. Щойно вона збиралася, сказати, що вони з Адамом докладуть до цього максимум зусиль, як Кирило знову заговорив.

– Тоді в мене на роздуми не було часу, Адаме. Я волів залишитися живим, ніж убитим в перші секунди бою. Хоча ти й так усе прекрасно знаєш, ти бачив минуле, чи не так? По твоєму виразу обличчя бачу, що так.

– Відпусти їх, ці люди ні в чому не винні.

– Вимоги, вимоги, – закотив очі Кирило та встав, аби підійти до Миколи Йосиповича. – Мені з цього ніякої вигоди. Не ці, так інші, Адаме. А взагалі, я здивований, що все так збіглося. Я ще думав, як ти тут опинишся, як мене знайдеш? А доля знала, куди направити її.

Кирило зневажливо кивнув на Діану й продовжив:

– Все у цьому світі вирішено наперед, все трапиться саме так, як і має бути. Звісно, ти мені трохи підпсував ритуал благословенням цієї дитини.

Несподівано Кирило вперся поглядом в Ліду й став зацікавлено роздивлятися її доньку. Жінку це неймовірно розлютило, тому вона відвернулася, сховавши від божевільного своє дитя. Сергій заступив дружину, гордо задерши підборіддя. Він взагалі не зводив з Кирила очей, розумів, що цей тип найнебезпечніший з усіх.

– За Діану битимуся до смерті.

У жінки запаморочилося в голові від тих слів. Вона не могла втратити Янгола! Тільки не тоді, коли знову його знайшла.

– Розумію, – засміявся чоловік. – Сестра як-не-як!

Чоловік розвів руками, а потім поглянув на Діану.

– Сестра? – перепитала жінка, не розуміючи, що божевільний має на увазі саме її. Все було дуже заплутано, а стало ще більш незрозумілим, бо Адам ніколи не говорив, що має сестру.

– Вибач, квітко, що дізнаєшся про це лише зараз. Так, ти моя сестра по батькові.

Діана не могла й поворухнутися. Про що він говорив? Це якийсь жарт чи що? Або сон. Так, все це схоже на довгий суцільний сон. Вона хитнула головою, намагаючись прогнати від себе цю новину. Такого просто не могло бути. Чи означало це, що вона теж Світла? Чи...

– В мені тече людська кров, – пояснив Адам.

– О, ясно, – кивнула вона, все ще не вірячи, що у свої сорок п'ять дізналася, що має брата. Оттакої!

– Все! – несподівано гаркнув Кирило. – Набридли балачки! Берімося до діла!