Розділ 27

Липень 1993, Чернігів

Поки Адам намагався розгадати загадку таємничих шаф у лігві Темних, Алія остаточно ослабла, знесилилася та злягла. Зазвичай Світлі гинули в бою, напрочуд рідко доживаючи до безпомічного віку, тому всі піддані почувалися розгубленими й не знали, що їм робити. Ніякі ліки не допомагали Алії встати на ноги.

Хлопця мучила совість за те, що він не міг нічого вдіяти. Просиджуючи дні біля ліжка матері, він дивився, як життя верховоди повільно згасає. Алія майже нічого не їла, лише пила безнадійні ліки та дивилася на стіну. Інколи вона приходила до тями, усміхалася Адаму й говорила, що любить його понад усе на світі. Тоді хлопцеве серце ще більше здушувало, наче в лещатах.

А потім вона пішла. Прямо уві сні, зробивши свій останній подих в Адама на очах. Так боляче йому ще ніколи не було. І єдиною розрадою та підтримкою для нього стала Діана, яка підставила (в прямому сенсі слова) своє тендітне, але все ж сильне плече. Адам до того почувався розбитим, що вперше за все життя дізнався, що таке сльози. А йому все дитинство стверджували, що Світлі не плачуть, адже у воїнів немає сліз. Та розбиратися в брехні йому не хотілося, він лиш бажав підтримки, яку й отримав у своєї подруги.

Через кілька днів після того, як Алію провели в останній путь, Адам вперше відвідав старійшин. Вони разом ще з двома Світлими летіли до них кілька днів, понад горами, пустелями, морями та навіть океаном. Вище керівництво Світлих проживало на крихітному безлюдному острові, який надійно приховувався від людей. Всупереч очікуванням Адама старійшини виявилася молодими Світлими, які, здавалося, нічим не відрізнялися від його підлеглих. Крім нього до вищого керівництва прибуло ще кілька осіб, які щойно взяли на себе обов'язки верховод.

Старійшин було п'ятеро, мовою Світлих, яку Адам використовував дуже рідко, їм провели невеликий інструктаж про те, як правильно верховодити, а також наскільки важливо дотримуватися правил та поважати закони. Щодо останнього, Адам був певен, говорилося конкретно йому, адже Алія зробила те, що заборонялося. І, як виявилося, це не зійшло їй з рук.

Після того, як інструктаж було завершено, Адама попросили залишитися й розповіли про покарання, яке отримала його мати за недотримання законів. Останні сім років вона змушена була щоночі проживати події, що трапилися в Прип'яті. Почувши це, хлопець здригнувся. Не дивно, що мати була несповна розуму. Це було її особисте пекло.

Повернувшись додому, в рідний Чернігів, тепер уже офіційний верховода, покликав до себе Дем'яна.

– Пане, як пройшов візит? – з усією відданістю підлеглий схилив перед Адамом голову.

– Чудово, – задумливо відповів верховода, перебираючи якісь папери матері, – старійшини сказали, що я маю обрати собі помічника, праву руку. Того, кому повністю довіряю. І тому, кому зможу довірити керівництво Світлими у випадку своєї смерті.

– Радий буду допомогти з вибором, пане.

Адам скривився. Оте «пане» так різало слух, що аж ставало нудно. Він поглянув на свою «няньку» з докором.

– Не вдавай з себе дурня, ти прекрасно розумієш, що крім тебе, я більше нікому не довіряю повністю. Радіація затьмарила розум багатьом, а випускники шкіл мають мало досвіду, щоб давати їм владу.

Дем'ян ледь-ледь усміхнувся та знову шанобливо схилив голову.

– Як справи щодо Темних та їх планів?

Загадка шаф з речами залишалася нерозгаданою. Майбутнього Адам не бачив, Темні вміло його приховували. Проте чуйка хлопця підказувала – зло щось затіває. До того ж сусідні верховоди повідомили, що в них почали зникати люди, загалом жінки.

– Нічого нового. Стежимо за хідником цілодобово. Ніхто не виходить та не заходить, – Дем'ян знизав плечима.

– Гаразд, – важко зітхнув верховода, – мені потрібно попередити Діану...

– Вибачте, що втручаюся не у свої справи, але чи не варто було б припинити ваше спілкування з людьми?

Новоспечений замісник говорив впевнено, проте ніяких докорів у його словах не було. Адам прийняв їх за дружню пораду.

– От ти маєш рацію, Дем'яне, це абсолютно точно не твоя справа.

Верховода залишив чоловіка наодинці. Дем'ян усміхався, він уже звик, що Адам рідко коли чинить так, як велить закон, а керується лише власною інтуїцією.

– Нічому вчинок матері не навчив...

В глибині душі Дем'ян підтримував свого верховоду, проте зізнаватися собі в цьому не бажав.

Діану Адам знайшов удома. Вона саме збиралася до подружок, які уже чекали її у дворі. Адаму довелося проходити повз них видимим, тому дівчата проводжали його зацікавленими поглядами та стріляли очима. Діана, вся в бігудях, бігала по квартирі та шукала якусь дуже важливу дівчачу річ.

– Квітко, ви куди збираєтеся?

– Ми на танці... А що? Хочеш з нами? Ганя давно на тебе задивляється, ощаслив дівчину.

Хто з них є Ганею, він поняття не мав, до того ж стосунки з людьми були під забороною. Він і без того ризикував, водячи дружбу з Діаною.

– У мене небагато вільного часу, – перевів на іншу тему Світлий, – я прийшов запитати тебе про кулон. Ти його носиш із собою?

Діана, яка саме знімала бігуді, змінилася на обличчі та розгублено глянула у вічі Адама.

– Я власне... я згубила його... Ще тиждень тому... хотіла розповісти, але ми останнім часом так рідко бачимося. До того ж у тебе померла мама, не хотілося засмучувати тебе через дрібниці...

Було неприємно, що Діана назвала його подарунок дрібницею. Хоча й насамперед це був свого роду засіб зв'язку.

– Та не біда, я виготовлю новий кулон. Просто... будьте обережними... Мені здається, Темні щось замислили...

– Ах, сили зла! – Діана покрутилася перед дзеркалом, поправила волосся. – Вони постійно щось замислюють! Все буде добре, Янголе! Я буду обережною, як ніколи.

Дівчина обійняла Адама й ще раз покрутилася перед дзеркалом, тримаючись за поділ світло-жовтого плаття. Вона поводилася легковажно, не сприймаючи слова Світлого серйозно.

Вони попрощалися біля під'їзду й Діана пішла собі з подругами, тоді як Адам проводжав компанію поглядом, весь час натикаючись на карі очі Діаниної подруги, мабуть, тієї самої Гані.

Серпень 1993, Чернігів

***

Якби Діані хтось сказав, як буде правильно – залишитися в Чернігові, чи поїхати до столиці, то вона б обов'язково послухалася. А так... сумніви досі мучили дівчину. Особливо було важко зі Славком, адже він добряче тиснув на неї морально. Іноді це аж дратувало. А от Адам навпаки мовчав, наперед приймаючи її вибір. І... теж дратував. Часом їй хотілося просто втекти від них обох. Але потім вона пригадувала всі ці роки й навіть не уявляла, як житиме без одного з них.

Невизначеність ця тривала рівно до одного літнього дня, коли Діана знову потрапила до Темних.

Повертаючись від подруг задовго до сутінку, дівчина помітила, що хідник у лігвиську світиться золотисто-білим сяйвом, а з середини йде сильний поклик, ніби хтось дуже її потребує. Озирнувшись, та впевнившись у тому, що у дворі пусто, Діана підійшла до хідника. На серці були хвилювання, а в тілі бушував адреналін. Вона могла б зайти всередину і подивитися, що ж там такого змінилося, і хто її кличе.

Дунуло теплим вітром у спину, колихнувши поряд кущ лопухів, й Діана прийняла це за знак – несміливо пішла вперед. В той момент вона зовсім не думала про те, що одягнена в літнє плаття до колін, що там, за стіною, може хтось бути. Дивний клич затьмарював розум та благав увійти до лігва.

За стіною стояли люди, від одного зовнішнього виду яких, стало моторошно. Дехто з них був до нудоти потворним, а дехто мав такий дикий, хижий блиск в очах, що одразу ставало зрозуміло – нічого хорошого її тут не чекає. Було серед них і кілька жінок, які нагадували відьом – мали довге масне волосся, що звисало заплутаними пасмами, а ще озлоблені обличчя з безліччю глибоких зморшків.

Страх пробрався за пазуху й не давав дихати. Діана швидко розвернулася, аби стрімголов помчатися назад, проте за спиною була чорна стіна. Тоді вона голосно закричала, що було сили, але її одразу ж схопили, здавалося, сотні рук, затулили долонею рота й очі та потягли у невідомому напрямку. Як дівчина не пручалася, а проти десятка сильних Темних навіть один Світлий не встоїть, як розповідав їй Адам. То що вже говорити про неї, сімнадцятирічну слабку дівчину?

Чи то від холоду, чи від жаху, дівчина трусилася як на ножі. Навіть думати було страшно про те, що хочуть з нею зробити Темні. Лиходії задоволено розмовляли невідомою Діані мовою. Звуки ці нагадували їй ревіння диких ведмедів, що ще більше наганяло страхіття. Несли її не довго і, коли відпустили, то дівчина виявила, що знаходиться в тому самому приміщенні, де вони з Адамом знайшли шафи, яких, до речі, більше не було, а стояв лише великий старий стіл. Там дівчина й помітила крильця, які подарував Світлий.

У приміщенні залишилося лише двоє чоловіків, вони мали більш-менш пристойний вигляд, і лише старий затертий одяг, немите волосся та густі бороди робили їх огидними. Діана, не зводячи очей з Темних, за два кроки підскочила до стола й вхопила дорогий серцю кулон, затиснувши його у кулаці. А потім забилася в куток, дивлячись по черзі в очі чоловікам.

– Попалась, рибко, – сказав один з них, скрививши в посмішці поранені губи.

– Тепер будеш нам служити, – зареготав інший.

Насупившись, дівчина сильніше стиснула крильця.

«ТИ МЕНІ ПОТРІБЕН! НЕГАЙНО! Я В НЕБЕЗПЕЦІ! БУДЬ ЛАСКА, СПАСИ!» – кричала подумки, шукаючи очима те, чим можна було б захиститися від Темних. Проте приміщення було абсолютно пустим, не рахуючи старого стола.

– Ні, ми її просто вб'ємо для ритуалу, а потім з'їмо.

Все, що відбувалося, здавалося нереальним. Серце билося прискорено, а в голові шуміло та гупало пульсом.

– Пташко, він жартує, ти нам потрібна живою. Від людських жінок народжуються могутні Темні.

Очі Діани округлилися. Вона лише на мить уявила, що її чекає, та одразу запанікувала, закричала, з очей полилися сльози. Не довго думаючи, дівчина прудко кинулася до виходу, оббігши стіл з протилежної сторони від Темних, які, здається, навіть не думали її переслідувати. Бігла щосили, загрузала в болоті, мало не падала, проте зупинятися наміру не мала. Менше ніж за хвилину вона дісталася рятівної чорної стіни, проте хідник був зачиненим. Дівчина припала до холодної цегли та стала плескати по ній вільною долонею, одночасно гукаючи на допомогу. В другій руці досі знаходився кулон.

– Ну куди ж ти, пташко? – пролунав за спиною бридкий голос. – З цієї клітки не вибратися!

– Допоможіть!

Оглядатися не збиралася, лише сильніше загупала рукою об стіну, яка раптом засяяла світлом, і Діана від несподіванки вивалилася назовні прямо в обійми Адама.

– Квітко, ти в порядку? – занепокоєно запитав Світлий, обхопивши обличчя дівчини руками та уважно дивлячись на неї.

Страх та шок досі переповнювали тіло, тому вона не могла мовити й слова. Озирнулася на стіну, впевнилася, що хідник зачинений, вивільнилася з рук хлопця й, опустивши голову, мовчки побрела до дверей свого під'їзду.

– Діано, якщо вони хоч пальцем тебе зачепили...

– Ні... – обірвала Адама, а потім зачинила за собою двері.

Вдома не було нікого, що не могло не радувати. Інакше як би вона пояснила свій переляканий стан та руки, що без упину тремтять? Дійшовши до дивана, обережно опустилася на край, розігнула пальці й поклала на стіл, що стояв поряд, фігурку крилець. На ніжній шкірі залишилися червоні сліди. Здається, вона дуже міцно стискала крила. Проте це допомогло. Якби не Адам... якби не він, то зараз з нею робили б казна-що. Але з іншої сторони, якби не він, то Діана ніколи й не дізналася б про Темних. Може вони взагалі затягли її у своє лігво, бо вона водила дружбу з верховодою Світлих. Дівчина заплющила очі й зрозуміла, що по щоках котяться сльози. Страх виходив з неї через відчайдушний плач. Переживати подібне їй більше не хотілося ніколи. І вона знала вихід.

Приклавши до вуха слухавку, стала крутити номеронабирач.

– Алло! – діловито відповів Славко.

– Ми їдемо в Київ! – повідомила Діана не вітаючись.