Розділ 26

Весна 1993, Чернігів

– Дивовижно, як швидко плине час...

Поки Славко намагався навчити якогось ще зовсім малого хлопчака, як правильно розв'язувати проблеми кулаками, Адам з Діаною спостерігали за невеликим чорним жуком, що ніяк не міг перевернутися зі спини на лапки.

– Так, Янголе, швидко. Ми вже майже закінчили школу. А ти – неофіційно став верховодою.

Адам засмучено кивнув, згадуючи маму. Вона стала зовсім слабкою та кволою. А що вже говорити про її постійні психічні розлади, після яких вона мала розбитий та змучений вигляд. Хлопцеві доводилося керувати Світлими та приймати рішення замість Алії. Підлеглі навіть уже не намагалися звертатися до верховоди, а одразу йшли зі своїми питаннями до Адама. Через це він практично не мав вільного часу й бачився з друзями надто рідко. От як сьогодні.

– Ви вже вирішили, де будете навчатися?

Адам потайки кинув поглядом на Діану, яка не зводила очей з невгамовного жука. Дівчина підтисла губи.

– Славко вперто рветься до Києва, а я... ти ж знаєш, що я волію залишитися тут...

Голос подруги був засмученим, проте м'яким. Адам розумів її та ментально відчував ті суперечливі переживання, що мучили душу дівчини. Діана розривалася навпіл. З однієї сторони був Славко, до якого в неї були сильні почуття, а з іншого боку був він, Адам, майбутній верховода Світлих і найкращий друг, можна сказати навіть брат. Адам точно хотів би, щоб Діана залишилася. Сам не розумів, чому це бажання було таким сильним. Адже справа точно не в романтичних почуттях, як вважала його мати. Тут було щось геть зовсім інше, в чому хлопець мав розібратися.

– Тоді проси його залишитися, думаю, він погодиться заради тебе.

Кутики губ Адама смикнулися вверх.

– Я знаю, але...

Вона обхопила обличчя руками, далі склала їх на груди, дивлячись у небо, потім обперлася долонями на лавку, глянувши на жука. Так, Діана теж хотіла до Києва. І єдине, що її тримало в Чернігові – Адам.

– А що як... Можливо, ти міг би... Ну ти ж майже верховода. Ти міг би... Теж перебратися до Києва.

Нарешті дівчина подивилася йому в очі. Він помітив у них сум. Адам міг би, звісно. Міг. Але в Чернігові знаходилося набагато більше Темних, ніж у Києві. Вони взагалі любили це місто, розташовуючи свої лігва мало не на кожному кроці. Проте Адам знав, що так буде не завжди. Згодом все зміниться. Хлопець не бачив багато майбутнього, проте знав дещо з того, що його чекає. Він точно житиме в столиці, але ще не скоро.

– Хто це? – здивовано запитала Діана, перериваючи думки Адама.

Прослідкувавши, куди спрямований погляд подруги, хлопець відчув, як волосся на потилиці стає дибки. День, який він бачив у своєму видінні кілька років тому, настав. Світлий підхопився на ноги та міцно стиснув кулаки, аби не жбурнути в Кирила кулею. Давно він не бачив колишнього замісника матері. З того дня, як залишив на його скроні глибокий шрам.

Кирило, видно, щойно пройшов крізь хідник Світлих та дивився в упор на Адама, вишкірившись до неможливого широко. Він мав божевільний вигляд. Зневажливо глянувши на добряче перелякану Діану, чоловік накинув на голову темного каптура та впевненою ходою пішов геть з їхнього двору. Світлі, в тому числі й Алія, що стояли по цей бік хідника, проводжали колишнього замісника верховоди розгубленими поглядами.

– Що в біса відбувається? – гукнув Адам матері, сердито розвівши руки в сторони. Алія, здавалося, сама нічого не розуміла. Дивилася на сина переляканим поглядом та мовчала. А потім просто пройшла крізь хідник. Дем'ян, знизавши плечима, мовляв, «дідько його знає, що таке», пішов слідом за верховодою.

– Куди ти витріщаєшся, ненормальний?

Поряд стояв Славко, дивлячись то на Адама, то на місце, де Світлі приховують хідник. Звісно, хлопець не міг нічого та нікого бачити, тому зі сторони це було надто дивно. Діана, що знала правду та звикла до дивної поведінки Адама, дивилася в землю, заклавши руки за спину, говорячи тим самим, що вона «поза грою» і нічого пояснювати Славкові не збирається.

– Мені здалося... – буркнув Адам до хлопця та сів на лавку, запустивши руки у волосся.

Славко ще щось бубонів, проте Світлий не хотів слухати. В голові роїлися думки. Мати остаточно збожеволіла, адже лише несповна розуму верховода могла випустити таку небезпеку на волю. Допитуватися про причини її вчинку Адам вважав марною справою, адже жінка часом не могла зрозуміти, де знаходиться, а що вже говорити про такі важливі речі. І чому всі дозволили їй це зробити? Навіщо? Чому він сам дозволив цьому статися? Бо бачив видіння і знав, що все буде саме так? Можна було хоча б спробувати змінити майбутнє. Але з іншої сторони таке ще нікому не вдавалося...

– Адаме, хто це був? – рука Діани лежала на його плечі, Славко кудись зник.

– Кирило. Той самий Кирило, через якого, відчуваю, у мене будуть проблеми. І не тільки в мене. Мати його випустила на волю.

Червень 1993

– Одягайся тепло, квітко, у лігвиську Темних холодно, наче на Північному Полюсі.

– Там точно пусто?

Діана відчувала, як тіло аж бурлить від адреналіну.

Ідея відвідати таємниче місце, де ховається зло, прийшла до дівчини уже давно, ще, мабуть, минулого року. Бунтарський дух так і просився зробити щось заборонене. А коли кілька тижнів тому Адам випадково сказав, що Темні залишили своє житло та подалися де-інде, вона вже не могла стримуватися. Хотілося побачити ту таємну частину їхнього міста, яку не відвідували люди.

Діані довелося надто довго вмовляти Адама, аби той провів її крізь хідник. Хлопець весь час категорично заперечував та навіть слухати нічого не хотів. Аж поки вона не вдалася до хитрощів, сказавши, що залишиться у Чернігові після закінчення школи. Насправді дівчина лукавила, адже ще й досі вагалася щодо цього рішення, хотілося побачити столицю. Як би там не було, а Янгол погодився, і Діана цьому несказанно раділа.

– Там абсолютно точно пусто. Хіба гризуни могли залишитися, але поряд зі мною тобі нема чого боятися, адже щурі оминають Світлих десятою дорогою.

Швиденько одягнувши старе пальто та чоботи зі шкірзаму, Діана жартома віддала честь, ставши перед Адамом.

– Слухаюся, товаришу верховодо!

Хлопець тихо засміявся, й вони вийшли з Діаниної квартири. На вулиці стояла спека, тому дівчина почувалася дурепою, одягнувши тепле пальто, однак довго їй мучитися не довелося, Адам дуже швидко відкрив хідник Темних, прошепотівши кілька слів. Стіна, що до цього була абсолютно звичайнісінькою, тепер світилася біло-золотим світлом. Діана простягнула руку та спробувала доторкнутися, проте її долоня легко пройшла крізь яскравий бар'єр. Поглянувши на Адама з неприхованим захватом, вона засміялася, а потім простягнула свою руку хлопцеві, й вони разом пройшли всередину.

Перше, що відчула Діана, – сморід. Поморщивши носа, вона швидко затулила його коміром, а потім навіть затиснула пальцями. В лігві, як і попереджав Адам, було холодно. Звідки той мороз взявся посеред літа варто було лише здогадуватися, адже ані вітру, ані снігу в лігві не було.

На перший погляд, це місце було схоже на звичайне осіннє село. Зі смердючим запахом, болотяною дорогою та похмурим сірим небом, яке навіює поганий настрій. Будівлі, які складалися в невелику вулицю, були темно-вугільного кольору, ніби обгорілі.

– Можемо пройтися, якщо хочеш, – запропонував Адам та кивнув уперед.

– Ага!

Очі Діани аж горіли від задоволення. Вона досі не вірила, що ця таємна частина її міста все життя була під боком непомітною, прихованою.

Вони дійшли до першої невеличкої будівлі без вікон та відчинили темні дерев'яні двері. Проте заходити Адам заборонив.

– Це крамниця отрут, – пояснив хлопець, – тут Темні купують інгредієнти для своїх заклять, аби потім творити своє зло.

Діана зазирнула крізь дверний отвір всередину. Крамницю ця кімната мало нагадувала. Радше якийсь склад, де твориться хаос. Лише декілька полиць, на яких стояли заповнені чимось темним скляні банки, були більш-менш впорядковані, решта – лежало зверху на ящиках з фанери, в яких зазвичай відправляли посилки. Там були й тушки мертвих тварин, й сушені трави, кора дерев, якісь горіхи. Були такі ж банки, як на полицях, з чимось червоним, зеленим. І все це мало не вивалювалося з тих ящиків.

– Бридоття! – скривилася дівчина та запахнула пальто. Ставало холодніше.

– Все це місце – суцільна бридота. Ходімо далі, краще тут не затримуватися.

Вони попрямували до тієї самої будівлі, у якій Адам багато років тому знайшов докази щодо підриву Темними атомного реактора у Чорнобилі.

– Тут дещо змінилося.

Адам підійшов до ряду новеньких шаф, які стояли під стіною навпроти входу.

– Ці шафи аж занадто нові, – зауважила Діана, – вони їх самі зробили?

– Сумніваюся, радше вкрали з чийогось дому. Праця – не для Темних. Вони навіть порядок у своїй крамниці не можуть навести, а це важливе для них місце.

– Якщо крамниця настільки важлива, тоді чому Темні не охороняють її?

– Бо мають якісь важливіші справи.

Адам тепло усміхнувся. Які там важливіші справи могли бути в злих магів, Діана розпитувати не збиралася, бо хлопець відчинив дверцята шафи. На полицях лежали різні речі – журнали, книги, взуття, одяг, косметика, посуд. Була навіть перука, що дуже здивувало Діану.

– Для чого їм це все?

– Хороше запитання.

Діана протягнула руку, аби взяти невеликий флакон з парфумами, проте Адам їй не дозволив, перехопивши пальці дівчини.

– Ні, не варто. Вони можуть бути отруйними...

Сам же хлопець всупереч своєму наказу, взяв невеликий клапоть паперу, що лежав на якійсь книзі.

– Дивно, я гадав, що в цих предметах буде енергія чи щось схоже на неї, але вони пусті.

– І що це означає?

– Ці гади знову щось задумали!