Розділ 25

Січень 2022, околиця Києва

Тиша в салоні зберігалася понад двадцять хвилин. Пасажири маршрутки, здається, чекали дива. Діана продовжувала ворушити губами – беззвучно кликати на допомогу, так нічого й не пояснивши занепокоєним людям.

Юра посилено думав над тим, як вибратися, та кого ще можна попрохати приїхати. Максу телефонувати було марно, він навіть слухати його не стане, бо впертий, зараза, впевнений у своєму. А більше друзів у хлопця й не водилося. На думку спадала лише мама. Він усміхнувся. Так, рідненька тих пацюків голими руками подушила б! Проте турбувати він її не збирався. Натомість вирішив погортати телефонну книгу – раптом пощастить і він знайде там номер людини, яка точно прийде на допомогу.

Микола Йосипович дивився у вікно, сподіваючись не побачити там нічого, що могло б загрожувати їхнім життям. Смерті чоловік не боявся, навпаки, він раптом зрозумів, що опинився в цій маршрутці не випадково. Доля звела його з цими людьми, аби він міг врятувати їх. Так. Саме заради цього дня він і жив.

– Пропоную вибиратися! – рішуче заявив Юра, підвівшись на ноги. В телефонній книзі не знайшлося абонента, який міг би врятувати пасажирів.

– Ні, ні! – захитала головою Діана, враз розплющивши очі. – Повірте мені, щурі – це не найгірше, що може трапитися з нами.

– То, мабуть, ви вже розповісте нам, що тут коїться?

Втомлений погляд Юри засуджував жінку. Вона підтиснула губи, а потім знову заплющила очі й ледь помітно здригнулася, немов проганяючи від себе спогади.

– Абсолютне зло... – заперечно захитала головою, так і не розплющивши очі.

Несподівано світло в салоні згасло та пролунав переляканий зойк Лідочки. Юра увімкнув ліхтарик на телефоні, поклав його на сидіння світлом вверх. Хлопець склав руки на грудях та став дивитися на Діану з осудом, ніби вона винна йому пояснення. Розплющивши нарешті очі та впершись поглядом у Юру, вона твердо запитала:

– Раз ти знайомий зі щурами, то, мабуть, був у подібному місці? – вона схилилася на спинку сидіння та поглянула на хлопця пронизливим поглядом. – Мабуть, пам'ятаєш, як страх повз спиною неприємними гадюками, а ноги свинцем наливалися? Здивована, що ти взагалі досі тут, синку, з нами, живий і при здоровому глузді. Бо, знаєш, не кожна людина може витримати негативну енергію цього місця, а тим паче його мешканців.

Юра закам'янів. Він пам'ятав. Звісно, пам'ятав. І частенько бачив у снах той старий будинок, в якому жила відьма. А може то й не відьма взагалі була, а що гірше?

– Я втік... – спробував виправдатися Юра, проте язик погано слухався, а в роті пересохло.

– Щасливчик!

Діана встала та пройшлася салоном туди-сюди, заглядаючи під сидіння.

– Що ви шукаєте? – запитала її Лідочка.

– Хоча б щось, чим можна було б відбиватися, – Діана зігнулася й виволокла з-під останнього сидіння здоровенний гайковий ключ.

– Гаразд, – кивнув Юра. – Якщо так, то на вашу думку, триста грамів металу зупинить те, що нам загрожує?

Наче на замовлення, за вікном з'явилися звуки. Щось цокало та гупало, а ще лунали приглушені чоловічі голоси. Пасажири маршрутки затихли та стали вглядатися в темінь за вікном, повернувшись в сторону, де знаходився «Стоунхендж». Микола Йосипович підійшов ближче до вікна та, напруживши зір, попросив Юру згасити світло.

– Вони тягнуть каміння...

– Хто... в-вони?

Юра відчув, як на загривку піднялося волосся, але все ж підійшов до чоловіка, аби поглянути на невідомих.

– Фігури в темному... – відповів Микола Йосипович. – Дуже легко носять здоровенні каменюки, ніби ті з вати, й складають навколо «Стоунхенджу»...

Юра кивнув та обернувся до Діани, дивлячись на гайковий ключ скептично та все ще очікуючи відповіді на своє запитання.

– Цей ключ їх точно не зупинить, – жінка гордо задерла підборіддя, – але я так просто не здамся цим тварюкам.

Слова Діани підняли бойовий дух пасажирів маршрутки. Юра прийнявся й собі шукати що-небудь, чим він зміг би захиститися. Лідочка міцно притиснула дитину до себе, а потім обережно поцілувала її в круглу щічку.

– Все буде добре... – прошепотіла тихо немовляті, яке досі міцно спало.

– Йдуть сюди! – попередив Микола Йосипович та вхопився за свій дипломат, як за єдину зброю.

Юра на мить запанікував, але потім згадав про вогнегасник, і взявши його в руки, став у стійку навпроти дверей.

За вікном мало що було видно, проте важкі нерівномірні кроки чули всі. Хтось кульгав. Хтось дуже великий кульгав, наближаючись до маршрутки, в якій повітря стало нестерпно важким, тягучим від моторошного страху. Юра тремтів, наче мале цуценя на морозі, стала зрозумілою фраза «все життя промайнуло перед очима». Раніше хлопець навіть не задумувався, що вона означає, а тепер розумів, що це миттєвий аналіз свого життя, пригадування помилок та жаль за тими прекрасними моментами, яких більше не буде. Можливо, колись він став би батьком та виховував прекрасного сина. У грудях боляче здушило. Юра міцніше стиснув вогнегасник і змусив себе зібратися. Чого це він хоронить себе заживо? Він ще повоює і покаже цим чортам!

Хоч і набрався сміливості, коли двері маршрутки легко були вирвані та відкинуті в сторону, а на східцях з'явився потворний громила, Юра несвідомо зробив крок назад, мало не спіткнувшись об сумку Лідочки та Сергія, які вже давно опинилися у хвості транспорту. Їх загородили Діана та Микола Йосипович, а Юра стояв першим, найближче до входу.

Чоловік, що увірвався у їхню маршрутку був у прямому сенсі виродком. Його голова була нерівномірної форми, ліва половина мала випуклість, а права – навпаки, з впадиною. Особливо це було помітно на лобі, який стирчав ґулею з однієї сторони. Замість одного ока у виродка був темно-вугільний слід, ніби йому щойно випалили всю очницю, від брови й до вилиці. Із занадто пухких поранених губ, які розтягнулися в дурній посмішці, бридко стікала слина, а зуби були жахом найстійкішого стоматолога. Світле волосся потвори, підстрижене нерівномірно, стирчало в різні сторони, а несиметричні вуха мали шрами, ніби їх рвали пси. Руки та ноги були різної довжини, а порваний одяг обвисав на худому тілі. Світло ліхтарика додавало почварі моторошності.

– Бу... – вимовило чудовисько, скрутивши бридкі губи у трубочку.

Юра здригнувся. Хоч це створіння викликало радше огиду та здавалося душевнохворим, хлопець бачив на власні очі, що воно має достатньо сили, аби скрутити їх голими руками, наче жмут трави.

Виродок піднявся сходами та пішов на Юру, хлопцеві довелося відступати, потіснивши інших пасажирів.

– Бу! – повторила потвора, простягаючи вперед руку.

– Діано, що нам робити? – запитав Микола Йосипович тихо.

– Думаєте, я знаю? – відповіла жінка приглушено. – З такими покручами я не зустрічалася. Воно таке сильне, що ми йому на один зуб...

– Бу! – кущисті брови чоловіка зустрілися на переніссі, сигналізуючи про те, що потвора сердиться на почуте.

– Обережно зі словами... – зауважив Юра, отримуючи мовчазну підтримку інших пасажирів.

Час зупинився. Потвора витріщалася на людей, зупиняючись очима на їхніх обличчях по кілька секунд. На перший погляд, вона не збиралася нападати, радше просто цікавилася незнайомцями, проте жоден пасажир маршрутки не пройнявся довірою до цієї почвари. Занадто бридкий вона мала вигляд.

Юра вирішив – якщо цей потворний чоловік нападе, то перш за все варто спробувати пошкодити його єдине око. І дременути геть, не оглядаючись. Як тоді, в будинку старої відьми.

Поки хлопець обмірковував над власним порятунком, в маршрутку зайшли ще двоє чоловіків. Один з них був низького зросту, зі звичайною зовнішністю, лише занадто серйозний вираз обличчя привертав увагу. Інший – міцної статури, високий, обличчя він приховав за темним каптуром.

– Бу, не лякай наших гостей! – приязно сказав вищий чоловік та поклав руку на плече потворі, яка одразу ж обернулася та подивилася на свого знайомого віддано, як собака дивиться на свого хазяїна.

– Бу-у! – задоволено протягнув виродок, уступаючи дорогу високому та низькому, які потіснили пасажирів ще на кілька кроків назад.

Хто з цих трьох осіб головний, було зрозуміло одразу. Високий чоловік скинув каптура та показав своє обличчя, яке притягувало погляд. Було в ньому щось мужнє та навіть трохи харизматичне, відчувалася сила. Не даремно потвора так віддано дивилася на свого господаря.

Юра, який стояв найближче до незнайомця, безсоромно розглядав його.

Найбільше в зовнішності чоловіка привертали увагу борода та шрам на скроні. А темні очі блукали від одного пасажира маршрутки до іншого, точно як у потвори хвилину тому, щоправда, більш свідомо та ніби аналізуючи ситуацію. Страху цей чоловік не викликав, проте від нього віяло силою та хоробрістю.

Поки Юра обдумував над тим, чи варто боятися незнайомця, Микола Йосипович намагався затулити собою жінок. Йому було байдуже до зовнішності цих людей, їхніх слів, просто хотілося зробити добру справу перед смертю. Листоноша знав, що твердо стоятиме до останнього, поки в нього вистачатиме сил.

Діана, щойно побачила обличчя чоловіка, одразу ж опустила погляд, та навіть сховалася за спиною Миколи Йосиповича. А потім вхопилася за свою прикрасу, подумки благаючи про допомогу.

Лідочка пронизувала незнайомця ненависним поглядом. Наче хижачка, що без роздумів готова кинутися в бій за своє дитя. А її чоловік пройшов уперед та став поряд з Миколою Йосиповичем, готовий захищати сім'ю ціною власного життя.

– Ну що ж, Дане, – звернувся бородатий чоловік до низького, – в цілому непогано, все, як і повинно бути. Проте є тут хтось, благословенний Світлом.

– Пане, я зробив усе, як ви просили, – винувато схилив голову низький. Голос його виявився напрочуд грубим, басовитим. – Випустив кота саме тоді, коли ви сказали, а потім відкрив хідник, щойно автобус до нього дістався.

– Дане, все гаразд, нам вистачить.

Тон чоловіка був оманливо, фальшиво добрим та радісним, що у Юри аж холод по спині пішов. Вистачить на що? І чого? Чи, може, кого?...

Бородатий подивився прискіпливо у вічі хлопця, ніби читав його думки, а потім обернувся до свого помічника:

– Цей має на собі слід Темних.

Дан кивнув. Тоді чоловік став вдивлятися в очі Миколи Йосиповича, який анітрохи не боявся, на відміну від Юри – його почала захльостувати паніка.

– Старий не годиться, з нього витягли всі сили, енергії майже немає. Можете віддати домашнім улюбленцям, свідки нам ні до чого.

Юра не витримав. Рвонув до виходу, штовхаючи бородатого чоловіка. Проте одразу ж був зупинений потворним Бу.

– Бу-у-у-у!!! – зареготало чудовисько, легко скручуючи хлопця в три погибелі. Юра продовжував пручатися.

– Марна спроба. Ти звідси уже не вийдеш, друже...

– Візьміть краще мене, – втрутився у розмову Микола Йосипович і хоробро ступив уперед, тим самим відкриваючи Діану, яка дивилася в підлогу, стискаючи в обпеченій руці крила.

– Я ж сказав, що ти не годишся! – розгнівився бородатий, уп’явшись уважним поглядом у Діану.

Листоноша не знав, що казати. З однієї сторони можна було б спробувати поговорити, потягнути час, але з іншої – це могло б обернутися ще більшою катастрофою, адже цей бородатий чоловік зі шрамом точно не при своєму розумі. Він так жадібно дивився на Діану, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя. Жінка ж заплющила очі, губи її ледь помітно ворушилися.

– Я тебе знаю! – обличчя бороданя засвітилося божевільною радістю.

Діана затремтіла, скривилася, ніби від болю, повіки здригалися, стримуючи сльози. Незнайомець підійшов ближче та зупинився за крок до жінки, взявшись рукою за підборіддя, підвів її голову та став задоволено роздивлятися обличчя. Діана не насмілилася розплющити заплакані від страху очі. Лише міцно стискала в одній руці крильця, а в іншій – гайковий ключ, про якого давно забула.

– Скільки ж років пройшло? Двадцять?

– Тридцять...

Діана вивільнила обличчя з його рук та відсахнулася. Хотіла відступити, проте було нікуди, адже за нею стояла Лідочка з дитиною.

– Тридцять років. Для мене вони були довгими, нудними, а для тебе?

– Чого ти хочеш? – трохи різкувато запитала Діана, набравшись сміливості та розплющивши очі.

– Конкретно від тебе чи взагалі?

– Взагалі. І від мене...

– Мені потрібні люди з хорошим духом, щоб провести один ритуал. Ось вибираю, кого б з вас принести в жертву. Але доля хоче звести мене з давнім ворогом. Ти ж його покликала вже?

Чоловік взяв Діанин кулак у свої руки та легко відкрив його, виявляючи сріблясті крила.

– Унікальна річ.

Бородань узяв кулон за кінчик крила вказівним та великим пальцями однієї руки, а іншу розкрив долонею догори й на ній одразу ж з'явився клубок світла. Всі пасажири порозтуляли роти від здивування, зігнутий Юра, який до цього безперестанку пручався, замер. Лише Діана ніяк не відреагувала на дивовижу.

– Що це таке? – прошепотіла Лідочка, заворожено дивлячись на світлову кулю.

Втім, бородань відповідати їй не збирався. Його більше цікавили крила.

– Скільки в ньому магії! Відчуваю тонку нитку енергії, яка тягнеться від амулета. Я б міг його зруйнувати, але вже запізно. Він отримав твоє послання.

Діана гордовито підвела голову, кутики її губ смикнулися в задоволеній усмішці.

– Не радій, бо я... – розсердився чоловік, але договорити не встиг.

На даху маршрутки щось голосно гупнуло, залишаючи в металі ледь помітні вм'ятини. Всі гуртом подивилися на стелю. Діана засяяла від щастя.

– Дане, зустрінь нашого Світлого гостя! – чоловік і собі зрадів якоюсь своєю божевільною радістю.

Дан вийшов з маршрутки та за мить з'явився знову, проте не сам. За його спиною стояв статний чоловік у світлому, без верхнього одягу. На вид йому було років сорок, а то й менше. Темне волосся спадало на лоб тонкими пасмами, а в зелених очах палала лють. Він швидко віднайшов поглядом Діану та пом'якшав, напевно, упевнившись в тому, що жінка в безпеці. Усмішка на його обличчі та теплий погляд свідчили про те, що він радий бачити свою знайому.

– Прекрасно! – вишкірився бородань, показуючи зуби. – Сім'я зібралася разом!

Новоприбулий поглянув на чоловіка, в його очах блиснула злість. Лише на мить, а потім одразу зникла.

– Здрастуй, Кириле!

Бородатий божевільно зареготав, змушуючи людей здригнутися від страху.