Розділ 24

Літо 1991, Чернігів

Коли Діана прокинулася наступного дня та зняла з рани тканину, то щиро здивувалася. На її руці залишився лише червоний слід. Вона обережно провела по ньому пальцями. Відчуття були дивними – нібито шкіра оніміла. Славко дуже дивувався, що дівчина легко відбулася, адже в нього самого на зап'ясті залишилася здоровенна рана, яка боліла та зрідка кровоточила.

Адама, як і очікувалось, покарали. Алія не відпускала його проводити час з людьми, тому Діана зустріла Світлого майже в кінці літа.

Був чудовий погожий день, не надто спекотний, проте сонячний. Вони зустрілися у дворі та дуже довго розмовляли. Адам скаржився на те, що Алія остаточно зійшла з розуму та вважає його ще дитиною, яка щойно ходити навчилася. Правду від старійшин приховувати стає дедалі важче, воїни часом обурюються та обговорюють між собою, що варто здати верховоду заради свого ж блага. Проте далі слів діло не заходить.

– Вони слабкі. На їхньому місці я б уже давно щось зробив би. Хоча б виказав своє невдоволення. А вони мовчать, обговорюючи свого головнокомандувача за спиною.

– Гадаю, вони просто віддані твоїй матері, але бояться за майбутнє Світлих.

Адам нічого не відповів, задумався. Так і просиділи пів дня, мовчки думаючи про Світлих, лише час від часу перекидаючись короткими репліками.

Під вечір, за годину до сутінку, хлопець сказав, що йому потрібно йти, але обіцяв зустрітися наступного дня. Перед тим, як піти до хідника, він зупинився над Діаною та пильно подивився в її очі, в яких з'явилася зацікавленість.

– Я тут дещо… е-е-е… мабуть, змайстрував… Як твій Славко. Тільки за допомогою магії.

Адам засунув у кишеню руку та, діставши звідти щось, простягнув її Діані. На розкритій долоні лежали крильця. Невеличкий срібний кулон з вушком для ланцюжка. Діана невпевнено взяла його пальцями та стала роздивлятися. Схоже, що прикраса була срібною. На фігурці добре проглядалися вигравіювані візерунки – пір'я. Такої краси дівчина зроду не бачила.

– Це… м-мені? – ледь змогла вимовити.

Адам кивнув.

– Це незвичайна прикраса. Я зачарував її так, щоб ти змогла покликати мене, коли знадобиться допомога. Щоправда, я не впевнений, що це спрацює, адже довелося трішки змінити закляття… Втім, це не так важливо. Я піду. Славку привіт!

Діана дивилася в спину Світлому та не могла повірити у те, що він подарував їй цю прекрасну річ. Стиснувши у руці кулон, вона подякувала другові у той момент, коли він проходив крізь хідник. А потім широко усміхнулася, відчуваючи себе частинкою цих дивовижних Світлих, про яких майже ніхто не знає та навіть і не здогадується. Взяти хоча б Славка, він вірить, що Адам звичайний хлопець.

Добре, що одного дня їй трапився Світлий. Тепер Діана знає цю таємницю, як знає і те, що світ зовсім не такий, яким здається насправді. Майже все лихе, що трапляється у світі, вчиняють Темні.

Стиснувши крильця в руці, дівчина пішла додому.



Наступна їхня зустріч стала випадковою. Діана йшла ввечері додому від подруги, з якою в неї зовсім недавно зав'язалося спілкування, коли з наміром скоротити дорогу помилково звернула не в той провулок та заблудилася. На цій вулиці, де стояли лише приватні будинки, було тихо й навіть вітерець не колихав численні кущі та дерева. Сутеніло, тому дівчина вирішила повернутися та віднайти правильну дорогу. Проте ще здалеку помітила автомобіль, що повільно наближався. Якесь дуже дивне відчуття з'явилося на душі. Страх, змішаний з панікою та жахом. Серце закалатало.

Двигун гарчав все голосніше, заповнюючи тиху вулицю якимось агресивним шумом. Чи то їй лише так чулося? Діана вирішила сміливо йти вперед, опустивши погляд на дорогу та вдаючи, що не помічає автомобіля. Вона уявила, що її зараз схоплять та завезуть до якось лісу. А там... Навіть думати про такі страшні речі не хотілося. Невпевнені кроки ставали все рідшими та повільнішими. Інстинкт самозбереження кричав бігти не розбираючи дороги. Але чогось йшла далі.

Коли до автомобіля залишалося метрів з п'ятдесят, він несподівано звернув у двір та одразу ж зник з виду, як і зник звук двигуна. На серці миттю стало спокійніше, хоча й ноги були ватними, не слухалися.

Двір, куди в'їхала машина, був за високими суцільними воротами зі свіжих дощок. Дівчина навіть відчувала запах соснової смоли. Зупинившись перед ними, вона намагалася знайти шпарину, аби заглянути туди. Проте дошки щільно прилягали одна до одної. А там, де закінчувалися ворота, одразу починався такий самий паркан.

Дівчина збиралася йти, коли з-під воріт показалася щуряча голова. Пацюк дивився прямо на неї, рухаючи вусиками. Діана гризунів ніколи не боялася, проте цей темно-сірий звір їй не сподобався. Зробила крок назад і поряд зі щуром з'явилося ще троє. Ще крок і з-під воріт уже виглядало більше десятка голів. Всі вони уважно спостерігали за дівчиною, яка відчайдушно намагалася згадати, що колись давно, років зо п'ять тому, розповідав Адам про «домашніх» тваринок Темних. Одне вона пам'ятала точно – щурі запросто могли напасти на людину, проте ніколи не відходили далеко від своїх лігв. Якщо швидко рвонути назад, то, можливо, їй навіть вдасться втекти від кровожерливих звірюк.

Пацюків ставало дедалі більше й мало того, вони почали повільно підкрадатися до дівчини. Її дуже швидко захлиснула справжня паніка. Дихати стало важко, в голові шуміло та бухкало, а ноги, наче приросли до землі. Коли відстань до гризунів скоротилася до кількох метрів, Діана все ж змусила себе тікати. Пацюки кинулися до неї за мить до того, як вона прийняла це рішення, ніби могли прочитати людські думки. Це ще більше жахало, аж кров у жилах стигла.

Хоч дівчина й бігала швидко, проте далеко втекти не вдалося, – майже одразу спіткнулася та клубком полетіла на землю, зчесавши долоні, лікті й коліна. Та болю вона не відчувала, адже страх перед щурами переважував усе. Стрімко розвернувшись обличчям до гризунів, які вже були за крок до її ніг, Діана сидячи приготувалася їх гамселити ногами, взутими в туфлі. Однак за мить до того, як пацюки опинилися поблизу ніг, у них зненацька прилетіла яскраво-помаранчева вогняна куля.

Гризуни з диким писком розбіглися в сторони, а потім прожогом кинулися назад до своїх воріт. Деякі навіть тікали з підпаленою шерстю.

Діана дихала дуже швидко, страх почав відступати, й на зміну його з'являвся біль. Зчесані долоні пекли. Проте спершу вона роззирнулася, аби побачити свого рятівника.

Позаду стояла постать у білому.

Світлий.

Здавалося б, варто видихнути з полегшенням, проте чомусь дівчина зрозуміла, що боїться його. Чи її. Через сутінки обличчя неможливо було розгледіти. Діана так і витріщалася на Світлого, досі сидячи на землі, та вдивлялася під його каптур. А він вочевидь дивився на неї.

– Діано?

Адам з'явився несподівано. Вийшов з-за воріт, що знаходилися позаду Світлого. А точніше, просто пройшов крізь залізні ворота. Напевно, там був їхній хідник.

– Що ти тут робиш?

Адам підійшов до неї та допоміг підвестися. Сьогодні він був одягнений у білий одяг Світлих, який йому надзвичайно пасував. Давно вона не бачила його таким ошатним, гарним, навіть усміхнулася мимоволі.

– Заблукала. А ти?

– У нас тут невеликий тимчасовий табір, – хлопець махнув рукою в сторону воріт, крізь які пройшов.

Світлий уважно оглядав її рани, що почали кровоточити.

– Ми тобі допоможемо. Дем'яне, проведи Діану до Йосифа, нехай він вилікує її.

Не даремно вона остерігалася незнайомої постаті з накинутим каптуром. Дем'ян не подобався Діані ще з минулої зустрічі. Тому поки він не буркнув щось типу «не буду» або «чого це?», швидко захитала головою.

– Ні, не потрібно, я поспішаю!

– Ну тоді хоча б проведе тебе...

– Тим більше! – вигукнула дівчина, а потім нервово затараторила. – Я прогуляюся, тут недалечко. Просто не на ту вуличку звернула, задумалася й не помітила, як опинилася бозна-де. А потім це авто таке дивне... Воно їхало, заїхало у двір. А передчуття не обманули, тут напевно їхнє лігво, так? Судячи з тих пацюків, я маю рацію. Вони бридкі. Тепер їх боятимуся. Ну я піду, гаразд? Бо бабуся сваритиме. Вона сьогодні борщ зварила, смачний дуже. А ще сметани на базарі купила. Домашньої. І пампушок спекла...

На очах дівчини виступили сльози. Вона йшла задкуючи та все говорила, говорила, пережитий стрес виливався назовні. Адам не розумів, що з нею відбувається, міг лише здогадуватися. Тому коли дівчина відвернулася та швидко покрокувала ридма ридаючи, без сумнівів пішов слідом, обійнявши за худенькі плечі.

– Не треба, квітко, не плач, все позаду. Знав би, що ти ходиш сама містом, змусив би Славка хвостом за тобою бігати. Як тобі така ідея? Думаю, він буде не проти...

Адам говорив розміреним тоном, заспокійливим. Тому коли дійшли до їхнього будинку, Діана навіть усміхалася та жартувала.

А вночі їй снилися щурі. Тільки були вони величезними та розмовляли людською мовою. Прокинулася дівчина від власного крику.