Розділ 23

Січень 2022, околиця Києва

Жінка перелякано дивилася на свої руки, які швидко покрилися червоними плямами опіків. Здавалося, вона сама не вірить у те, що відбулося щойно.

– Ви в порядку? – запитав Юра обережно. – Тут десь має бути аптечка...

Хлопець одним рухом прикрив тіло водія його ж курткою, яка на диво виявилася неушкодженою після короткочасного горіння. Аптечку він знайшов, проте в ній нічого потрібного не було – лише зеленка та антисептик, а ще купа різних таблеток, термін придатності яких закінчився. Втім, пасажирка й не потребувала допомоги. Поки Юра порпався в ліках, жінка сіла, обережно поклала руки на коліна та, заплющивши очі, завмерла.

Всі мовчки, зацікавлено спостерігали за нею.

– Що вона робить? – ледь чутно зашепотіла Лідочка до чоловіка. Сергій знизав плечима.

– Що ви робите? – не витримав Юра, який стояв над нею. Проте відповіді не отримав, адже вона й далі продовжувала «медитувати».

«Ну точно ненормальна!» – подумав хлопець та обернувся до інших пасажирів.

– Значить так! – оглянув всіх з ніг до голови та відчув, що повинен зайняти позицію лідера, поки це не зробив хтось інший. Проте потрібних слів не знаходилося. Що в такому випадку робити? Спробувати вийти? Залишатися на місці та дочекатися другана? В першому випадку вони ризикували натрапити на отих кровожерливих гризунів, що не гидують нічим. Хоча метал все-таки не полюбляють. А з іншої сторони, що заважало щурам знову пробратися в маршрутку? Самогонка в них скінчилася. Звісно, в маршрутці ще було дизельне паливо, проте воно ж взагалі не горить...

– Ми в лайні! – підсумував хлопець та, вхопившись за голову, опустився на сидіння.

– А вас як звуть, пане? – діловито запитала Лідочка у літнього чоловіка.

– Микола Йосипович.

– Ви б присіли, маєте втомлений вигляд.

Чоловік кивнув та сів навпроти Юри. Він про щось посилено думав і, здавалося, от-от видасть якусь геніальну ідею, що спасе їх усіх. Проте Микола Йосипович мовчав, сумно вглядаючись у темінь за вікном.

– Наберу, напевно, Макса, – Юра дістав телефон, який одразу ж задзвонив у його руці. – О, про вовка промовка! Алло!

– Ну ти де? – діловито запитав друг.

– Ми проїхали вглиб лісу, повз стелу.

Юра досі не хотів визнавати, що маршрутка потрапила в якийсь дивний портал. Попри все, що він уже встиг сьогодні побачити на власні очі, йому здавалося, що такого точно не могло трапитися.

– Добре, зараз іду!

Макс відключився, а Юра став чекати, нервово постукуючи пальцями по екрані заблокованого смартфона.

– Ваш друг вже тут? – перепитав Микола Йосипович, радше для того, аби перебити цю жахливу тишу, яка аж душила у вуха.

– Так, зараз він прийде сюди, – впевнено відповів Юра, а потім спохватився: – Пацюки! Алло, Максе! – знову зателефонував другу. – Там купа щурів лісом бігає, маєш вогонь, щоб їх відлякати?

– Маю! – відповів той. – Тільки от я нічого тут не бачу. Я стою поряд зі стелою, свічу батьковим ліхтариком, а ти ж знаєш, який в нього далекий струмінь світла. Тут ніяких автобусів нема! Погнати з мене вирішив?!

Макс злився, Юра чув це по його голосу.

– Ніхто з тебе не гнав! – роздратовано відповів Юра. – Ми тут, посеред лісу, тут ще стовпи камінні... Стоунхендж...

Останнє слово сказав невпевнено.

– Годі з мене! – відповів Макс. – Я відключаюся!

– Та стривай! Що ти там бачиш?

– Просто дерева. Поміж них сніг. Все, більш нічого. Ніяких слідів, рівна біла гладь.

– Сніг?

Юра злякано поглянув у вікно, за яким абсолютно нічого видно не було.

– Так, сніг. Я йду, мене там Сніжана чекає. Краще б сказав, що не буде тебе, ніж нісенітниці нести, Швець! Ти мене підставляєш!

У слухавці залунали короткі гудки, сповіщаючи про те, що абонент відключився.

– Ну от як таке може бути взагалі? – обурилася Лідочка. – Як? Він сказав, там сніг? Але у нас снігу немає! У нас тут лише... пацюки, що людей... фу...

Договорити вона не змогла. Скривилася та увіткнулася носом у плече свого чоловіка. Відповідати їй ніхто не збирався, бо не знали, що казати. Замовкли та стали думати кожен про своє.

Згодом салон маршрутки несподівано заповнився ніжною приємною мелодією – дзвонив чийсь телефон. Пасажири переглянулися між собою та втупилися в жінку, яка заворушилася, дістаючи з кишені телефон.

– Алло!... Я не приїду... Можливо, вже ніколи... Чому? Вважай, я вмерла... Сам дурень...

Жінка відклала телефон на сусіднє сидіння й обернулася до інших пасажирів. На її обличчі був смуток, проте все ж вона мала рішучий вигляд.

– Ви можете пояснити, що тут відбувається? – занадто вимогливо спитав Юра, не ставши чекати, поки жінка хоча б щось скаже.

– Знаєте, я й сама не дуже розумію. Проте можу вас запевнити, що нічого хорошого нас не чекає.

– Нічого хорошого? – з недовірою запитала Лідочка.

– Нас не можуть знайти, – вона почала загинати почервонілі пальці, – кругом носяться стада бісових пацюків, стає значно холодніше.

Наче у підтвердження її слів, світло в салоні стало тьмянішим. Жінка загнула ще один палець:

– Акумулятор розряджається.

– Ми маємо хоча б спробувати вийти! – підхопився Юра на ноги. – Звідси повинен бути вихід! Якось же ми потрапили сюди!

– Вихід є, проте нам його навряд чи відкриють.

На жінку посипалися запитання.

– Як це?

– Хто за цим стоїть? Чому не відкриють?

– Що ви від нас приховуєте? Хто ви?

– Звідки про це місце знаєте?

Більше всіх хвилювалися Юра та Лідочка.

Жінка захитала головою та втомлено прикрила очі. Вона не хотіла занурюватися у спогади, це помітили всі. По щоках потекли сльози.

– Ні, я не хочу... – прошепотіла вона. – Не хочу згадувати...

Микола Йосипович підійшов до неї та погладив по плечу.

– Як вас звуть?

Жінка схлипнула, дістала з кишені хустинку та витерла сльози.

– Діана...

– Діаночко, все буде гаразд, не хвилюйтеся, ми звідси обов'язково виберемося...

Вона заперечно захитала головою, дістала з-за пазухи невеличкий сріблястий кулончик у вигляді крил та стиснула його в руці, заплющивши очі.

– Будь ласка, допоможи...

Її тихий шепіт було чути на весь салон.