Розділ 22

Літо 1991, Чернігів

Від захвату, перемішаного зі страхом висоти, та пережитого болю, дівчина закричала й засміялася одночасно. Здавалося, що вони мчать назустріч вітрові, швидко проносячись повз будівлі.

– А якщо нас хтось помітить?! – запитала Діана, намагаючись перекричати шум вітру.

– Вони все одно не повірять!

До їхнього дому дісталися за лічені хвилини. Адам легко приземлився у дворі прямо перед хідником Світлих, а потім обережно поставив Діану на ноги. Дівчина відчувала ейфорію після польоту, геть забувши про свою рану. Вони пройшли крізь хідник та опинилися в помешканні Світлих. З того часу, як Діана була у своїх незвичайних сусідів, майже нічого не змінилося. Стіни й досі залишалися голими, а запах – цвілим. На відміну від першого візиту, друзі не кралися нишком. Адам йшов швидко, тримаючи дівчину за руку.

– Пам'ятаєш, як тебе покарали на кілька місяців минулого разу? – обережно спитала Діана, натякаючи на те, що вони ризикують.

– Це неважливо. Головне, щоб твоя рука була здоровою.

Діана кинула поглядом на рану й жахнулася – опік мав неприємний вид. Одразу ж її накрив нестерпний біль, що змусив зупинитися та осісти на землю.

– Що тут відбувається?! – скрикнув незнайомий голос обурено.

– Дем'яне, припини! – сердито відповів Адам, допомагаючи подрузі підвестися. – Діана поранилася, їй потрібна наша допомога. Хто ми такі, раз не хочемо допомогти людині, коли можемо та коли вона цього потребує.

У Діани знову на очах виступили сльози, крізь які вона дивилася на чоловіка середнього зросту, що не приховував своїх емоцій. Його білосніжний одяг аж дратував своєю ідеальністю.

– У нас є певні закони, пане. І всі їх мають дотримуватися. Особливо ви, майбутній верховода. Негоже отак просто приводити в наш прихисток людей, навіть якщо їм загрожує смерть!

– Чхати я хотів на закони! – Адам став впритул до Дем'яна та зблизька подивився в його очі, які миттєво налились страхом. – Я стану верховодою та перепишу їх до бісової матері!

Дем'ян втягнув шию, зробився якимось аж надто низьким проти Адама, який був набагато молодшим від нього.

– Закони – це справа старійшин... – спробував заперечити чоловік, проте син верховоди лише одним поглядом змусив його замовкнути.

– Не заважай йому, Дем'яне. Нехай робить те, що задумав.

Діана обернулася на голос та помітила Алію. З їхньої останньої зустрічі верховода дуже змінилася. Якщо три роки тому дівчина вважала її еталоном краси, то зараз жінка була більше схожа на змучену домогосподарку, яка має десяток дітей та п'янчугу-чоловіка. Її колись гарне темне волосся стало майже повністю сивим, обличчя покрилося зморшками, а очі, ніби вицвіли, живої блакиті в них не залишилося, лише сіра пустота.

Верховода дивилася на Дем'яна, ніби не помічаючи їх з Адамом.

– Гаразд, пані.

Чоловік кивнув та дуже швидко зник. Не говорячи ані слова Алії, Адам вхопив Діану за руку та потягнув далі. Дівчина починала тихо скавчати від нестерпного болю. Сльози, що без упину текли щоками, навіть не намагалася витирати, вони все одно з'являлися знову і знову.

Світлий привів її в якусь невелику кімнатку, де стояли високі, від підлоги до стелі, шафи й усі вони були заставлені скляночками та пляшечками з різнобарвними рідинами чи порошками. В кутку, під невеликим вікном, знаходилася дерев'яна канапка, а біля неї стіл, за яким сидів Світлий у звичайному людському одязі. Він не встиг обернутися, як Адам одразу ж до нього заговорив наказовим тоном:

– Йосифе, ти повинен вилікувати рану!

– Чого це? – здивувався лікар, окинувши Діану з голови до ніг та лише на секунду затримавшись на її хворій руці, яка ще більше починала боліти.

– Бо я так сказав! – гримнув розсерджено Адам, блиснувши злющими очима. Він посадив дівчину на канапку та став над чоловіком, склавши руки.

Йосиф, наморщивши носа, повернувся до Діани та не дивлячись на її обличчя, став вивчати рану. Незабаром узяв дівчину за лікоть та обережно покрутив рукою. Вона здогадалася, що лікар робить це більше з цікавості, аніж для обстеження рани.

Згодом він попросив Адама дістати з верхньої полички баночку з порошком виноградного кольору та обережно посипав ним рану.

– Все. Обгорнеш рану тканиною на ніч.

– І все? – перепитала дівчина. Вона очікувала, що їй робитимуть якусь складну операцію прямо по живому. А тут лише звичайний порошок. Хоча й ефект від нього був – біль моментально втамувався, попри те, що рана продовжувала мати жахливий вигляд.

Адам провів Діану до виходу.

– Не впевнений, що скоро побачимося... – хлопець простягнув їй руку. – Тому бувай!

– Та й мені зараз буде непереливки, уже доволі пізно... – Діана потисла руку Світлого та пройшла крізь хідник.

Адам вернувся до своєї кімнати, переодягнувся в білий одяг та негайно попрямував до матері, аби не відкладати розмову. В тому, що Алія хоче поговорити, сумнівів не було. За чергове порушення закону йому не вістить нічого доброго.

– Пані, – схилив голову перед верховодою, увійшовши до її кабінету. Мати сиділа за столом та дивилася у розгорнуту книгу, яку швидко закрила та відклала. Верховода показала Адаму на стілець і він сів, діловито поклавши руки на стіл.

– Мій син. Я навіть не думала, що ти виростеш таким... сильним, самостійним, враховуючи те, ким був твій батько...

Адам не зовсім зрозумів, що вона має на увазі, адже якраз його батько був сильним, мужнім, хоробрим воїном. Здається, Алія уже зовсім звихнулася з розуму та не тямить, що говорить?

– Ти станеш найкращим верховодою, якого досі не бачив світ.

Жінка вочевидь очікувала якоїсь відповіді, адже дивилася на Адама надто уважно. Хлопець не став засмучувати матір і запитав, чому вона так вважає.

– Бо в тобі є те, чого немає в усіх нас – ти любиш людей, вони тобі подобаються.

В хлопця було стільки запитань. Насамперед хотів дізнатися, чи Алія добре почувається, адже вона говорить надто безглузді речі. Адам не любить людей, просто... просто вони цікаві, з ними можна поговорити хоча б про щось, окрім битви між добром та злом. А ще він хотів запитати, чи справді Світлі мають таке погане ставлення до людей? Хіба можна не любити тих, кого вони зобов'язані захищати? Нісенітниця якась! А ще хлопець хотів би запитати у матері, чому вона так часто останнім часом відвідує Кирила та розмовляє з ним годинами? Сам же Адам не був у свого колишнього друга з того часу, як намагався знищити його.

– Знаєш, сину, – Алія взяла хлопця за руку, – Світлі не завжди були воїнами. Уляна, моя мати, розповідала, що колись давно наш народ жив більш дружніше, вони часто контактували з людьми та допомагали їм. Часом навіть ціною свого життя. Нині ми перетворилися на солдатів. І причина тому – постійні сутички з Темними. Згадай скільки війн вони затіяли між людьми, аби насититися енергією хаосу, жаху та ненависті.

Цього Адам не знав. Їх взагалі більше навчали розуміти Темних та їхню магію, аніж те, ким є Світлі та якими вони були раніше, задовго до народження хлопця.

– Ми стали надто схожими на них, – Алія захитала головою. Вона не дивилася на сина, погляд верховоди був спрямований на стіл, зіниці завмерли. – Світлим потрібен саме такий, як ти. Я тоді вчинила правильно.

– Правильно? Що ти маєш на увазі?

Алія здивовано поглянула на Адама, а потім розпливлася в усмішці. Хлопець відчув роздратування, адже знав, що у верховоди знову почався тимчасовий психічний розлад.

– Мій син. Сподобався перший урок?

Адам міцно стиснув губи, які одразу побіліли, та кивнув. Заперечувати та доказувати було безглуздо.

– Мені терміново потрібно поговорити з твоїм дядьком! – Алія швидко підвелася та з усією своєю грацією вийшла з кімнати.

Хлопець закрив обличчя руками. Здається, мати зовсім втратила здоровий глузд, адже ніякого дядька він не мав. У нього була лише вона.