Розділ 21

Літо 1991, Чернігів

Вони сиділи над річкою та потайки сміялися над недолугим рибалкою, що заплутався у власній снасті.

– Зараз буде просити допомоги у нас, – тихо прошепотів Славко Діані на вухо та штурхнув її коліно своїм. Дівчина відповіла йому поштовхом у плече.

– Ну все, я так більше не можу!

Адам щосили кинув вудку у воду, проте вона туди не долетіла, а приземлилася у юнака під ногами – гачок зачепився за рукав жовтої сорочки, яку він обережно підкачав до ліктів.

– Та біс би тебе забрав!

Діана зі Славком уже не могли стриматися, зареготали так, що було чутно на іншому боці Десни. Адам обернувся до друзів та насупив брови. Поки він страждав з цією клятою вудкою, вони над ним іржали тишком нишком. Бісові діти!

Хлопець, що уже виріс під два метри, сердито смикнув за жилку та вирвав гачка разом з куском тканини. Жбурнув все-таки вудку в річку та підійшов до друзів.

– Гей! То була моя улюблена снасть! – розсердився Славко та повів рукою слідом за вудкою, яка відпливала все далі. – Я сам її зробив!

– Руки маєш – зробиш ще одну!

Адам впав поряд з ними та став дивитися на річку. Сонце гарно відблискувало від хвиль. Хлопець задумався про те, що зовсім скоро його безтурботне життя припиниться, адже Алія стала частіше поводитися, мов божевільна. Верховода то впадала в дитинство та шукала батьків, котрі давно загинули, то ставила безглузді запитання щодо простих речей, не розуміючи, як ними користуватися. А після таких нападів надовго закривалася у себе та нікого не хотіла бачити. В такі моменти Адаму хотілося гори звернути, лиш би Алія почувалася краще, адже якось підслухав її – мама плакала. Можливо, в нього був ще рік-другий в запасі, а, може, й лічені дні.

– Агов! Адаме! – Славко обережно плескав Світлого по плечу. Міг і сильніше, проте добряче боявся цього хлопця з дивним ім'ям, до якого довго звикав. Він навіть не підозрював, що Адам має магічні сили, крила, може «ходити крізь стіни» та зникати з очей. Вважав, що той просто сильніший та дебеліший.

– Чого тобі? – буркнув Світлий, досі дивлячись на річку.

– Ми з друзяками, – понизив голос Славко, – хочемо сьогодні ввечері вибухівку зробити.

Адам скептично подивився на хлопця, насмішивши тим самим Діану. Вона то точно знала – її друга таким не здивувати, він сам краще будь-якої вибухівки.

– Чого регочеш?

Славко обурився та знову штурхнув дівчину коліном, за що отримав від неї запотиличника.

– Краще б ти, Славо, – захитав повільно головою Адам, – книжку якусь прочитав.

– Та-а... нічого в тих книгах тямкого нема. От зовсім інша справа – комп'ютери. Я от в журналі «Радіо» прочитав про...

– Прочитав? – перебила хлопця Діана. – Невже сам?

– Ну діда попросив, він мені прочитав, яка різниця? Так от. Там аматори з Підмосков'я самі склали комп'ютера...

Славко прийнявся без упину теревенити про електронні схеми, комп'ютери, повільно перейшовши до телевізора та якогось фантастичного кіна про прибульців, яке вийшло зовсім недавно. І переповідав він сюжет кумедно, весело, що Діана не припиняла гиготіти.

А от Адам знову занурився у свої невеселі роздуми. Нещодавно йому знову прийшло видіння – хлопець чітко бачив, як Темні знову підлаштовують вибух. Добре, хоч не ядерного реактора, а звичайної цистерни з паливом. Щоправда, Світлий так і не зрозумів, де та коли станеться це заплановане лихо. Судячи з усього, він бачив далеке майбутнє, а це означало, що час розгадати загадку у Світлих є. Алія пишалася, що сину вдалося побачити плани Темних, адже останні навчилися добре захищатися від передбачень та майстерно заплутувати сліди.

Просидівши біля Десни аж до сутінку, Славку таки вдалося вмовити Діану та Адама піти разом з ним. Хлопець вихвалявся, що буде цікаво й захопливо, та повів друзів на пустир, де вже зібралися його товарі та всі, кому було цікаво. Декого Діана змогла впізнати ще з тих часів, коли вони під керівництвом Славка дражнили її. Подумати тільки, як усе змінилося з того часу! Тепер хлопець не лише припинив знущатися з неї, а й захищає від інших. Серце Діани уже давно стало відгукуватися на його увагу.

Славко вправно керував своїми посіпаками, які метушилися над створенням вибухівки. Діана стояла поряд разом з іншими дівчатами та спостерігала. Вона більше дивилася на ватажка цих розбишак, ніж на сам процес. Дівчині взагалі не вірилося, що у хлопців щось вийде.

Адам навіть не звертав уваги на підлітків. Світлий лежав неподалік прямо на землі, закинувши руки за голову, жував травинку та дивився на темне небо, де вже почали з'являтися перші зірки. Можливо, якби хлопець народився у звичайній людській сім'ї, йому б теж було цікаво займатися бомбами. Замислившись про те, чи хотів він щось змінити у своєму житті, Адам не помітив, як весь натовп вишикувався у велике напівколо в очікуванні вибуху.

Славко задоволено гиготів. Ще б пак! Йому так кортіло випендритися перед Діаною, показати, наскільки він крутий! Перед тим, як дати команду до вибуху, він підійшов до дівчини та нахабно закинув руку їй на плечі, майже обійняв.

– Забери лапище з мене! – Діана вдала, що хоче скинути з себе руку, проте пручалася лише для годиться, аби інші дівчата нічого поганого про неї не подумали.

– Поїхали! – скомандував Славко і його друзяки заметушилися.

Діана не дивилася, що вони там роблять, бо зиркала на хлопця, розтягнувши усмішку мало не до вух. Тому, коли несподівано прогримів вибух, злякалася та навіть підскочила на місці. А через долю секунди відчула нестерпний біль у передпліччі, від якого осіла на землю. З очей миттєво бризнули сльози. Вона подивилася на руку та жахнулася – попри темноту там було видно добрячий опік, що тягнувся від ліктя й аж до плеча, де лежала Славкова долоня.

Навкруги було шумно та гамірно, якийсь хлопець верещав. Мабуть, теж від болю. Хтось підвів її на ноги та потягнув геть. Було важко йти, проте вона намагалася встигати за... Адамом.

– Чекай... чекай... – схлипувала дівчина від нестерпного болю. – Чекай, Адаме, я не можу...

Адам зупинився та став навпроти неї.

– Діано, – сказав Світлий тихим, лагідним голосом, взявши її за руки, – наші лікарі з легкістю тобі допоможуть, але спершу ми маємо до них дістатися. Я навчу тебе, як на деякий час вгамувати біль, приспати його.

Діана дивилася на Адама, проте темнота та сльози не давали бачити його обличчя. Вона тихо скавчала та тупцяла на місці.

– Заплющ очі, – скомандував хлопець й дівчина одразу ж підкорилася, – та врівноваж дихання. Ти маєш дихати так спокійно, ніби спиш. Уяви, що твоя рука зцілилася, що цієї жахливої рани на ній немає.

Діана запросто виконала все, що сказав Адам. Пекучий біль продовжував мучити.

– Позбудься болю, Діано. Викинь його, ніби не потрібну річ. Без нього ти почуватимешся краще...

Адам все говорив та говорив приємним голосом і зовсім скоро Діана відчула полегшення. Рука майже не боліла, рана лише час від часу пощипувала, нагадуючи про себе.

– Ну як? Краще?

– Краще...

Діана навіть зуміла усміхнутися.

– А тепер гайда чим скоріш додому, там нам допоможуть.

Дівчина кивнула та рушила за Адамом. Щойно вийшли з пустки та опинилися поміж дерев, Світлий розпустив крила, вхопив Діану на руки та піднявся в повітря, легко відштовхнувшись від землі.