Розділ 20

Весна 1989, Чернігів

***
– Тихо! – Адам приклав палець до губ, обернувшись до Діани, яка шаруділа лямкою портфеля. Сьогодні дівчина вперше пройшла крізь хідник. І не лише пройшла, а й потрапила на територію Світлих. Туди, де раніше не бувала жодна людина.

Адам обережно ступав попереду, закриваючи собою Діану. За ці три роки, що вони знайомі, хлопець настільки виріс, що міг закрити собою двох таких маленьких, тендітних дівчат, як вона. Якби не знала, що йому тринадцять, то вирішила б, що він давно повнолітній. Мабуть, Світлі завжди швидко росли. Були й мінуси у цьому – за його широкими плечима дівчина майже нічого не бачила.

Вона взагалі не розуміла, навіщо ховатися, якщо присутність чужинця Світлі все одно відчують. Проте Адам запевнив, що то буде потім, коли більшість воїнів повернеться з якоїсь там битви, а поки їхня схованка майже пустує, вірогідність наштовхнутися на когось зі Світлих була мінімальною.

– А чому ж вони тебе з собою не взяли? – ледве чутно прошепотіла Діана. Її таки розпирало від цікавості, а розпитати часу не було, адже Адам перейняв дівчину, коли вона йшла зі школи й одразу ж потягнув за собою, майже нічого не пояснюючи.

– Я залишився за старшого. Хоча насправді Алія просто боїться, що я не впораюся.

Останнім часом відносини Адама з матір'ю стали такими натягнутими, що навіть Діана відчувала злість та несправедливість стосовно свого друга. Особисто вона вірила в нього, його здібності та силу.

Прихисток Світлих був простим. Раніше Діана уявляла, що їхнє житло схоже на казковий палац з білими стінами та вікнами від підлоги й аж до стелі, кругом розноситься божественний аромат квітів та запашних страв. Проте поки що за широкими плечима Адама мелькали тільки голі цегляні стіни, навіть не пофарбовані. А пахло, як і в її квартирі, – сирістю.

– Далеко ще?

– Тс-с!

Адам завмер на місці, а десь попереду них почулися кроки та приглушені голоси. Діана й собі притихла та навіть припинила дихати, щоб її не почули. Слів розібрати не вдалося, проте по інтонації стало зрозуміло, що Світлі чимось захоплювалися. Голоси швидко зникли.

– Дурні! – буркнув Адам, а потім, вхопивши Діану за руку, швидко пішов вперед, провів дівчину в якусь кімнату та пристукнув за ними двері. – Ну ось! Я тут живу... На жаль, тут не так вишукано, як у твоїй квартирі.

Діана пригадала день, коли привела Адама до себе додому, два роки тому. Бабуся тоді ходила на ринок, а мама, як завжди, працювала. Хлопець вперше побував у людському житлі та йому сподобалося. Він не помічав запліснявілих шпалер у кімнаті та застарілого жиру на кухні, за які Діана відчувала сором.

– Зате у тебе власна кімната, – усміхнулася дівчина, сідаючи на краєчок простого ліжка з темно-синім простирадлом. На відміну від свого друга, вона ділила одну кімнату з мамою та бабусею.

Крім ліжка, в кутку кімнати стояв стіл з товстого дерева та поличка з книгами, на вид старими та пошарпаними. Невелике віконечко виходило в інший двір та ховалося за стовбуром дерева. Діана знала, що завдяки чарам, люди не звертали уваги на вікна житла Світлих, проходили повз.

На столі, обпертою на цеглу, стояла чорно-біла фотокартка Діани, яку вона подарувала Адаму на день народження, підписавши на звороті:

«Моєму ліпшому другу. За те, що завжди зі мною.»

Вони й справді проводили багато часу разом. Якось Адам потайки приходив з дівчиною до школи та невидимкою сидів на уроках, тихо слухаючи вчителя. А ще тинялися містом в пошуках пригод. Найчастіше такі прогулянки закінчувалися тим, що Діана отримувала на горіхи від бабусі, бо приходила додому пізно. Проте шкодувати не збиралася, адже Адам показував їй різні дива та те, що оминають людські очі.

Фотокартка не вписувалася в цю кімнату, була, мов з іншого часу, однак Діана про це нічого не сказала.

– Як той телепень?

Адам мав на увазі Славка. Діана закотила очі. Дворовий розбишака ось уже пів року вчився з дівчиною в одному класі та дражнив її, називаючи «Діваною».

– Дурень він, – коротко відповіла та зітхнула, згадуючи те, як було легко після того, коли Адам надавав Славкові запотиличників.

Розмовляти про однокласника їй не хотілося, бо вона тепер зовсім інакше на нього дивилася та сприймала. А десь глибоко в душі навіть з'явилася дивна симпатія, хоча й зізнаватися в цьому собі не збиралася.

Вони сиділи в Адамовій кімнаті ще довго, хлопець на прохання Діани показав їй ті старовинні книги, в яких замість букв були якісь дивні закарлючки. А Діана натомість розповіла те, що почула цікавого сьогодні на уроках.

Помешкання Світлих дівчина покинула без проблем. Адам провів її до виходу та коротко попрощався.



Наступного дня Діана сиділа у дворі на лавці, читаючи книгу. Вона очікувала на Адама, хоча й не сподівалася, що хлопець вийде. Швидше за все, Алія покарала його, змусивши тренуватися, або вивчати книги Темних у своїй кімнаті. Останнім часом Адам частенько відбував покарання, бо робив усе наперекір матері.

Раптом книгу вирвали з рук.

– Що читаєш?!

То був Славко. Діана подивилася на його кривувату посмішку та й собі скривилася. Чого він не відчепиться? Невже Адам мало йому дав?

– Пур-пу-ро-ві віт-ри-ла... – прочитав Славко по складах, бо інакше не вмів. Читання йому давалося важко, він більше любив щось майструвати. – Дурню, значить, читаєш.

– Сам дурень! – дівчина встала та відібрала у нього книгу. – Йди, куди йшов!

– А може я до тебе йшов?

– Іди шукай собі іншу забавку, Славо, не бачиш, що я зайнята? А як ні, то я знову попрошу свого брата тобі у вухо дати.

Чому Діана назвала Адама братом і сама не знала. Мабуть, їй просто хотілося мати рідного захисника, а хлопець ідеально підходив на цю роль.

– Ой, та й здалася ти мені!

Славко махнув рукою та пішов собі кудись, заклавши руки за спину. Він таки боявся Адама. Діана задоволено усміхнулася, сіла на лавку, перекинувши через неї одну ногу, та продовжила читати книгу про дівчину з гарним ім'ям Ассоль. Проте зовсім скоро її знову потурбували.

– Колись і я любила читати.

Голос належав жінці й був незнайомим. Коли Діана підвела голову, мало не зомліла. Поряд з лавкою стояла Алія. Верховода Світлих була одягнена в білосніжний одяг з тонкої тканини, яка розвівалася від легкого весняного вітру. Жінка повільно зняла з голови каптур та сіла біля Діани. Мабуть, варто було б сісти правильно, обома ногами на одну сторону, проте дівчина заклякла, не в змозі дихати. Лише чула, як гучно б'ється серце. А ще точно не варто було витріщатися на Світлу, проте Діана не могла відірвати погляду. Алія мала дуже гарне, витончене обличчя. І, якби дівчина не знала, що жінка, яка перед нею сиділа, – справжній воїн, то з упевненістю могла б сказати, що така красуня могла б працювати на телебаченні або зніматися у кіно. Особливо вражали гарні живі блакитні очі жінки. Здавалося, що вони помічають усе.

Діана здогадувалася, навіщо верховода прийшла до неї. Сказати, що з її сином вона більше не бачитиметься. Ця думка неприємно кольнула десь глибоко в душі. Не хотілося втрачати Адама. Він став для неї близьким, рідним.

Алія взяла в руки книгу та закрила її, залишивши поміж сторінок невеликий клаптик паперу – Діанину закладку.

– Олександр Грін. Пурпурові вітрила.

На відміну від Славка, жінка читала прекрасно. А з її уст назва книги звучала навіть романтично.

– Якби я народилася звичайною людиною, то обов'язково написала б книгу про кохання.

Діана досі відчувала заціпеніння, тому просто дивилася на жінку з широко відкритими очима. Алія здавалася нереальною, казковою. Чомусь Адам мав простіший, людський вид.

Верховода дивилася на палітурку книги, водила по ній пальцями. А потім тепло усміхнулася й перевела погляд на Діану.

– Цю книгу читали лише хороші люди, я відчуваю в ній теплу приємну енергію.

Дівчина розтулила рота від здивування. Вона й не знала, що книги мають енергію.

– Всі предмети можуть накопичувати енергію, хіба Адам не розповідав?

Алія зацікавлено дивилася на Діану.

– Не розповідав, – голос дівчини був тихим та сиплим.

Верховода Світлих усміхнулася, показавши білі зуби й перевела погляд на небо. Здавалося, вона насолоджується його чистою блакиттю.

Вони дуже довго мовчали. Діана думала про те, що жінка має дуже молодий вид, не дивлячись на кілька зморшок та сиве волосся, що відтіняється від гарного, темного. Дівчині хотілося стати такою ж прекрасною, як ця жінка. Витонченою, але водночас сильною.

– Зазвичай діти Світлих навчаються у спеціальній школі, проте Адам особливий. Він – майбутній верховода і мусить вчитися цьому з народження.

Діана кивнула, адже все це вже чула від хлопця раніше.

– Я дозволила йому проводити час з тобою, бо колись мені це заборонили.

Обличчя Алії було непроникним. Дівчина не могла зрозуміти емоції верховоди. Часом і Адам мав такий самий вигляд. Напевно, навчився у матері. Що говорити в такій ситуації, Діана поняття не мала, тому просто чекала, що верховода Світлих знову продовжить свою розповідь. І не помилилася, Алія вернула книгу та знову подивилася на дівчину. Суворий погляд блакитних очей аж кричав пересторогою.

– Не знаю, чому він обрав саме тебе, проте хочу попередити, що... вам не бути разом. Він інакший, не такий, як ти.

Алія знову стала дивитися на небо. Вітер підхопив невелике пасмо її волосся та здмухнув його на обличчя. Жінка одразу ж поправила його, а Діана помітила, що у руках верховоди був тремор.

– У Адама є обов'язки перед Світлими, в нього зовсім скоро не буде часу на ваші людські забавки, а тим більше... кохання.

Останнє слово Алія сказала надто зневажливо. Руки жінки стали трястися сильніше, погляд блукав десь серед вікон будинку.

– Не сподівайся, що мій син проведе з тобою все життя.

На цьому верховода граційно підвелася та спішно повернулася до свого прихистку, пройшовши крізь хідник.

Діана хмикнула. Дивно, вона ні на що не сподівалася. Навіть на додаток, ніяких почуттів до Адама в неї не було. Хіба дружніх. Подивившись ще з хвилину на стіну, де розташовувався хідник Світлих, дівчина знову взялася до книги.