Розділ 19

Грудень 1986, Чернігів

***

– Чому він так тебе називає? – запитав Адам, дивлячись на Діану якось дивно. Від того погляду їй стало незручно. А ще, дивлячись на те, що друг одягнений лише в один светр, штани та гумові чоботи, самій ставало холодно. Хоча й знала, що Адаму не страшні морози, він не відчуває холоду.

– Як? Байстрючкою? – перепитала, схиливши зацікавлено голову. Неквапливо падав сніг і діти повільно йшли парком, привертаючи увагу перехожих. Ще б пак! Дівчина розмовляє сама з собою, наче хвора!

Адам повільно кивнув.

– Це тому що мої батьки не одружені.

– Всього лиш?

– Для Славка це вагома причина.

– А у мене теж немає батька. Він загинув у бою проти Темних ще до мого народження.

Не було сенсу запитувати Адама, чи одружувалися його батьки, Діана знала, що Світлі не вкладають шлюби. А дітей своїх виховують у суворості та дисципліні. «Світлі – воїни, – розповідав Адам, – вони народжуються для того, щоб захищати світ від зла.» Ця фраза так глибоко врізалася у пам'ять, Діана дуже часто повторювала її про себе, уявляючи себе такою ж, як і вони. Сама не розуміла, коли це захоплення Світлими з'явилося. Дівчина мріяла про білосніжні крила, силу передбачення та вміння жбурлятися отими гарними яскравими сферами, які потайки від усіх показував Адам. А ще вона дуже хотіла побувати там, за стіною. Побачити прихисток Світлих, їхнє таємне житло.

– Хочеш фокус покажу? – з хитрою усмішкою запропонував Адам, дивлячись на Діану, в якої миттю очі засяяли цікавістю.

Хлопець обережно клацнув пальцями й сніг, що так гарно падав, припорошуючи розчищену доріжку, став летіти вгору. Діана дзвінко засміялася та стала крутитися на місці, радіючи такій дивовижі. Сувора жінка, яка проходила повз, зацікавлено покосилася на дівчину, навіть не помічаючи, що сніг «падає» вверх.

– А з дощем ти теж так можеш?

– Можу і з дощем.

– І з градом?...

Вони довго блукали містом, розмовляючи про Світлих, Темних та їхнє життя. Діана ніяк не могла вгамувати свою цікавість, розпитуючи в хлопця різні дрібниці. Тільки коли стемніло, дівчина схопилася та потягла Світлого до їхнього дому.

У дворі було надзвичайно тихо та пусто. Лише одна біла постать у каптурі та з темним волоссям до плечей стояла біля Діаниного балкона.

– Хто це? – прошепотіла дівчина, відчуваючи неприємні поколювання на потилиці. Хоча ця жінка й була Світлою, все одно мала моторошний вигляд.

– Алія. Моя мати.

– Я піду... – махнула рукою в сторону дверей.

– Добре, – кивнув Адам, дивлячись на жінку.

***

Алія мала здоровий та впевнений у собі вигляд. Немов і не ставила кілька годин тому дурних запитань щодо Кирила. Адам знав, що порушив правила, намагаючись напасти на в'язня, як знав і те, що його чекає покарання. Верховода дивилася з усією суворістю, на яку тільки могли спромогтися Світлі. А цього в них було не відібрати.

– Чому ти це зробив? – запитала Алія холодним голосом, пронизуючи хлопця блакитним поглядом. Він міг би сказати правду. Втім верховода все одно нічого не змінила б. Здавалося, мати йде окремим шляхом, не збираючись утаємничувати Адама своїми думками та планами. Вона так ні разу й не відповіла, чому тієї фатальної для всіх ночі наказала своїм воїнам вкусити заборонений плід – насититися енергією, яку вивільнили Темні з реактора.

– Він мені не подобається, пані. До того ж волію не поширювати свої плани серед інших.

Верховода злилася. Адам бачив, як міцно стиснулися її щелепи, яким пронизливим став погляд.

– Ти порушив правила, Адаме. Тебе чекає покарання.

Хлопець кинув на матір скептичний погляд та пройшов крізь хідник. Він не боявся ані покарання, ані грубого тону Алії. Понад усе хлопця дратувало те, що вона майже нічого не розповідала про ту ніч. Навіщо тоді ці всі тренування, навчання та щоденні уроки магії Темних, якщо він не може отримати відповідей на свої запитання?

Грюкнувши дверима своєї кімнати, Адам розгорнув старовинну пошарпану книгу та прийнявся читати про ритуали Темних, в яких використовуються жертви. Кінець кінцем, він зробить те, що від нього вимагають, та стане найкращим верховодою. Про нього ходитимуть легенди та складатимуть пісні. А ще він рано чи пізно докопається до правди, якою б жахливою вона не була.

***

Руки Алії тремтіли. Провівши сина поглядом, верховода відчула слабкість. От-от її знову мало накрити тією страшною пеленою помутніння розуму. В такі перехідні моменти жінка ще розуміла, що відбувається навколо, а потім раз... і все ставало важким, тьмяним та примарним. Часом вона не розуміла елементарних речей, наприклад, де вона знаходиться, або чому на неї дивляться воїни такими вимогливими поглядами. Найстрашнішим було те, що після цих приступів верховода розуміла, яке божевілля щойно з нею відбувалося.

Набравши повні легені морозного приємного повітря, Алія сховала руки під накидку та попрямувала до в'язниці. У неї ще було кілька хвилин, аби поговорити зі своїм колишнім заступником.

Кирило зустрів свою воєначальницю широкою посмішкою, в якій було помітне безумство.

Вона дивилася на молодого хлопця та намагалася пригадати, скільки йому років. Двадцять, двадцять три? Зараз, після пережитого, він мав значно старший вигляд. Та що говорити, вона й сама добряче постаріла. Не притаманна Світлим велика кількість дикої енергії покалічила не лише їхній дух, а й міцні, здатні витримати найсильніші удари, тіла.

– Ти знала, Аліє! – наче в п'яному задоволенні засміявся Кирило, дивлячись верховоді в очі. Його руки були обперті на невидимий бар'єр, який підсвічувався темно-блакитним кольором у місцях контакту зі шкірою. – Знала! Саме тому й дала мені місце замісника верховоди.

– Не розумію про що ти, Кириле, – відповіла жінка спокійно, хоча тремтіння рук добряче посилилося, нагадуючи про те, що пора сховатися від своїх підлеглих якомога далі. – Я прийшла, аби попередити тебе не займати мого сина. Він стане верховодою та буде правити Світлими тривалий час.

– Я мав зайняти це місце, Аліє, я... Однак тепер вже не має різниці, чи не так? Рано чи пізно старійшини змусять покінчити зі мною, адже я тепер не такий. Більше не Світлий. Але й тобі, дорогенька дісталося. Довго ховатися від своєї долі не зможеш. Все одно закінчиш, як ті, кого ти згубила. Йди вже! Мені хочеться побути наодинці.

– Старійшини погодилися залишити тобі життя, враховуючи те, що... – верховода відчувала, як починає паморочитися в голові, – враховуючи певні обставини... Ти сидітимеш тут до смерті...

Більше не в змозі тримати себе в руках, жінка крутнулася на місці та пішла геть.

– Ти сама мене звільниш, люба сестричко! Сама!

В'язень зареготав, заповнюючи приміщення противним злобним сміхом.