Розділ 18

Грудень 1986, Чернігів

Поглядаючи з-під лоба на Славка з його ватагою, Діана повільно гойдалася. Бабуся знову вигнала її надвір, попри те, що на вулиці було холодно.

– Інші ж діти граються! То чого ти вдома сидиш?

Дівчина не хотіла йти, поки не вийде Адам. Зазвичай хлопець з'являвся о третій годині й вони зовсім недовго розмовляли та гойдалися по черзі. А потім бабуся кликала Діану додому.

Сьогодні Адам затримувався, та ще й Славко зі своїми посіпаками ніяк не зникав. Частіше за все вони довго у дворі не сиділи, а йшли шукати пригод. Тоді Діана могла спокійно послухати історії Адама про Світлих. Їй взагалі подобалося слухати хлопця, адже здавалося, що потрапляє в інший світ, де вирують пригоди та відбуваються фантастичні речі. І лише зрідка Славко з друзями залишався у дворі, проте в таких випадках Адам застосовував магію й Діану не помічали інші діти.

– От би завжди так! – зітхала Діана.

– Не хвилюйся, я обов'язково щось вигадаю!

Та час ішов, а друг нічого так і не вигадував. Дівчині залишалося лише не звертати уваги на насмішки розбишак.

Обережно зиркнула на Славка, зустрівшись з ним поглядами. Хлопець розтягнув хитру посмішку аж до вух, яка означала, що зараз знову розпочнуться знущання...

– Гей, байстрючко! Ти куди зникла?! Я сумував!

Славко повільно чалапав у її бік. Дівчина міцно стиснула губи й опустила погляд. Настрою сваритися геть не було. Хоч бери та й крізь землю провалися!

– Сам такий... – сердито буркнула, колупаючи носком чобота втоптаний сніг.

– Ти мені не огризайся, – пригрозив пальцем, зупинившись за метр від дівчини, – мої батьки одружені!

– Ну то дуй до своїх батьків, чого припхався?

– От хамка! Всі ви байстрюки такі!

Славко зробив крок та стягнув з дівчини шапку, миттю відскочивши на кілька метрів назад.

– Віддай! – емоційно викрикнула Діана й зіскочила з гойдалки. В очах миттю з'явилися сльози. Як же Славко їй набрид! І чого тільки він до неї причепився? Дурень! Вона невпинно дивилася в хитрі очі хлопця та бачила – просто так не віддасть. А Славко задоволено посміхався, перекидаючи головний убір з руки в руку.

– Ну лови, байстрючко!

Зім'явши шапку, хлопець щосили замахнувся та жбурнув її в сторону Діани, яка швидко зреагувавши, підстрибнула, щоб вхопити свою річ. Проте товста зимова шуба зробила дівчину неповороткою, чобіт послизнувся на снігу, й вона впала на бік. Боляче не було, але сором та безпомічність змусили затулити обличчя руками.

Славко знову підійшов та натягнув їй на голову шапку. Аж по саме підборіддя.

– Отак! Щоб не змерзла!

Діана почула регіт. Не лише розбишаки, а й інших дітей. Як же вона в цей момент ненавиділа усе на світі! І Славка проклятущого, і його шісток, цей двір, будинок, місто. І себе ненавиділа. За те, що народилася такою. Не хотілося вставати. Їй взагалі нічого не хотілося, лише плакати.

Сміх раптово припинився. Стало так тихо, що було чути, як у сусідньому дворі з килимів вибивають пил. Діана насторожила вуха, проте шапку, насунуту на очі не поправила. Їй раптом здалося, що це Темні прийшли та забрали усіх дітей. І тепер настала її черга. Серце забилося так швидко, що вона чула його удари. Це кінець... кінець...

– Краще йдіть геть, поки я вас усіх не підсмажив...

Цей голос був твердим, дещо жахливим, хоча й належав Адаму. Сумнівів не було, то говорив Світлий друг Діани. Поправивши нарешті шапку, дівчина побачила хлопця, що стояв спиною до неї, немов закриваючи її собою від хуліганів. Сьогодні на ньому був той самий светр, що й у день їхнього знайомства, проте одяг не звисав на Адамові. За ці кілька місяців хлопець добряче підріс, витягнувся та став на голову вищим від Діани.

Обличчя Славка не було видно, тому дівчина тихо встала. Тоді й побачила, що дворовий розбишака має спантеличений вигляд.

– Тобі повторити? – перепитав Адам. Дівчині здавалося, що він от-от жбурне у її кривдника яскравою сферою, наповненою енергією. Вона знала, що така зброя може й убити, якщо Адам, звісно, захоче цього. Попри всі ті знущання, що натерпілася від Славка, смерті йому не бажала, тому, взявши Адама за руку, потягла геть.

– Ми не закінчили... – гукнув Адам з іншого кінця двору Славкові, який і досі стояв стовпом, не розуміючи, хто щойно з ним говорив.

***

Алія змінилася. Обличчя її вкрилося ледь помітними зморшками, а волосся де-не-де стало сивим. Хоча вона й прожила лише третину від того, що зазвичай призначалося Світлим, квітневі події добряче похитнули її дух. Час від часу верховода поводилася надто дивно, або навіть жорстоко. Адам вдавав, ніби все гаразд. Йому не хотілося знову правити. Тільки не тоді, коли в нього з'явилася справжня подруга. Світлі дуже рідко водили дружбу. Зазвичай вони обходилися суто діловими стосунками.

– Адаме, ти знову зібрався до тієї людської дівчини?

Вони перетнулися в коридорі, коли хлопець прямував до виходу. Він помітив, що в очах Алії знову стоїть дивна пелена. Немов верховода бачила зовсім інший світ, не той, що й інші. Її погляд блукав від одного предмету до іншого, від очей Адама до його ніг.

– Так, Аліє.

Сенсу говорити неправду він не бачив. Все одно Алія часто стояла по цю сторону хідника та спостерігала, як її син розмовляє з людиною.

На обличчі верховоди з'явилася гримаса болю. Останнім часом вона часто страждала, проте нікому в цьому не зізнавалася. Або просто не розуміла, що з нею відбувається. В останнє Адамові вірилося більше.

– А ти не бачив Кирила?

Спиною хлопця пройшовся мороз. Таке запитання від матері лунало не вперше. Та навіть не вдруге. І кожен раз, як Алія чула відповідь, насуплювалася ще більше, не розуміючи, чому заступник верховоди за ґратами. А потім згадувала, засмучувалася та, принишкнувши, думала про щось своє.

Адам більше не міг бачити її такою. Інакшою, напівживою.

– Не знаю... Запитай, може Дем'ян знає.

Жінка розгублено поглянула на сина, кивнула й пішла. Адам стиснув щелепи, повторив собі, що все гаразд. Звісно, Алія не завжди поводилася дивно, але такі моменти хлопець ненавидів.

Перед тим, як покинути укриття Світлих, хлопцеві прийшло видіння. У ньому він ясно бачив Кирила, який виходить крізь хідник серед білого дня, а потім накидає на голову білий каптур й задоволено посміхається. Світлі проводжають його здивованими, а дехто й переляканими поглядами. Колишній замісник Алії доросліший, з вирощеною бородою та невеликим шрамом на скроні. В його очах немає ні краплі тепла, лише хижа ненависть та злість. Чоловік йде повільно, ніби насолоджуючись своїм тріумфом.

На цьому видіння закінчилося, залишивши за собою сотні запитань та злість, яку неможливо приборкати.

Крутнувшись на місці, хлопець пішов у протилежну сторону, відчуваючи, як збирається енергія на кінчиках пальців. Йому хотілося покінчити з Кирилом раз і назавжди, хоча чоловік і навчив хлопця багато чому. Так, раніше він рівнявся на замісника верховоди, навіть вважав Кирила старшим братом, якого ніколи не мав. Проте тепер, коли цей чоловік так сильно змінився, Адам від нього відрікся. Тільки от чомусь Алія досі зберігала йому життя. Потрібно було знищити Кирила, коли була така можливість. Коли Адам тримав у своїх руках правління.

В'язень уже чекав хлопця, стоячи перед дверима ґрат. Лиш один погляд і стало зрозуміло – Кирило знає про видіння Адама. Очі чоловіка задоволено горіли, а кривувата посмішка, ніби глузувала над хлопцем. З усім тим, в'язень, як і завжди, звернувся до Адама, як до дорослого, рівного собі.

– Прийшов виплеснути на мене свій гнів? Не вийде. Тут захисне поле.

– Я знаю, як зняти чари.

– То чого ж ти чекаєш, Адаме? Я залюбки зійдуся з тобою в поєдинку.

Кирило розвів руки в сторони, немов підставляючись під удари. Його блаженний вираз обличчя не відповідав тому становищу, в якому знаходився чоловік. В'язні не повинні бути такими... щасливими.

– Чому? – запитав Адам, маючи на увазі піднесений настрій Кирила.

– Бо я все знаю, хлопче. Знаю кожен твій крок, кожну подію, яка відбудеться у всьому світі. Це так прекрасно, знати все. А тепер, коли ти вкусив майбутнє, бачити твоє безсилля – подвійна насолода.

В очах в'язня горіло божевілля, проте Адам вірив кожному слову. Раптом зрозумів, що цей тягар, на ім'я Кирило переслідуватиме його ще довго. А що як покінчити з ним прямо зараз? Одне бойове закляття, одна зелена куля чистої енергії й все – проблеми немає. Просто потрібно зробити все швидко. Він уже давно дізнався, як зняти зовнішнє поле, яке не пропускає магію всередину камери. Залишиться лише кинути в Кирила закляттям, а далі... буде, що буде...

– Навіть і не думай, Адаме, ти не встигнеш!

Адам не слухав. Лють, що окутала тіло робила все за нього. Прошепотівши слова закляття, хлопець махнув руками, розгортаючи невидимий бар'єр, немов штори. В’язень широко усміхнувся, нагадуючи підступну гієну. Мить і енергетична куля, що швидко з'явилася на долоні хлопця, уже летіла Кирилу прямо в груди.

– Стояти!

Вслід за його закляттям полетіло й інше, блакитне, швидше та могутніше. Воно знешкодило Адамову зелену кулю та відрикошетило Кирилові у скроню, після чого той лише зареготав.

Хлопець не озирався, він і так знав, що за його спиною, крім охорони, стоїть ще й верховода. Скрипнувши зубами, Адам різко повернувся та пройшов повз них, кинувши злий погляд на матір. Зараз вона вже була при своєму розумі, з чистим твердим поглядом, та напевне чекала пояснень. Проте Адам не збирався з нею розмовляти. Переодягнувшись у старий людський одяг, він пройшов крізь хідник у двір, до Діани.

Коли побачив, як над подругою стоїть отой хлопчисько, ще дужче розлютився. Думав, от-от знесе йому голову таким самим закляттям, яке хотів застосувати до Кирила. Але здоровий глузд переважив. До того ж Діана швидко забрала хлопця геть. Проте залишати цього він не хотів. Вирішив, що поквитається хоча б цим дурнем, раз Кирила не вдалося знешкодити.