Розділ 17

Січень 2022, Шепетівка

На Різдво, коли зазвичай чоловік відвідував могили батьків на цвинтарі, йому довелося лежати в лікарні. Курінь сумував та взагалі відчував розпач. Розмовляючи подумки з Богом, обіцяв всевишньому, що обов'язково ходитиме в храм щонеділі, тільки б страшний діагноз виявився неправдою.

Люба прийшла на третій день Різдва та принесла Миколі Йосиповичу букет з білих троянд. Вони побалакали, жінка побажала йому швидкого одужання та повідомила, що наступного дня від'їжджає додому. А потім пішла, міцно обійнявши чоловіка на прощання.

І так йому гірко стало та одиноко, що він навіть заплакав, відвернувшись до стіни. Все життя прожив одиноким, не маючи ні дружини, ні дітей. Не задумувався над буттям, просто жив своїм сірим, звичайним життям. А тепер що? Можна, звісно, повернути Любу, але у неї вдома діти, онуки. Та й чи захоче вона з ним жити, старим, хворим чоловіком, що не може їй нічого дати? Так і заснув, думаючи про жінку, яку не зміг розлюбити.

Лікарі сказали, що треба їхати до Києва, в інститут раку, адже вони нічим не зможуть зарадити чоловікові тут, в Шепетівці. В столиці краще обладнання, більше кваліфікованих фахівців. При чому негайно, адже хвороба прогресує в Миколи Йосиповича надто швидкими темпами.

Додому повернувся пригніченим. Яка дурна іронія – завжди мріяв побувати в столиці, а тепер їде туди лікуватися від важкої хвороби.

Зібравши речі у невелику стару валізу, поклав зверху одну зі засохлих троянд, що подарувала Люба. На згадку про чудові дні, які провели разом.

Електропоїзд, що відправлявся до Києва на світанку, з невідомих пасажирам причин затримувався, тому Миколі Йосиповичу довелося сидіти в залі очікування понад годину. Він був розбитим, сумував. Мало того, що почувався кепсько фізично, то ще й напала абсолютна апатія. Так би й сидів на тому вокзалі, лиш би нікуди не їхати. Проте оголосили про прибуття потягу й листоноша повільно пішов на платформу, де мигцем побачив чоловіка, якого вважав винним у своїй хворобі. Хотілося наздогнати та подивитися в очі незнайомцеві, проте той швидко розчинився в натовпі. Миколі Йосиповичу навіть здалося, що винуватець його трагедії привидівся.

Київ зустрів непогодою. Сніг з дощем забивав обличчя та відбивав бажання виходити з електрички. Але чоловік все ж змусив себе вийти та одразу ж зайшов у метро. Київська підземка навіть трохи підняла настрій. Була такою просторою, великою та гарною. Пасажири кудись поспішали, оминаючи листоношу, а іноді й ненароком штовхаючи. Життя тут кипіло, бурлило, на відміну від малесенької Шепетівки. Але, як і вдома, нікому до чоловіка не було діла.

Запитавши у немолодої пані, як доїхати до станції «Васильківська», листоноша зайшов у вагон та одразу ж опинився притиснутим з усіх боків іншими пасажирами. Цей бік столичної підземки чоловіку не сподобався. Він звик до простору. На роботу ходив пішки, а на дачу їздив напівпустим автобусом.

В інституті раку Миколу Йосиповича оглянули, призначили ще купу аналізів та відправили у хостел, що знаходився неподалік. І хоча чоловік все життя мріяв побувати у Києві, поселився в кімнату та провів у ній весь день та всю ніч. Нічого йому не хотілося. Навіть їсти. Лежав на незручному ліжку та дивився на стелю, думаючи про своє життя. І навіщо він його змарнував?

Зранку листоноша здав аналізи, пройшов призначені обстеження та знову повернувся до хостела. Мало того, що апатія та депресія повністю заполонили його розум, то ще й тіло стало підводити. Чоловік відчував страшенну слабкість, біль в боку турбував безперервно.

Через кілька днів, коли аналізи були готові, Микола Йосипович знову прийшов до інституту. Надія, що онкологія – помилка, досі жевріла десь глибоко в душі.

Лікар з серйозним виразом обличчя деякий час вивчав аналізи та дивився на знімки ультразвукового дослідження. А потім підтвердив діагноз.

– Мені дуже шкода. У вас четверта стадія. Метастази в шлунку, печінці та навіть у легенях. Ми, звісно, зробимо, що в наших силах. Проте шансів майже немає. Вам залишилося недовго. Я випишу рецепт на хороші знеболювальні...

Микола Йосипович навіть не запитував скільки. Мовчки кивнув, важко піднявся з канапки, на якій сидів, та пішов. Коли вийшов з інституту, на вулиці падав дрібний сніг. Він уже встиг добре припорошити землю та подекуди навіть розтанути. Чоловік пішов вулицею туди, куди очі гляділи.

«...залишилося недовго... залишилося недовго... залишилося недовго...» – лунало в голові раз за разом.

Микола Йосипович усвідомив, що життя завершується. Що не буде більше листів, газет та журналів, поштових ящиків. Не буде дачі, свіжих овочів. А кому ж дача дістанеться? А квартира? Колись у листоноші була тітка. Померла, мабуть, давним-давно. Але ж у неї напевне залишилися діти. Можна скласти заповіт на них. А ще є Люба. Можна було б залишити все їй. Або продати та витратити гроші на лікування.

Довго чоловік не зміг йти – зморився, стало важко дихати. Віднайшов лавку на дитячому майданчику, змів рукою сніг та сів, поставивши поряд кейс.

А можна просто прожити залишок життя у своє задоволення.

Посидівши зо десять хвилин, набравшись сил, Микола Йосипович повернувся до хостела та зібрав речі. Дістав путівник, який ще дуже давно йому підсунули на роботі та який не забув покласти до валізи, виїжджаючи до Шепетівки.

Сівши на доріжку, замислився. Зрештою, яка різниця, кому та квартира дістанеться? Дача. Та хай хоч пустує, все одно вона йому більше не знадобиться. Ні квартира, ні меблі, одяг.

– А, грець з ним! – махнув рукою на все та прийнявся шукати, на що краще витратити гроші.

Путівник, хоч і був старим, проте гарно розповідав, які місця варто відвідати та в якому готелі поселитися. Микола Йосипович обрав гарний заміський комплекс, що розташовувався посеред лісу та одразу ж туди й поїхав, прихопивши в аптеці знеболювальні.

Обрав собі невеличкий номер та оплатив його на кілька днів наперед. Хоч ціни й кусалися, чоловік був впевнений, що й того не протягне. А так хоча б зрозуміє, як воно жити в розкоші та красі.

Переночувавши на теплому м'якому, як пух, ліжку, Микола Йосипович наступного ранку одягнувся у найкращий костюм з бежевого вельвету, взяв старий чорний капелюх та вирушив назад до столиці, аби нарешті здійснити мрію всього свого життя.

Чоловік пройшовся Хрещатиком, подивився на Дніпро від арки Дружби Народів, поїв у МакДональдзі чудернацьких товстих бутербродів, які ледве у рот влазили, відвідав музей історії України та музей Тараса Шевченка.

Проходячи повз магазин мобільних телефонів, взяв та й купив собі величезний смартфон. Такий, що ледве в долоню поміщався. А чому б і ні?

– А можна, щоб коли мені дзвонили, то щось гучне грало? – попросив Микола Йосипович.

– За ваші кошти все, що забажаєте! – сказав молодий продавець-консультант і поставив «Рамштайн» замість дзвінка. Листоноша почувався задоволеним, бо в ньому прокинувся бунтарський дух. Здавалося, вперше за все життя.

Провівши у столиці цілий день, втомлений Микола Йосипович сів на маршрутку, яка мала довезти його до готелю. В голові була лише одна думка: «Чому?! Чому він згаяв усе своє життя й не спробував відчути його смак раніше?»

Зателефонували з роботи й листоноша відповів начальниці, що не повернеться. Та знову пірнув у думки, намагаючись хоча б уявити, яким було б його життя, якби він раніше отямився та подивився на себе зі сторони...