Розділ 16

Серпень 1986, Чернігів

Алія стояла біля вікна та слухала Велеса, одного з воїнів, що вціліли після битви у Прип'яті. Вона відчувала тремор в руках, а голова невпинно боліла. Весь цей час, поки вона лежала непритомною, їй снився один довгий сон, у якому їй доводилося вбивати Світлих.

– ... ми цілодобово патрулюємо зону ураження, жодного Темного там немає. На допомогу нам дали людей з сусідніх територій – півночі та сходу. Старійшини дуже незадоволені вашим рішенням. Адаму ми про це не говорили.

– Чому? – гаркнула верховода, гупаючи кулаком по дерев'яному підвіконню, на якому з'явилася вм'ятина.

Раніше гарні блакитні очі жінки потемнішали. Кадик Велеса смикнувся. Він і так мало не з'їхав з глузду від тієї сили, яку відчув у ніч, коли Темні підірвали атомний реактор, а тепер ще й Алія змушувала почуватися некомфортно. Воїн раптом згадав, якою могутньою була їхня верховода тоді та як легко вона винищувала Темних, а потім і своїх, які не чекали такої западні. Хоча й своїми тих воїнів назвати уже не можна було, адже вони перетворилися на тварин. Не буквально, просто поводили себе хижо та часом навіть скажено. Іван, друг Велеса, наприклад мало не зубами роздирав Темних, очі його стали червоними, майже багряними, і згодом чоловік уже не розумів, де знаходиться. Просто убивав всіх підряд. Місиво виявилося ще те. Якби не Алія, оскаженілі Світлі знищили б не лише своїх та чужих, а й людей та тварин. Стався б хаос, розруха.

– Ми з Дем'яном вирішили, що для хлопця і так забагато, – перелякано пробубонів воїн, переминаючись з ноги на ногу.

– Адам – сильний! Ви не повинні нічого таїти від мого сина!

– Так, пані...

У Велеса пересохло в горлі. А ще від страху почервоніли вуха й мороз пішов шкірою, коли знову згадав, як Алія жорстоко розправлялася з власною армією, шмаляючи у воїнів темно-червоними бойовими кулями. Верховода дивилася на нього злим поглядом, ніяк не властивим їй, розважливій мудрій жінці.

– Сподіваюсь, що у майбутньому такого більше не траплятиметься.

Холодний погляд настільки нажахав Велеса, що один з найхоробріших воїнів, швидко закивав, покланявся своїй пані та утік, прошмигнувши повз Адама, який стояв у дверях.

– Сину! – Алія задоволено усміхнулася та кивнула хлопцеві у знак вітання. Їй хотілося обійняти Адама, але вона не насмілилася проявляти емоції, тому заклала руки за спину.

Адам мав щасливий вигляд, а зелені очі світилися радістю. Жінка відчула, як на серці тепліє. Син підійшов до матері та мовчки обійняв за талію, притулившись до її грудей чолом. У душі Алії почалася справжня відлига. Руки самі по собі лягли на спину хлопця. Все-таки вона прийняла правильне рішення тієї фатальної ночі. Спасла мільйони життів, в тому числі й життя свого сина. Шкода, що такою дорогою ціною.

– Як добре, що ти одужала... – прошепотів хлопець, не відпускаючи матір. В його словах звучало полегшення. Вона добре розуміла Адама, адже сама стала верховодою, коли їй виповнилося дев'ять. Бути керівником армії в такому віці – велике випробування. І хто тільки придумав ці закони? Старійшини? Звісно, їм то байдуже, вони не мають дітей та давним-давно забули, що таке дитинство. Особливо, якщо врахувати той факт, що в Адамові тече кров не лише Світлих.

Алія стисла губи, згадавши раптом батька хлопця. Вона анітрохи не шкодувала про той необдуманий вчинок, адже в неї народився прекрасний розумний син, проте того чоловіка, з яким бачилася всього кілька разів, зневажала.

– Я завів подругу, – заговорив Адам досі тримаючи в обіймах жінку. – Ти не проти, Аліє?

– Не проти, – сказала вона м'яким голосом. Врешті решт світ людей для Адама не чужий.

***

Діана нудилася. Дівчина прочитала свіжий журнал «Навколо світу», як завжди, мало що з того зрозуміла, проте оті фантастичні оповідання з великою кількістю розумних дорослих слів подавали надію, що Адам говорить правду. Зараз вона більше вірила хлопцеві. Принаймні, про Чорнобиль він заговорив ще до того, як сказали в новинах. А це багато означало.

Щохвилини визираючи на балкон, аби перевірити двір на присутність хлопця, Діана тим самим добряче розсердила бабусю. Та накричала на дівчину й змусила вийти на вулицю, до дітей, які гралися біля гойдалки. Довелося підкоритися, адже не хотілося отримати прочухана.

Якомога тихіше вона пройшла до лавки та сіла на краєчку, спостерігаючи, як Славко вправно керує іншими дітьми. В самому розпалі йшла гра «Козаки-розбійники». Дітвора носилася по дворі, кричала, сміялася. А Діана тим часом почувалася, ніби не у своїй тарілці. Поки що на неї не звертали уваги, однак це було лише питанням часу.

І справді, згодом Славко помітив Діану й став її зачіпати.

– Погляньте! Байстрючка прийшла!

Дівчина міцно стулила губи та опустила погляд додолу. Вона ненавиділа, коли її так називали. А все через батька, якого вона бачила всього лиш один раз в житті. Кілька років тому він приперся до них та вимагав впустити на нічліг. Проте бабуся з мамою випхали чоловіка з квартири та пригрозили, що докладуть владі про те, що він пиячить. Більше батько не з’являвся. А потім сусіди розповіли, що він попався на крадіжці та потрапив у в'язницю.

Тоді мама зізналася, що раніше батько геть не таким був. Добрим, лагідним, законослухняним. Можливо, й не любив її, маму, проте навіть гроші для дитини давав. Але дуже скоро все змінилося, коли Василь став заглядати у чарку. І з приходом «Сухого закону» нічого не змінилося, він став пиячити ще більше.

– Що, погратися прийшла?

Терпіти знущання Діана не збиралася, тому встала та відвернулася до орави дітей спиною, склавши руки на грудях. Зазвичай вона йшла під стіну, що знаходилася навпроти її квартири, проте після розповідей Адама стовбичити під нею розхотілося. Раптом Темні захочуть з неї вичерпати сили.

Славко підбіг та щосили смикнув дівчину за кіски.

– Ай! Боляче!

На очах миттю з'явилися сльози. Розвернувшись, вона сердито подивилася на сусідського розбишаку.

– Ти дурень! Я тебе ненавиджу! У мене є друг, який тебе відлупцює!

Діти зареготали. Дружно, від малого до великого, стояли перед дівчиною та сміялися над її словами. Звісно, ніхто їй не вірив, адже знали, що в неї немає друзів.

– І де ж він живе? Де він, твій сильний друг, який мене відлупцює? – Славко тримався за живота, не припиняючи реготати. – Ох і насмішила, байстрючко! Насмішила! Ти хоч знаєш, що я найсильніший у нашому дворі?

Несила стримати сльози, дівчина витирала їх долонями та обмірковувала, чи варто говорити те, що розповів їй Адам. Про Світлих, Темних та помешкання чужих в їхньому домі. Нижня губа трусилася від несправедливості. Найобразливішим було те, що серед цієї юрби не вона одна була позашлюбною дитиною. Але чогось Славко дошкуляв саме їй.

Так і не наважившись розповісти про те, що насправді відбувається у світі (діти могли ще більше почати над нею глузувати), Діана пішла геть.

Побродивши біля сусіднього будинку, вона повернулася лише тоді, коли розбишаки на чолі зі Славком пішли шукати собі пригод в інше місце. Вільна гойдалка зуміла трохи підняти дівчині настрій. Діана так високо розгойдувалася, що, здавалося, от-от вилетить із сидіння.

– Привіт!

Адам з'явився несподівано, як завжди. Любив він вигулькнути нізвідки.

– Привіт...

Діана припинила розгойдуватися, проте інерція досі штовхала розхитане сидіння. Адам зацікавлено вглядався у її обличчя. Видно, помітив висохлі сльози на щоках. А може просто у них не заведено плакати? А що як Світлі взагалі не мають сліз? Забувши нарешті про Славка та його знущання, дівчина зістрибнула з гойдалки та уступила місце Адаму. Їй хотілося почути ще розповідей про Світлих та Темних, їхнє життя та дивовижні здібності.

– Розкажи мені, Адаме, щось цікаве. Я хочу знати все.

І хоча мама завжди твердила, що все знати неможливо, Діана була впевнена, – Адам може.

Хлопець на хвилинку задумався, його погляд зупинився в одній точці десь поміж гілля акації, яка давала холодок, а потім почав розповідати.

– Колись я бачив справжнього перевертня. Їх залишилося мало, адже Темні часто відловлюють таких істот. Їхня кров надзвичайно цінна та підходить для багатьох заклять.

– За-заклять..?

Страх пробрався під шкіру, навіть заїкатися почала. Проте відступати не збиралася, цікавість переважувала все.

– Темні часто вдаються до цього способу творення магії. А ще вони можуть проводити ритуали, завдяки яким стають сильнішими...

– Здається, Темні тільки й думають, де набратися сили.

– Ти маєш рацію! Вони сплять та бачать, аби стати сильнішими від нас. Проте їм це не під силу. Ніколи Темні не зможуть хоча б стати уполовину могутнішими. Вони не вміють отак.

Хлопець зіскочив з гойдалки та, ставши навпроти Діани, широко усміхнувся. Волосся Адама розвівав вітер, а в очах сяяло щось незвичне, схоже на задоволення. Дівчина хотіла запитати, чого це він не гойдається, проте далі стала відбуватися якась дивина. За спиною Адама стали виростати крила. Справжнісінькі крила з білосніжного пір'я. Вони були великими, набагато більшими за самого хлопця, та водночас прекрасними. Адам став схожим на янгола. Дівчина роззявила рота та не могла вимовити й слова.

Якась мить і крила зникли, ховаючись за спиною хлопця, проте Діана не могла прийти в себе. Невже їй не привиділося? Невже Адам справжній янгол? Тоді чому він не захистить її від Славка? Чому не захистить всіх бідолашних та немічних?

Оговтавшись, швидко скочила за спину хлопця та навіть вхопила його за передпліччя, щоб втримати на місці. Провела рукою по спині. Ніяких слідів крил не було. Навіть тканина білого одягу залишилася цілою.

– Нічого не розумію... – розгублено прошепотіла, відпускаючи хлопця. Він одразу ж повернувся до неї обличчям. – Як?

– Цей одяг зачарований.

Адам відповів так просто та буденно, ніби це не було чимось незвичним, дивним, ненормальним.

– І ти вмієш літати?

– Навіщо ж тоді крила, щоб не вміти літати?

Діана стала кусати губу та посилено думати над всім тим, про що дізналася за останні кілька місяців. Їй так закортіло поділитися цією прекрасною таємницею з кимось. Проте бабуся все одно не повірить, а мама вдасть, ніби Діана все вигадала та домалює до історії доньки ще щось від себе. А більше й не було кому розповідати. Залишалося лише просто прийняти той факт, що Адам – янгол. Відтепер вона його так і називатиме – Білокрилим Янголом.

Усівшись на гойдалку, дівчина задумалася, що б іще запитати цікавого. Проте в голову нічого крім питання про крила не приходило.

– А Темні теж мають...? – дівчина плавно махнула руками, зображаючи політ.

– Ні, не мають. Вони зазвичай пересуваються вашим, людським, транспортом. І в темну пору доби. Хоча зрідка буває, що й вдень.

– Ух... Добре.

Подумавши ще зо хвилину, Діана запитала, хто такі перевертні, адже таке слово почула сьогодні вперше.

– Людина, що може перекидатися на вовка. Їх ще вовкулаками називають.

Вовків дівчина живих ніколи не бачила, але знала, що їх варто боятися.

– Все так… складно. А крім цих перевертнів? Більше нікого немає?

– О, ні! Звісно, ні! Ще є лісовики, перелесники, кровопивці, домовики та багато інших створінь.

– Домовики? – перепитала Діана. – Вони в кожному домі живуть?

– Ні, ці істоти надто перебірливі. Вони люблять порядок, чистоту та спокій. Обравши собі господаря, живуть з ним та догоджають у всьому, хоча він і не підозрює про співмешканця. Але як вже чимось не вгодить домовику, то отримає на горіхи…

Хлопець аж до сутінку розповідав Діані про різноманітних створінь, що населяють світ. В журналах про таке не писали, тому дівчина уважно слухала та вбирала у себе все, наче губка, аж поки бабуся не насварила, що б додому йшла.

– До завтра? – запитала в Адама, сподіваючись побачити хлопця й наступного дня.

– До завтра, – усміхнувся він їй та пішов до свого хідника, за яким і зник.

– Білокрилий Янгол... – прошепотіла, дивлячись на стіну.