Розділ 15

Грудень 2021, Шепетівка

Микола Йосипович став почуватися краще, щойно чоловік у вікні зник. Біль відступив і відновилося дихання. Занепокоєна Люба щось говорила до Куріня, поклавши руку на його плече. Проте він не слухав, раптом дійшло, що вперше заболіло в боку саме при зустрічі з тим неохайним чоловіком. Микола Йосипович завжди вірив у збіги, однак цього разу йому здалося, що все не просто так.

– Колю, агов!

Люба взяла чоловіка за руку та обережно її стиснула. Листоноша виринув зі своїх думок і поглянув на жінку. Давні почуття кольнули серце, нагадуючи про нездійснені мрії та сподівання.

– Ти б до лікаря сходив.

Голос жінки, яку Курінь дуже довго кохав (та й зараз, здається, нічого не змінилося), звучав лагідно. Він вирішив, що обов'язково відвідає лікарню.

Вони сиділи в кав'ярні аж до закриття, пили чай та розмовляли, згадуючи шкільні роки та юне безтурботне життя. Люба захоплювалася тим, що Микола Йосипович все життя пропрацював поштарем. Чоловік знову відчув сум'яття, а обличчя його стало багряним.

Ще він у деталях розповів про те, що в його квартиру хтось вривався місяцями та наводив безлад. Люба пожартувала, що було б дивно, аби там займалися прибиранням. Давно Микола Йосипович так не сміявся! Наче знову себе юним відчув. Ні тобі ніякої роботи, ні турбот.

– А найцікавіше те, що це неподобство припинилося тоді, коли я в лікарню потрапив. Сусідка зателефонувала наступного дня й поцікавилася, чого це в мене двері відчинені. Добре, що хоч ніякі грабіжники не з'явилися. Хоча в мене особливо й нічого брати...

На останньому реченні Микола Йосипович трішки злукавив, адже красти в нього було що. Оті п'ятдесят тисяч, що за останні роки стали сімдесятьма, могли й вкрасти. Добре, що чоловік завжди носив їх з собою. Хоча й теж немало ризикував, адже запросто міг згубити.

Після закриття кав'ярні, розійшлися, попередньо обмінявшись номерами телефонів. Люба сказала, що планує залишитися в рідному місті аж до кінця різдвяних свят, тому вони домовилися обов'язково зустрітися знову.

До лікаря Микола Йосипович таки пішов. Щоправда, лише через те, що Люба наполягала. Сам він волів відтягнути цей неприємний візит якомога далі. Мабуть, причина полягала в тому, що білі халати навіювали листоноші майже панічний страх.

Виявилося, що нині з приходом медичної реформи, не можна отак просто взяти й потрапити на прийом. Спершу варто підписувати декларацію, а потім уже записуватися на певний час до обраного сімейного лікаря. Довелося трішки побігати.

Молодий хлопець-терапевт з серйозним видом, аж занадто пихатим, як Куріню здалося, вислухав скарги та призначив купу аналізів, в тому числі й платних. Микола Йосипович скнарою не був, однак не вважав за потрібне робити стільки досліджень. Він взагалі не вважав, що хворий. Ну коле в боку час від часу, то нехай коле, жити не заважає, хоча й іноді трохи досаджає.

Але Люба знову наполягла, й Микола Йосипович, витягши з товстого конверта кілька тисяч, пішов до приватної лабораторії здавати якісь «особливі» аналізи.

Результати досліджень були готові протягом тижня й чоловік знову пішов до хлопця, який здавався йому надто молодим та недосвідченим. Терапевт уважно вивчив аналізи, з розумним видом щось поклацав у комп'ютері, а потім сказав слова, які назавжди змінили життя Миколи Йосиповича.

– На жаль, у вас рак. Звісно, варто ще піти до вузького спеціаліста, проте ось цей показник, – лікар показав ручкою на листок у бланку результатів досліджень, – та ось цей свідчать про те, що у вас онкологія. Мені шкода...

Тільки тепер Микола Йосипович зрозумів, що вираз обличчя хлопця, напевно, втроє молодшого від нього, не пихатий, а співчутливий.

– Як?... – розгублено запитав Курінь, хитаючи головою. Він не вірив, його розум заперечував почуте від лікаря. Тільки не ним!

– Неправильне харчування, шкідливі звички, малорухомий спосіб життя, спадковість, вікові зміни, екологія. Причин мое бути багато. Один Чорнобиль чого вартий...

Терапевт усе говорив та говорив, склавши в замок руки та зі співчуттям дивлячись на Миколу Йосиповича, проте листоноша більше не слухав. Так і вийшов досі не вірячи у почуте.

По закінченню прийому зателефонував Любі та все розповів. Жінка стала плакати, а чоловік так і продовжив запевняти сам себе, що тут якась помилка.

Згодом він відвідав ще декілька лікарів і всі підтвердили страшний діагноз – у Миколи Йосиповича була пухлина підшлункової залози. Тоді чоловік став гніватися. І чогось винним вважав саме того гидкого незнайомця, з яким зіштовхнувся, розносячи пошту. Навіть ходив до того самого під'їзду та чатував годинами, сподіваючись зустрітися зі смердючим чоловіком знову. Проте нікого там не знайшов, а жителі лиш сказали, що чоловіка того жодного разу не бачили, хоча в їхньому домі постійно якась ахінея творилася – то стара жінка з розуму зійшла, то знайшли тіло сусіда погризене, швидше за все пацюками. Добре, хоч гризуни зникли несподівано, так само як і з'явилися. На неохайного безхатька після такого ніхто й не звернув уваги.

Нічого так і не дізнавшись, Микола Йосипович запевнив себе, що вигадав дурницю. Знайшов взаємозв'язок там, де його нема. І взагалі йому варто було б зайнятися лікуванням, а не марною тратою часу.