Розділ 13

Серпень 1986, Чернігів

Адам втомився. Не тілом. Його дух був змученим настільки, що не хотілося ані верховодити, ані розв'язувати питання та проблеми Світлих. А ще були Темні, яких час від часу доводилося стримувати, щоб не пробралися на територію, де вони могли поживитися токсичною для людей енергією. Хоча останнім часом вороги примудрилися витягувати її з радіації, що знаходилася у повітрі.

Їхній загін Світлих був вкрай вразливим, адже молоді верховоди не відрізнялися достатньою кількістю сили. Через те Темні часто ночами намагалися прорватися у їхнє укриття. Добре, хоч від людей не припинили ховатися, не вистачало зараз шукати новий притулок.

Алія не приходила до тями, проте зовні мала доволі здоровий вид. Адам часто сидів біля неї поряд і благав не покидати його в цьому світі.

Часом він настільки зневірювався, що був готовий попросити допомоги в сусіднього загону, який розташовувався трохи південніше. Проте це б означало, що він не впорався, а значить більше ніколи не зможе стати верховодою. А йому так хотілося бути схожим на Алію!

Ось уже кілька днів підряд Адам виходив, аби побачитися з Діаною, проте дівчина не виходила. Мабуть, образилася, адже він останнім часом був такий заклопотаний, що й не мав часу поговорити зі своєю, здається, єдиною подругою.

У дворі гралися людські діти, проте Адам сховався від них за допомогою магії. Вони б не зрозуміли його, почали дражнити, насміхатися. А от Діана інша. Вона хоч і не вірить, проте цікавиться. Одного дня Адам покаже їй набагато більше і дівчина повірить.

Коли спека відступила, а на зміну їй прийшли затяжні дощі, Діана нарешті з'явилася. Адам відчував радість, хоча й намагався не подавати знаку.

– Ти змінилася! – зауважив він, оглядаючи її з голови до ніг. На дівчині був довгий плащ з накинутим на голову каптуром і великі чоботи. Руки подруга застромила до кишень.

– А ти – ні.

Здається, вона теж була рада його бачити, проте так само як і Адам, не показувала цього.

– Де пропадала?

– Була на оздоровленні, – байдуже відповіла дівчина.

Адам поняття не мав, що за таємниче оздоровлення Діана відвідувала, проте кивнув. Так, ніби погоджувався з цим та навіть підтримував.

– Як твоя мама?

– Вона досі непритомна, але маю надію, що скоро одужає.

– Можливо, їй потрібно у лікарню?

Адам захитав головою та підтиснув губи.

– Ваші лікарі їй не допоможуть.

– А… Світлі?

Хлопець був приємно здивований, що вона все-таки прийняла його історію. Можливо, до кінця не вірила, проте прийняла. Не даремно він проходив крізь хідник у її присутності, хоча Дем'ян, який останнім часом вважав себе його нянькою, був категорично проти.

– Світлі уже зробили, що могли.

– То що там кажеш трапилося?

Адам став детально розповідати про те, як реактор навмисне підірвали. Діана лише час від часу то розтуляла рот, то закривала його від тієї кількості інформації та злих намірів Темних, які хотіли винищити спершу Світлих, а потім уже й добратися до людей.

– І що вони часто людей вбивають?

Адам помітив, що їй стало недобре, тому поспішив заспокоїти дівчину:

– Вони частіше просто витягують з них сили та здоров'я, отримуючи таким чином енергію. Не раджу зустрічатися з Темними сам на сам.

Очі дівчини сильно розширилися. Вона переступила з ноги на ногу та втягнула шию. А потім мимоволі зиркнула на хідник Темних.

– І що вони там? – прошепотіла майже беззвучно. – Спостерігають за нами?

Адам відчував щонайменше п'ятьох Темних, очі яких невпинно свердлили і його і дівчину.

– Можливо, один дивиться...

Діана зблідла. Називається, хотів заспокоїти.

– Не хвилюйся, вдень вони не насміляться напасти.

– А вночі? – голос дівчини став майже писклявим. Здавалося, що вона прямо зараз втече й не повернеться до Адама ніколи.

– А вночі ми патрулюємо місто, а особливо цей двір. Тобі нічого боятися, Діано…

– Добре, – спробувала оговтатися дівчина, сівши на мокру лавку. – Добре… Добре. А твоя мама… Вона справді потім… убила своїх.

– Лише тих, хто збожеволів. Третя частина наших воїнів полягла в тому бою. А ті, хто вижив, час від часу борються самі з собою, аби залишатися при здоровому глузді.

Деякий час сиділи мовчки. Дощ, який до цього лише мрячив, значно посилився, проте Адам не відчував холоду, хоча його одяг наскрізь промок.

– А люди... невже люди не знають про вас? Про Темних, Світлих... про те, що ви живете у наших домах.

– Хтось не знає. Хтось знає, але мовчить. А хтось просто не вірить власним очам. Людям легше запевнити себе, що їм привиділося, аніж повірити у неможливе.

Задумавшись, дівчина багатозначно кивнула.

– Діано! – закричав хтось з будинку. – Додому! Годі під дощем сидіти самій!

– Мені пора... Завтра прийдеш?

Діана встала й колупала носком чобота землю.

– Спробую.

Адам не був певен, що йому вдасться вирватися. Крім справ, що стосувалися його керівництва над Світлими, він багато часу проводив за навчанням та тренуваннями. Адже хороший верховода має бути найкращим воїном. І хоча в бій хлопцеві було зарано, він мусів багато тренуватися, аби стати сильним.

– Ну тоді до завтра!

– До завтра, Діано!

Дівчина повільно почовгала, не розбираючи дороги, прямо по калюжах та за лічені секунди заховалася за дверима. Адаму не хотілося повертатися додому, там його знову чекали справи. Він сидів та дивився на хідник, що мерехтів золотистим світлом.

«От би не повертатися туди!»

Проте вибору особливо у нього не було. Щойно перетнув межу, одразу ж натрапив на схвильованого Дем'яна, який, здається, саме йшов за ним.

– Пані прокинулася!

У Адама, наче гора з плечей впала. Він прикрив очі й усміхнувся.