Розділ 12

Січень 2022, Київ

В салоні маршрутки було тихо. Всі занурилися у свої думки, не помічаючи інших. Юра ще раз зателефонував у поліцію, проте його навіть і слухати не хотіли. А навпаки – пригрозили штрафом. Потім набрав Максу, аби той приїхав. Друг обіцяв бути за десять хвилин. Лаявся, щоправда, наче його не на допомогу покликали, а вбиральні мити.

Поки Юра чекав підмогу, йому пригадався випадок з дитинства, коли вони з друзями втрьох ходили до будинку покійної відьми.

Після того, як він ганебно утік, ні Сем, ні Дімон не з'являлися кілька днів. До Юри прийшли поліцейські та стали розпитувати про друзів. Хлопець боявся їх, але ще більше він тремтів від однієї лиш думки про той дім. Тому ганебно збрехав, зрадивши друзів. Муки совісті переслідували хлопця до цього часу. Він втомлено потер очі та знову пірнув у спогади.

Дімон з'явився через три тижні після зникнення. Прийшов додому сам, проте за все своє життя так і не сказав ані слова. Все, що він міг, це хитати головою на будь-які запитання про Сема. А через кілька років помер від онкології. Юра лише міг здогадуватися, що відбулося того дня у будинку з привидами. Той жахний липкий страх часто переслідував хлопця у снах.

Вірити у те, що їхня маршрутка випадково опинилася в побідному місці, не хотілося. Розум вперто відкидав цей варіант, намагаючись знайти цій безглуздій ситуації оправдання.

– Схоже, допомоги не буде, – перервав тишу Сергій, – варто самим вибиратися.

– Не раджу... – пролунало з першого сидіння.

Юра не витримав. Душевнохвора жінка, здавалося, добре розуміла, де вони знаходяться, проте нічого розповідати не хотіла.

– Слухайте, – звернувся він до неї грубо, – якщо Ви такі обізнані, чого ж не скажете, де ми?

– Ми в лігві дияволів, – прошепотіла тихо.

Лідочка зойкнула та сильніше притулила до себе дитину. Її чоловік насупився та з докором подивився у спину неадекватній жінці.

По спині Юри поповзли мурахи. Йому здалося, ніби він знову опинився у тому домі. Труснув головою, аби прогнати непрохані думки, й трохи відлягло. Кінець кінцем йому майже двадцять, а поводиться, ніби досі підліток!

– Ненормальна! – кинув дивній жінці у спину й навмисне пішов у хвіст маршрутки, до чоловіка у вельветовому костюмі. – Можна біля вас присісти?

Пасажир стрепенувся та посунувся до вікна, поспішно ховаючи засушену білу троянду в дипломат.

– Гадаєте, нам варто сидіти та чекати з моря погоди? – запитав Юра, якому здавалося, що цей літній чоловік найадекватніший з усіх.

– Думаю, вибивати вікна точно не варто. Ми не знаємо, де опинилися і чого чекати далі. За вікном мерзенна місцевість, а нас не змогли знайти. Якби хоча б на хвилинку вийти, та двері ж не відчиняються.

– Можемо спробувати вручну, – знизав плечима хлопець. Кутики його губ смикнулися.

А от незнайомець важко зітхнув.

– Боюся, у мене сил бракує такі подвиги влаштовувати.

Придивившись, Юра помітив, що в чоловіка під очима залягли синці, а в зіницях читались відчай та безвихідь. Невже і він туди ж?

– Коли залишилося...

Чоловік не договорив, адже надворі з'явилися якісь дивні звуки...

Грудень 2021, Шепетівка

Микола Йосипович йшов додому після роботи, яку так і не зміг покинути. Оправдовувався перед колегами, що грошей не вистачає, а насправді боявся будь-яких змін. На його долю й так випало немало неприємностей, а хотілося лише жити розмірено, знаючи, що його чекає наступного дня. А про подорож до Києва взагалі навіть мріяти припинив – останнім часом і вона лякала Куріня.

В центрі міста сьогодні встановили симпатичну новорічну ялинку й зацікавлені щасливі жителі прийшли на неї глянути. Повільно падав дрібний сніг, залітаючи чоловіку за комір. Зранку він не зміг знайти свій шарф, а тепер страждав, аж волосся на потилиці дибом вставало від холоду.

На лісовій красуні гарно блимали вогники й чоловік зупинився, аби насолодитися відчуттям свята. Навколо ялинки гуляли люди, фотографувались. Діти грали в сніжки. Микола Йосипович хотів підійти ближче, проте йому завадили. Якась пані налетіла на чоловіка, його кейс упав та відкрився. З нього вивалились якісь папери та товстенький чорний пакет з грошима, які Курінь накопичував усе своє довге життя.

– Ой, вибачте, заради Бога! – жінка, на вид трохи молодша від Миколи Йосиповича, кинулася підіймати розкидані речі й першим ділом вхопилася за дорогоцінний згорток. Чоловіку стало недобре. Голова запаморочилася, млості вдарили. І знову закололо в лівому боку.

Поки Микола Йосипович приходив до тями, жінка дуже швидко склала речі назад до кейса, закрила його, замкнула й простягнула в руки чоловікові, який не зводив очей зі свого добра.

– Ось, тримайте!

Він підвів голову й упізнав її. Рот роззявився сам собою. Такого просто не могло бути!

– Любо? – вирішив уточнити, раптом помилився.

А Люба дивилася на чоловіка, схиливши голову й не впізнавала. Микола Йосипович й собі роздивлявся стару знайому, яка геть не змінилася. Звісно, зморшки де-не-де зіпсували її обличчя, але блиск в гарних сіро-блакитних очах залишався таким самим, як багато років тому.

Люба. Подумати тільки! Вона ж вийшла заміж та покинула місто назавжди!

– Коля, – усміхнувся чоловік, здається, вперше за останні кілька місяців. Давня знайома все ще не могла зрозуміти, хто перед нею. – Коля Курінь!

Обличчя жінки посвітлішало. Впізнала!

– Колю! – розпливлася в усмішці та простягнула руки для обіймів, тим самим змушуючи Миколу Йосиповича засоромитися. – Як я рада тебе бачити! Не впізнала! Багатим будеш!

Розговорилися. Виявилося, Люба давно не живе з чоловіком, а саме зараз приїхала до шкільної подруги у гості.

– Марина Островська, пам'ятаєш таку?

Марину Микола Йосипович пам'ятав. І недолюблював. Вона завжди здавалася йому зарозумілою. А от Люба... В юності він був закоханий у цю прекрасну милу дівчину, однокласницю. Та тоді склалося так, що вона обрала іншого. Вірніше, не було серед кого обирати, адже Микола Йосипович так і не зміг відкрити їй свої почуття.

Люба була такою балакливою, радісною, запросила старого знайомого до кав'ярні й вони розговорилися.

– Ти маєш втомлений вигляд, Колю, – стурбовано запитала Люба згодом, від чого Микола Йосипович почервонів, наче старшокласник, – тебе щось турбує?

– Кілька років тому потрапив під колеса, Любонько, – гірко сказав Курінь, – зламав ногу та вивихнув плече. Місяць у лікарні пролежав. Тепер от біль у нозі щодня турбує. Ой-ой-ой...

Чоловік вхопився за лівий бік, адже в ньому так закололо, що й дихати стало несила.

Однокласниця підхопилася на ноги та присіла біля Миколи Йосиповича. Він заплющив очі та розслабився. Біль не відступав, але вдалося до нього звикнути, заспокоїтися.

Розплющивши очі, погляд зупинився на вікні, за ним стояв знайомий смердючий чолов'яга, з яким Микола Йосипович зіткнувся у під'їзді.