Розділ 11

Травень 1986, Чернігів

Кирила, наче небезпечного злочинця, посадили у спеціальну в'язницю, яка не дозволяла використовувати магічні сили. Коли Адам прийшов до чоловіка, що мав би тимчасово, поки не підросте син верховоди, зайняти місце Алії, була вже ніч та в камері стояла пітьма. Кирило сидів на підлозі під стіною та дивився на єдине маленьке віконце, крізь яке потрапляла смужка місячного світла. Накинутий на голову білий каптур зі слідами крові приховував його обличчя.

– Я чекав на тебе, – спокійно сказав в'язень, не повертаючись до хлопця.

– Поясни мені, Кириле, – Адам зупинився навпроти ґратованих дверей, – чому вона так вчинила?

Кирило не поспішав відповідати, обличчя не повертав, лише невпинно дивився у вікно.

– Чому? – ще раз запитав Адам.

– Одного дня ти поставиш мені інше запитання. Одного дня зрозумієш, що варто було шукати іншу правду. Минуле не має значення, Адаме. Ти можеш бачити майбутнє, там і шукай відповіді на свої запитання.

– Ти знаєш, що я не можу бачити майбутнє, коли хочу! – розсердився Адам та стукнув долонями по ґратах. Хоч удар і мав достатньо магічної сили, проте невидимий бар'єр зупинив хлопця, блиснувши фіолетовим світлом.

– Вчитися, вчитися та ще раз вчитися, – з іронією відповів Кирило та повернувся обличчям до хлопця, на якому сяяла хитра посмішка.

– Ти зогниєш тут! – вигукнув Адам, відчуваючи неконтрольовану хвилю злості.

– Злість – прерогатива Темних, Адаме. Ти повинен залишатися на стороні Світла, – Кирило за мить опинився на ногах та став навпроти хлопця. – Інакше мені не буде кому протистояти...

– Ти не вийдеш звідси ніколи!

Адам сміливо дивився в очі, в яких не залишилося Світла. Кирило гидко посміхався, дивлячись на хлопця зверхньо, перекреслюючи кілька років міцної дружби. Стиснувши кулаки, син верховоди обернувся та пішов геть.

– Ще побачимося, Адаме! – кинув йому услід чоловік, проте Адам не збирався обертатися.

***

Адам з'явився у дворі в останній день весни. Діана, яка постійно сиділа вдома майже весь місяць, виглядала з балкона щогодини, сподіваючись побачити там хлопця, якого стала вважати другом. Щойно помітила його, одразу ж вибігла у двір, аби не зник за своєю стіною.

– Адаме! – закричала, вибігаючи з під'їзду. Хлопець сидів на лавці та радісно помахав їй. – Ти де пропадав?

Діана плюхнулась поряд з ним і стала махати ногами.

– У мене були справи.

Коротка відповідь дівчину не влаштувала. Їй хотілося подробиць, діалогу та ігор. Адам же мав такий вигляд, ніби тону мішків з зерном розвантажив.

– Які такі справи?

– Важливі справи.

Діана розсердилася.

– Ти, як дорослі, які вічно втомлені, розбиті й не мають ні на що часу!

Вона задерла підборіддя, зухвало закинула дві кіски за спину й встала, щоб піти додому.

– Зачекай... – Адам і собі підвівся. – Я справді дуже втомився. Алія... Моя мати. Вона хвора і я мусів стати верховодою.

Діана дивилася на хлопця, не рухалася, лише кліпала. Що він говорить таке? За цей час вона, звісно, прочитала декілька фантастичних оповідань, що публікували в журналах, проте нічого подібного в них не описувалося. Верховода? Що воно таке?

– Я тепер головний серед Світлих, – роз'яснив Адам, та все одно це не допомогло і Діана поспішила змінити тему.

– Ти мав рацію, отрута таки розлетілася світом.

– Більше такого не повториться, ми контролюємо ситуацію.

Адам говорив ну точно дорослий!

– А розкажи ще про Світлих, – все ж не витримала Діана. – Звідки ви взялися?

Хлопець знизав плечима.

– Ми завжди були. Навіть раніше вас, людей. Споконвіку. Ми народилися зі Світла, а на противагу нам із Пітьми з'явилися Темні. Вони завжди ненавиділи нас, інакше просто не могли – це змушувала робити їхня сутність. Вся та злоба та ненависть часто з'їдає їх зсередини, доводячи до безумства, а часом навіть до смерті. Світлі ж зазвичай ставляться до Темних нейтрально, сприймають як буденне і самоочевидне. Головною метою Світлих є не винищити зло, а стримувати його, аби баланс між чорним та білим завжди залишався врівноваженим. Світлі давно зрозуміли, що без Темних світ розпадеться й гармонія зникне.

І хоч ми набагато сильніші, це не зупиняє їх. Темні вперто намагаються викачати з цього світу енергію, будь то звичайна лісова пожежа, революція чи вибух ядерного реактора. В більшості випадків, якщо трапляється якесь нещастя – тут причетні Темні. Нам залишається лише попереджувати все те зло, яке вони можуть заподіяти світові.

Діана не вірила. Здається, хлопець справді начитався журналу «Навколо світу», а тепер вигадує власне фантастичне оповідання. Проте правила гри вона прийняла й продовжила розпитувати:

– І ви всі вмієте проходити крізь стіни?

Адам усміхнувся й на мить знову став безтурботним хлопчиною в одязі на кілька розмірів більшим.

– Діано, – вперше назвав він її іменем, – то не стіна, а хідник. Прохід у наше... хм... помешкання, мабуть, так краще назвати.

– Тобто, ти хочеш сказати, що живеш поряд зі мною у сусідній квартирі?

– У сусідній квартирі. І не тільки. Ми займаємо ще декілька квартир, підвал та приміщення, суміжне з котельнею.

Діані хотілося пальцем біля скроні покрутити. Що він меле? Влада такого б ніколи не допустила! Дівчина дивилася на Адама зневажливим поглядом, їй хотілося розсміятися, але через це могла втратити єдиного друга. Ризикувати не хотілося.

– І ти тепер головний над усіма Світлими! – з іронією сказала Діана.

– Чому над усіма? Лише над тими, хто на нашій території живе.

– На території УРСР?

– Не зовсім, лише на її частині. Ще є інші верховоди, – Адам поглянув на стіну, де розташовувався за його словами, хідник у їхнє помешкання й додав: – Мені пора йти. Бувай.

– Коли я тебе знову побачу?! – гукнула йому вслід.

– Не знаю!

Хлопець пройшов крізь стіну, та Діана все одно не вірила своїм очам.