Розділ 10

Квітень-травень 1986, Чернігів

Через два дні по телевізору сказали, що на електростанції у Київській області сталася пожежа, проте її швидко згасили.

Виходить, Адам мав рацію і всі тепер помруть. Але ж про отруту ані слова не сказали! І хлопець після останньої зустрічі більше не з'являвся у дворі, як на зло. Хоча обіцяв, що бачитимуться кожного дня.

Першого травня, поки всі дивилися по телевізору святкову демонстрацію, що проходила в Києві, дівчина гуляла на вулиці. Було по-літньому тепло, навіть трохи душно. Співали птахи й дівчина згадувала маленького чижика, який заблукав у їхньому дворі взимку. Перед очима стояла картина, як він влітає в стіну, а потім раптово зникає. І Адам, що ховається біля її балкона. Він теж зник, пройшов крізь стіну...

– Тобі краще не виходити.

Діана підстрибнула на місці, від чого дві кіски підлетіли вгору. Адам її добряче налякав. Хлопець стояв у своєму білому плащі з накинутим на голову каптуром. Він мав сумний вигляд, пригнічений. Ніби його хтось образив.

– І тобі привіт!

– Йди додому, в повітрі отрута, – наказав Адам, наче дорослий, а потім одразу ж розвернувся й пішов.

Чогось Діана вірила йому. І, власне, збиралася піти додому, хоча й там було нудно, але цікавість переважувала.

– Стій!

Адам послухався.

– Бабуся каже, що тебе не існує.

– Просто вона мене не бачить.

– Але ж я бачу.

– Бо я так хочу.

– Ти дивний. Ти мій уявний друг?

– Я не розумію тебе, – Адам знову розвернувся та направився до її балкона. Діана наздогнала хлопця й пішла поряд.

– Чому ти не приходиш до мене?

– Справи, – коротко відповів хлопець та знову пройшов крізь стіну.

Дівчина розтулила рота й стала як вкопана. Адам. Пройшов. Крізь. Стіну. Тепер вона зблизька бачила цю дивну подію і була впевнена, що їй не привиділося. Коли заціпеніння пройшло, підійшла до стіни й поклала на неї долоню. Тверда, прохолодна. Звичайна. Провела по цеглі рукою. Нічогісінько.

– Ти хто такий? – прошепотіла тихо до себе.

***

Адам за останні дні подорослішав. Навіть сам відчував це. А що вже говорити про підлеглих. Після того, як він пройшов через хідник, відправився назад до матері. Вона була прикована до ліжка й не приходила до тями з тієї ночі, коли Темні зірвали атомний реактор. Тоді її принесли на руках вцілілі воїни й доповіли, що армія на чолі з пані змогла винищити Темних, які вбирали в себе радіацію. Проте дорогою ціною. Мати Адама майже висушила свій дух і тепер висіла на волосині від смерті.

– Пане... – Дем'ян постукав та увійшов у покої Алії. – Гарні новини. Ми взяли повністю під контроль територію. Жодного Темного в районі зруйнованого енергоблока немає. Світлі патрулюють цілодобово усі подібні станції.

Адам мовчки кивнув. Йому не хотілося брати на себе управління. Хоч його мати й стала верховодою ще раніше, хлопець краще б розважався, а не керував Світлими. Проте в нього не було вибору.

– Що Кирило? – запитав про заступника Алії, свою останню надію.

– На жаль, без змін.

Знову мовчазний кивок.

Дем'ян пішов, залишаючи Адама на самоті.

– Ти потрібна мені, мамо, – тихо прошепотів, узявши Алію за руку. Її надто бліда шкіра натякала на те, що шансів майже немає. – Як тобі допомогти, мамо, як?

На очах Адама виступили сльози. Він зціпив зуби та підвівся, невпинно дивлячись на матір. Навіщо вона це зробила? Краще б Темні досягли своєї мети, зате Алія залишилася б з ним. Постоявши над жінкою деякий час, він розвернувся та вийшов з кімнати. Потрібно було розібратися з Кирилом.

Грудень 2017, Шепетівка

У домі, де Микола Йосипович кілька місяців тому зустрів дивного чоловіка з чорними очима, добряче тхнуло мишами. Цей бридкий запах, що часто викликав нудоту, чоловік іноді чув на дачі. Проте тут смерділо так, що хотілося негайно покинути приміщення. Наспіх розкинувши кілька листів, Курінь хотів швидко вийти, але знову налетів на людину. Цього разу це була старезна бабця з незадоволеним виразом обличчя. Її очі аж горіли злобою та ненавистю.

– Вибачте, – сказав їй чоловік і хотів було обійти стару жінку, проте вона заговорила.

– Щурі!

– Так, я відчуваю цей сморід. Ви б якої отрути поклали...

– Вона їх тільки сильнішими робить. Щурі люблять їсти камінь.

Микола Йосипович розгубився. Стара точно була несповна розуму. Проте, наче у підтвердження її слів, з кутка висипались гризуни. У напівтемряві чоловік не міг полічити пацюків, проте за галасливим писком міг точно сказати, що їх багато. І вони дійсно, здавалося, гризли цементну підлогу. Прямо під поштовими ящиками. Облапавши кишені, Микола Йосипович дістав невеличкий ліхтарик, який використовував дуже рідко. Натиснув кнопку та спрямував струмінь світла на дрібних гризунів. Щурі розбіглися в різні сторони, залишивши на цементі сліди від зубів.

Такого не могло бути! Це якийсь жарт! Точно жарт!

– Вони з'їли сусіда.

Микола Йосипович зиркнув на стару й упевнився, що та дійсно божевільна. Її нижня губа тряслася, мов на вітрі, а очі дивилися в нікуди.

– Вибачте, маю йти!

Чоловік швидко пройшов повз душевнохвору й за кілька секунд опинився надворі. Свіже морозне повітря приємно лоскотало ніс. Він не міг надихатися ним після смердючого під'їзду.

– Чоловіче! – пролунало позаду. Микола Йосипович вдав, ніби не чує та пришвидшив крок. Під черевиками приємно хрустів сніг. – Гей! Ви щурів своїх забули!

Ненормальна! Листоноша перейшов на біг, притримуючи однією рукою сумку з пресою та поштою. Швидко звернув за ріг та, не спиняючись, вибіг на пішохідний перехід, потрапивши під колеса легкового автомобіля.