Розділ 9

Січень 2022, околиця Києва

Пасажири маршрутки чули сирени швидкої, які звучали, наче за стіною. Переглянувшись між собою, всі, крім знервованої жінки, прилипли до вікон, проте за ними стояла лише темінь. Юра, відійшовши в кінець салону, ввімкнув ліхтарик на телефоні та приклав його до скла. Світло впало на скелет якоїсь тварини, притрушений гнилим чорним листям.

– Трясця... – вирвалося у нього.

– Просто сидіть мовчки та чекайте! – сердито гаркнула жінка. Хлопець почав сумніватися в адекватності своєї сусідки, тому опустився на сидіння поряд з літнім чоловіком, взявши в руки капелюха. Його телефон вкотре задзвонив.

– Ал-ло... – заїкнувся.

Його починало пробирати від страху. Спершу аварія, дивне сяйво, яке йому швидше всього примарилося, потім смерть водія, ті кістки, а тепер ще й неадекватна пасажирка. Юра глипнув з-під лоба на неї, зустрівшись поглядом у вікні. Її очі були такими божевільними, що аж кололи.

– Швець Юрій? – запитав втомлений чоловічий голос.

– Так, це я.

– Ми приїхали на виклик, проте тут нікого немає. Ви правильно вказали місце аварії?

– Правильно, – кивнув Юра невпевнено, – біля стели. Ми чули звуки сирен, проте нікого не бачили. Можливо, ми трохи далі проїхали, вглиб лісу. Тут ще якась будівля та Стоунхендж.

Хлопець ще раз подивився у вікно, аби впевнитися в словах іншого пасажира. Все було так, як він і говорив.

– Стоунхендж? Ви знущаєтеся? Тут ми пройшли сто метрів у глиб лісу й ніяких автобусів не знайшли. Знаєте який штраф за хибний виклик? Петровичу, поїхали, це якась дурна п'янота вирішила пожартувати.

Далі прозвучала нецензурна лексика, по всій видимості, того самого Петровича. І зв'язок перервався.

Залунали приглушені звуки сирен, а потім стали віддалятися з кожною секундою.

Пасажири все уважно слухали, тому ніхто нічого пояснювати не став.

Лідочка заплакала та притулилася до чоловіка, гойдаючи дитину.

– Сергію... що це таке? Що відбувається?

– Люба, все буде гаразд! – відповів той, цілуючи її скроню.

– Пообіцяй, що захистиш її хай там що...

– Обіцяю, – притулився він до її чола своїм, – обіцяю...

Літній чоловік підвівся та пішов до задніх сидінь. Віднайшовши під ними свій чорний кейс, дістав звідти засушену білу троянду та став дивитися на неї не моргаючи.

Квітень 1986, Прип'ять

Алія разом зі своїми підлеглими воїнами стояла навпроти пошкодженого реактора та спостерігала за тим, як метушаться люди, намагаючись загасити пожежу. Вони не встигли на кілька хвилин, хоча змогли запобігти руйнуванню трьох інших споруд з токсичними для природи та людей речовинами.

Навколо аж кишіло Темними. Добре, хоч їм вистачало розуму не показуватися людям на очі. Не даремно здійснили напад вночі, так їм простіше ховатися серед тіней.

Темні, немов стерв'ятники, тягнули з реактора енергію. Алія відчувала їхню силу й повинна була швидко прийняти рішення. Правильне для всіх рішення. Перед нею стояв вибір – спокуситися невіданою до цього часу силою, увібрати в себе енергію, що насичує повітря, й легко дати відпір, або спробувати своїми силами відігнати з цієї зони ураження тисячі Темних. Перший варіант загрожував тим, що Світлі, вкусивши сил, не зможуть себе більше контролювати, стануть залежними від цієї сильної енергії або ж збожеволіють. По суті, вони стануть, як Темні, проте більш могутні та непередбачувані. Другий же варіант міг обернутися смертю для неї, її воїнів та перемогою Темних. Звісно, згодом вмішаються старійшини та наведуть лад, проте при цьому будуть тисячі, а то й мільйони жертв, баланс між добром та злом зрушиться й, імовірно, почнеться хаос.

Вона подумала про Адама. Її ще такого малого сина, який сидить у своїй кімнаті та напевне читає якийсь підручник. Алія згадала, як він вперше поділився з нею враженнями після навчання бойової магії. Сказав, що вчитиметься старанно, аби стати хорошим верховодою, як і вона.

Жінка не могла дозволити Адаму потрапити в руки Темних. Хоча б тому що вони використають його дар у своїх лихих цілях.

Верховода підняла руки на рівень талії долонями вверх, притягуючи до себе світло-зелені, невидимі людському оку, згустки сильної енергії.

– Пані! – почулося за спиною. – Що ви робите?

Голос належав її заміснику Кирилу. Він був прекрасним молодим воїном та начальником, проте не міг зрозуміти її мотивів.

– Якщо ми не зупинимо Темних зараз, – заговорила жінка, відчуваючи неймовірний прилив сил, – вони винищать нас через рік-два. То яка різниця?

– Різниця в тому, що Світлі, нагодовані оцим, – заперечив Кирило, ставши перед нею та показавши пальцем на зруйнований реактор, – набагато гірше найтемніших Темних.

– Поки я в змозі впоратися сама з такою силою, мої підлеглі поза небезпекою, – Світла не дивилася на Кирила, її погляд був спрямований на пожежу, що з кожною секундою додавала їй енергії.

Світло-зелені потоки тягнулися до її рук, немов магнітом. Алія відчувала, як енергія бурлить у жилах, вимагаючи виходу. І вона знала, куди її потрібно спрямовувати.

– Вбирайте в себе енергію, – голосно наказала вона воїнам низьким, не своїм голосом, – та винищуйте Темних!

Військо миттєво підкорилося своїй верховоді. Хмара енергії накрила Світлих з головою. Хтось з них одразу ж без духу падав, хтось, збожеволівши, кидався на своїх та на людей, які гасили пожежу. Хтось брався виконувати наказ.

– ... а я потім винищу вас... – тихо додала Алія та, подивившись в очі Кирила, який нерухомо стояв, ринула в бій.