Розділ 8

Квітень 1986, Чернігів

– Ваш син повернувся, пані... – звернувся Дем'ян до жінки, яка стояла спиною до входу, заклавши руки назад. Охоронцеві здалося, що її плечі з полегшенням опустилися. – Сам.

– Приведіть його, – наказала суворим грубим голосом, не обертаючись.

Дем'ян кивнув та вийшов. Жінка обернулася, витерла сльози, глибоко вдихнула та сіла за стіл. Страх втрати відступав, в голові прояснилося. Тепер залишилося покарати неслухняного хлопця й вбити в його молоду нерозумну голову, що йому ще рано гратись в шпигуна, тиняючись лігвами Темних. Світла постукала пальцями по столу, згадуючи, що у віці Адама уже стала верховодою. Варто все-таки прийняти той факт, що її син ладен постояти за себе. Але ж не дозволяти йому тепер все! Так і не знайшовши правильного рішення, жінка помітила Адама.

– Пані! – кивнув хлопець, ставши перед нею. Як їй не подобалися ці офіційні звертання! Краще б він називав її мамою, як заведено у людей. Але субординація у Світлих знаходилася вище власних бажань.

– Адаме, ти розумієш, що твоя поведінка неприпустима? – намагалася сказати м'яко, проте вийшло, як завжди, строго та занадто грубо.

– Я знаю, що задумали Темні, – очі хлопця блиснули так, ніби він відчував перевагу над матір'ю. Жінка підвела брови та схилила голову. – Цього разу вони збираються поживитися хімічною отрутою, яку люди використовують для світла.

Очі жінки округлилися. Вона не знала до чого може призвести витік тих шкідливих речовин, проте здогадувалася. Звісно, Світлим ніякої шкоди не буде, але ж залишалися ще люди та тварини, яких вона зобов'язалася захищати, взявши на себе правління.

Жінка миттю розпорядилася, аби сповістили всіх. Вона збиралася бути присутньою особисто. Тільки спершу мусіла розібратися з Адамом. Хлопець мав занадто задоволений вигляд.

– Я хочу виходити до людей, – твердо сказав він. – Щодня.

Верховода Світлих дивилася на сина не моргаючи. Він здавався їй таким дорослим і водночас зовсім малим. Їй пригадалося, яким крихітним він був, коли вперше взяла його на руки. Таким беззахисним і кволим. А зараз перед нею стояв воїн, майбутній керівник Світлих, хоча й десятирічний.

– Аліє, – звернувся він до жінки на ім'я, чого не міг дозволити собі жоден її підлеглий, – я прекрасно розумію, яку Темні мають силу, що їхнє пристановисько небезпечно відвідувати, особливо наодинці. Проте хотів би більше дізнатися про людей. Я буду контактувати лише з людьми.

– Ніяких Темних?

– Ніяких Темних.

– Гаразд! – несподівано навіть для самої себе погодилася верховода. Світлим було заборонено контактувати з людьми без зайвої потреби, але жінка раптом подумала, що це допомогло б Адаму стати управителем ліпшим ніж всі його предки, в тому числі й сама Алія. – Тільки Дем'ян наглядатиме за тобою.

Хоча син верховоди й здавався дорослим, його очі по-дитячому блиснули радістю. Алія стримала теплу усмішку, а на серці стало легше. Вперше за багато років відчула, що прийняла правильне рішення.

***

Діана повільно гойдалася, сидячи на теплому від сонця сидінні гойдалки. Їй було нудно, хотілося з кимсь поговорити, у щось пограти, але діти її не хотіли приймати у свою компанію. Славко навіть камінням кидався, дурень кирпатий. Але нічого, одного дня вона їм покаже, що з нею варто дружити. Сердито штовхнувши носком туфлі вологий пісок, уже хотіла зістрибнути з гойдалки, проте почула знайомий голос.

– Привіт!

То був Адам. Сьогодні він одягнувся у сліпучо-білий довгий плащ з каптуром. У такому вбранні хлопець мав ще дивніший вигляд. Дівчині хотілося розпитати, що за незвичайний одяг він на себе нап'яв, проте Адам, не дочекавшись відповіді, продовжив:

– Тепер я буду щодня сюди приходити. До тебе.

Дівчина мимоволі усміхнулася. Невже у неї з'явився справжній друг? Тепер вона не почуватиметься такою одинокою й навіть зможе похвастатися перед Славком.

– Що це ти одягнув? – поцікавилася дівчина. Раніше вона такого чудернацького вбрання не бачила.

– Це наш одяг, – знизав плечима хлопець і сів на лавку, – ми всі в такому ходимо.

– Ви?

Діана нічого не розуміла. Він мав на увазі сім'ю? Чи... все-таки хлопець втік з психлікарні? Перед тим, як відповісти, Адам кинув погляд убік, в сторону Діаниного балкона. Дівчина й собі туди глянула, проте нічого незвичного не помітила.

– Світлі.

– Світлі, – повторила вслід за хлопцем. Мабуть, варто було припинити з ним спілкуватися. У всякому разі, мама точно заборонила б, проте цікавість переважувала здоровий глузд. – Куди ти пішов вчора? Додому?

Адам знову поглянув у сторону балкону. Діана повернулася й пошукала очима хоча б щось, що могло так зацікавити хлопця. Там знову нічого не було.

– Я був у Темних, вони живуть там.

Хлопець махнув рукою в протилежний бік, де знаходилася глуха стіна. Ніякі Темні в їхньому домі не жили. У всякому разі, бабуся у своїй розмові таких не згадувала. Дівчина подумала, що він знущається з неї. Можливо, цього хлопця нацькував Славко, аби потім насміхатися над дурною Діаною.

– Вперше чую про Темних, – скептично мовила дівчина, опустивши погляд додолу. – Дивне прізвище.

– А це не прізвище, – заперечив хлопець та підвівся, підійшов до неї та став повільно гойдати, – ви – люди, ми – Світлі, а вони – Темні.

Адам, хоча дівчина почала сумніватися у справжності цього імені, ніс якусь дурницю. Діана не вірила жодному його слову, проте продовжувала грати у цю дивну гру. А якщо Славко й сміятиметься з неї потім, то вона скаже, що він сам дурень.

– І які вони, ці Темні? В якій квартирі живуть?

– Вони не у квартирі живуть, а в лігві, смердючому та холодному.

Так, уява в хлопця була, що треба. Такі нісенітниці міг нести лише душевнохворий. Діана злізла з гойдалки та стала навпроти хлопця.

– Сідай! – наказала. – Тепер я тебе гойдатиму!

Хлопець швидко вмостився на гойдалці, його задоволена мармиза аж засяяла.

– І що ці Темні роблять?

– Вчора вивільнили отруту, скоро вона розповзеться світом.

Діана звела брови до купи. Адам говорив ці слова так легко й буденно, ніби вони не мали для нього ніякого значення.

– Яку отруту?

– Ту, з якої ваше світло з'являється...

Діана не знала звідки береться світло, вона задумалася. В школі щось про це розповідали, та їй були не цікаві подробиці.

– Навіщо вони таке зробили?

Адам несподівано встав з гойдалки та став дивитися на в'їзд у двір. Його погляд повільно рухався так, ніби він за кимось слідкував. Там нікого не було.

– Мені пора, – сказав хлопець і пішов в сторону її балкону, не обертаючись.

Діана проводжала хлопця поглядом. Він швидко дійшов до стіни, а потім легко пройшов крізь неї поряд з її алконом та зник. Дівчина кліпнула не в змозі й поворухнутися. Вона не вірила своїм очам. Адам просто пройшов крізь стіну, як таке могло бути? Мабуть, їй привиділося. Вона тріпнула головою й знову подивилася під свій балкон. Точно привиділося. Він не міг пройти крізь стіну.

– Діано, – гукнула з балкона бабуся, – додому!

Дівчина не хотіла повертатися до квартири, проте вибору в неї не було. Щойно зайшла в під'їзд, відчула запах горілого смальцю, який так ненавиділа. Здавалося, бабуся навмисне спалювала його, аби згодувати Діані.

– Ти чого там сиділа сама? – суворо запитала бабуся, ставлячи на стіл тарілку з чорною смаженою картоплею. – Гойдалку пусту гойдала.

– Я не сама... – розгублено відповіла дівчина. – Я з Адамом...

– Здуріла? – вилупила очі бабуся. – Яким ще Адамом? Це що за ім'я таке? Нікому більше такого не говори, а то в дурку запхнуть, люди будуть сміятися!

За словами бабусі люди любили посміятися над іншими. Саме тому вона і носила нелюбий одяг, тісне взуття та слухняно ходила до школи. Але люди все одно сміялися.

– Бабусю, а звідки світло береться? – згадала вона раптом, заодно і тему вдалося змінити.

– На електричних станціях, хіба в школі не розповідали?

Діана захитала головою та втягнула шию, зсутулилася, сподіваючись, що бабуся не дізнається про те, що вона неуважно слухала вчителя.