Розділ 7

Грудень 2017, Шепетівка

Домовик любив свого господаря, адже в його домі завжди панував порядок. Весь одяг він прасував та акуратно розкладав у старій шафі, за чистотою слідкував, прибираючи двічі на тиждень. Продукти в хазяїна ніколи не псувалися, адже він завжди купував тільки те, що міг з'їсти. Ну а якщо щось і мало б зіпсуватися, то Домовик з радістю не давав цьому статися. Найбільше він полюбляв тишком стягнути з тарілки хазяїна запашну фрикадельку, а то й дві.

В їхньому житті панувала гармонія. Господар був передбачуваним до найменших дрібниць, а домовик за це охороняв його дім, відлякуючи всяку нечисть та шкідників, які мали намір оселитися в їхній квартирі.

І так було б і надалі, якби одного дня господар не приніс на собі темний слід. Домовик не міг повірити своєму носу, він чув цей бридкий запах навіть з іншої кімнати й не розумів, чому його добрий хазяїн зв'язався з Темними. Що в них могло бути спільного?

Розлютившись, домовик створив хаос у домі. Все валялося шкереберть – одяг, постільна білизна, продукти, документи. Лише папірці залишилися на місці в шухляді, їх Домовий не любив, занадто багато людей чіпали ті брудні гроші. Хоча, дивлячись на те, як хазяїн над ними трясеться, варто було б і папірці, наприклад, замочити у воді.

Апогеєм стало те, що якось господар не прийшов додому ночувати. Домовик знову наробив гармидеру, а потім просто покинув дім, залишивши двері настежінь.

Січень 2022, околиця Києва

Зіткнення не відбулося. Стела раптом засвітилася яскраво-жовтим сяйвом і маршрутка пройшла крізь неї, мов через портал. А потім уже врізалася в щось кам'яне передньою частиною. Пасажирів добряче трухнуло. В салоні відчувалися страх та розпач, вони наповнювали повітря та змушували кров у жилах стигнути.

Чоловік, що був із сім'єю, вдарився головою й у нього по скроні потекла кров. Дитина плакала, піднявши рученята, обличчя її почервоніло.

– Люба, ти як? – стурбовано запитав чоловік у своєї дружини, яка наплювавши на все, розстібала червону куртку, аби дати дитині груди.

– Все гаразд, – кивнула та, – а в тебе кров...

На її очах з'явилися сльози, вона ніжно погладила чоловіка по щоці.

Дитина замовкла, втішившись маминим теплом.

На передньому сидінні молодий хлопець вибачався перед жінкою, на яку його кинуло.

– Вибачте, заради Бога! Як ви? Не забилися? Все добре?

– Все гаразд! – відповіла жінка, приклавши холодну долоню до чола. – Здається, трохи вдарилася лобом, але почуваю себе гарно.

Хлопець оглянувся назад, аби впевнитися, що всі пасажири цілі. Жінка, що сиділа позаду, раптом скрикнула, а потім прикрила рота рукою з тонкими пальцями, замащеними кров'ю чоловіка. Погляд її був спрямований на водія. Хлопець і собі туди подивився, проте одразу ж відвернувся. Водій точно був мертвим. А жахлива картинка його закривавленого тіла, здавалося, залишиться в пам'яті назавжди.

– Де це ми? – запитав чоловік, що сидів в останньому ряду, підійшовши до передніх дверей. Він намагався вдивитися у вікно. Смерть водія його взагалі не турбувала. Він, як ніхто, розумів, що ця кінцева точка життя для кожного з них неминуча. За межами маршрутки нічого видно не було, тому він прилип до скла, затулившись долонями від світла.

– Що там? – голосом, що тремтить, запитала жінка з першого ряду. Вона боялася того, що відбувається, дужче ніж інші. Її видавав схвильований вид.

– Там якісь споруди... Темні. А ще... кам’яні стовпи... схожі на Стоунхендж.

– Як нам вибратися з маршрутки? – запитав хлопець, намагаючись забути побачене.

– Там має бути кнопка... – сказала жінка ззаду, махнувши рукою.

Вона теж не хотіла більше туди дивитися. Їй вистачило й одного разу.

– Зараз спробую, – сказав чоловік, який дивився у вікно. Він пройшов до водія та понатискав усе, що там було, однак нічого не відбулося. – Не працює..

Взявши куртку мертвого водія, він прикрив нею бездиханне тіло. Хтось із полегшенням зітхнув.

– Потрібно викликати швидку... – опам'ятався хлопець, взявши смартфон у руки. Він швидко набрав тризначний номер та дочекався відповіді. – Алло, доброго вечора... Наш автобус у щось врізався, тут водій... – хлопець мимоволі зиркнув на тіло, до його горла підступила нудота. – Він, здається, мертвий... Так, так... Ми напевно посеред лісу. Моє ім'я? Швець Юрій Миколайович, так... Ага... Дві тисячі другого року народження...

Поки хлопець викликав швидку, жінка, яка сиділа поряд, все більше нервувала. Її серце відчувало щось погане.

Літній чоловік сів в другому ряду сидінь, під вікном, щоб бачити всіх пасажирів, зняв капелюха та поклав поряд.

– Не бачу сенсу виходити на вулицю та випускати тепло. Дочекаємося допомоги.

– Швидка вже їде, – обернувся до всіх Юра, – я сказав приблизне місцеперебування, думаю, вони зобов'язані нас знайдуть.

– Я б так не сподівалася, – пробурмотіла жінка, яка сиділа поряд з ним. Вона поводилася дивно. Забившись у куток, сиділа та дивилася перед собою. Юра подумав, що її таки добряче вдарило. Можливо, навіть у неї струс мозку.

– Заснула, дякувати Богу, – видихнула жінка, яка годувала дитину. – Бідна наша Оксаночка! Таке пережити у пів року! Хоч би все з нею було добре!

– Не хвилюйся, кохана, – обійняв її чоловік, – вона не постраждала, все гаразд, допомога скоро приїде. Юро, – звернувся він до хлопця, – через скільки сказали буде швидка?

Юра знизав плечима.

– Вони нічого не сказали...

Далі сиділи мовчки аж поки в Юри знову не задзвонив телефон. Жінка, що сиділа поряд з ним, невдоволено покосилася.

– Так, Максе! Я в ДТП потрапив!... На в'їзді в село. Ага... Ну приїдь, забери... То нащо ти пропонуєш?

Юра поклав слухавку та сердито засунув телефон у кишеню.

– Дурень! – поскаржився хлопець. – Спершу каже, що забере, а потім виправдовується, що вже випив...

– Я напевно зателефоную кумі... – опам'ятався чоловік, який їхав у гості з сім'єю. – Лідочко, дай свій смартфон...

Жінка простягла чоловікові телефон, а потім стягла з голови шапку, вивільнюючи гарне руде волосся.