Розділ 6

2017, Шепетівка

Життя Миколи Йосиповича помітно змінилося за кілька місяців. Хоч і прийшла довгоочікувана пенсія, чоловік все одно продовжив працювати, адже не міг  відірвати від серця таку валживу частину свого врівноваженого життя. Микола Йосипович потребував цієї стабільності.

Адже все інше буквально йшло шкереберть. Щодня, коли він повертався додому з роботи, його квартира перетворювалася в хаос. Акуратно складений одяг був настільки поколошканим, що його доводилося знову прасувати. Продукти, нахабно викинуті з холодильника, лежали на підлозі. А туалетний папір розмотаний та розвішений по всій квартирі.

Вперше, коли ця неприємність трапилася, листоноша не міг повірити своїм очам. Він подумав, що то були крадії. З неспокійним серцем кинувся до носків прямо у вуличному взутті, аби перевірити дорогоцінні гривні й мало не з’їхав з глузду, коли помітив, що шкарпетки валяються на підлозі. Однак гроші лежали на місці...

Так і стояв перед відкритою совковою шафою, дивлячись на шухляду. Це жарт якийсь? Сусіди чи що? Ну що за знущання? Хвиля обурення змусила Миколу Йосиповича піти до сусідки Галини, яка виховувала двох синів-підлітків. То напевне вони влаштували, розбишаки малолітні!

Галина зустріла сусіда зі щирою посмішкою, однак щойно чоловік став звинувачувати її дітей у злочині, зробилася серйозною та злою, адже у хлопцях своїх була впевнена – вони не могли такого зробити. Кінець кінцем, посварившись у коридорі, сусіди розійшлися у свої домівки. Галина з гордо піднятою головою, а Микола Йосипович – з болем у лівому боку. Останнім часом його часто турбував біль, проте чоловік намагався не звертати на цю прикрість уваги. Ну болить, то й болить, колись пройде.

Повернувшись до квартири, листоноша зайнявся прибиранням, роздумуючи над тим, де ж у зловмисників взялися ключі, адже слідів злому він не помітив. Наступного дня він змінив замки. Проте це нічого не дало. Чоловік й надалі знаходив речі розкиданими. І навіть одного разу знайшов свій улюблений халат в унітазі. Про всяк випадок Микола Йосипович став носити гроші з собою.

Його обуренню не було меж, адже таке звичне та спокійне життя враз перетворилося на пекло.

Квітень 1986, Чернігів

Адам здогадувався, що за хідником Темних нічого хорошого не може бути, проте коли його одразу ж окутав не властивий весні мороз, щиро здивувався. Мабуть, то була магія Темних, адже навіть взимку йому не було так холодно.

Обійнявши себе за плечі, хлопець роззирнувся. Все було чорним та неприємним, відштовхувало від себе лише одним видом. Вузенька болотяна дорога, що проходила повз хідник, вела до високої двоповерхової будівлі з однієї сторони, та до крамниці отрут – з іншої.

Адам знав, що лігв у Темних багато, проте зазвичай вони довго в них не засиджуються, постійно шукаючи, де поживитися. Сьогодні тут було пусто, а це означало, що Темні покинули свій сховок та швидше за все перемістилися в інший. Проте куди? Саме це й планував дізнатися хлопець.

Ноги мерзли від холодного болота, проте він не збирався повертатися, прямував до тієї високої будівлі, навколо якої стояло декілька менших, одноповерхових споруд з вугільно-чорного каменю. Тут, у цьому смердючому барлозі, стояла мертва тиша. Адам навіть чув своє дихання і як чавкає болото під ногами.

Біля входу валялися кістки, й хлопець сподівався, що вони не належать людям, а роздивлятися часу не було, адже Темні могли повернутися до свого сховку в будь-яку мить, бо сонце уже майже сіло. Штовхнувши важкі двері, Адам пройшов усередину та обдивився навкруги. Бридкий гнилий запах не давав легеням нормально дихати. Тьмяне вечірнє світло, яке потрапляло в приміщення від єдиного вікна, мало що освітлювало, тому Адам легенько клацнув пальцями й над долонею з'явилося яскраво-біле сяйво. Кімната вмить наповнилася світлом, й хлопець побачив мерзенних гризунів, що розбігалися в усі боки від нього. Адам усміхнувся, відчуваючи свою перевагу над цими створіннями. Вони боялися таких, як він, Світлих.

В приміщенні майже не було меблів, стояли лише стіл, пуста шафа зі зламаними дверима й стілець, якого обліпили пацюки. Дерев'яні сходи, що вели вгору й більше скидалися на просту драбину, не мали поруччя, проте судячи з болота на щаблях, ними часто підіймалися. Туди Адам і подався в першу чергу, сподіваючись дізнатися, що все-таки задумали Темні й куди вони зникли.

На другому поверсі стояв стіл завдовжки зо п'ять метрів та багато стільців. Значно більше, ніж могло поміститися за цим столом. Поряд знаходилася якась місткість, таких хлопець раніше не бачив. Всередині вона виявилася пустою, проте Адам відчував залишки енергії. Тут щось було і це «щось» добряче підживило Темних, бо хлопець і сам відчув прилив сил. Він обійшов кругом стола, зазирнув під кожен стілець, обдивився голі, навіть без вікон, стіни. Закрив очі та спробував подивитися, що відбувалося в цій кімнаті кілька годин тому, проте безрезультатно, схоже дар матері йому таки не дістався. Майбутнє теж виявилося закритим, Темні давно навчилися приховувати свої плани від таких, як він.

Можна було повертатися у лігвище Світлих з пустими руками, проте щось не давало спокою хлопцеві. Він підійшов до стіни й став її роздивлятися. Чорна, обвуглена цегла, місцями погризена гризунами, здавалося, щось в собі приховувала. Тільки от що саме? Адам вільною рукою провів по нерівній поверхні й ще більше упевнився у своїй правоті – те, заради чого він сюди прийшов, знаходилося саме на цій стіні. Тільки от як його побачити?

Хлопець відійшов назад і спробував дивитися на стіну під різними кутами, однак це нічого не дало. Потім сказав кілька слів стародавньою мовою Темних, яку вони використовували для своїх заклять. Нічого не відбувалося.

– Вікна... – заговорив сам до себе, заходивши туди-сюди кімнатою. – Чому тут немає вікон? Темні так само як і ми, як і звичайні люди не бачать в темряві. І ліхтарі вони не можуть начаклувати. Ламп тут немає... Значить...

Він зупинився й, вхопивши сяйво долонею, легко його загасив. Кімната миттю поринула в сліпучу темряву, але стіна, мов ожила. На ній світилися знаки світло-зеленого кольору. Хлопець не до кінця їх розумів, проте одразу здогадався, для чого таке закляття може призвести.