Розділ 5

Квітень 1986, Чернігів

Сонце хилилося до обрію. Діана знову сиділа на балконі й думала про птаха, якого бачила взимку. Бідолашний чиж, де він тепер? Вибрався з міста, чи й досі літає поміж будинків та несамовито кричить?

Дівчина малювала на склі уявні візерунки й тихо наспівувала народну пісню, яку чула від старої сусідки, коли раптом побачила знайоме обличчя біля гойдалки. У пустому дворі стояв Адам і дивився на стіну, прямо навпроти Діаниного балкона. Аби не втрачати ні секунди, дівчина схопила светра, старі туфлі й прожогом вискочила у двір. Вона не бачила хлопця з тої пори, як він зник понад місяць тому.

– Гей! – крикнула Адамові, який майже дійшов до стіни. Хлопець розвернувся й поглянув на неї зацікавлено. Він був одягнений у той самий светр та штани, проте ноги чомусь залишилися босі.

– Ти де пропадав? Я питала усіх сусідів! Ти тут не живеш! – стала кидатися звинуваченнями, вказуючи пальцем на хлопця.

– Вони всі зникли.

Хлопець мав розгублений вид. Діана ж нічого не розуміла. Хто вони? І куди зникли?

– Ти з психлікарні утік? – запитала серйозно, склавши руки на грудях. Діана ще давно розпитала у бабусі про психів. Виявилося, туди й здорових людей саджають, аби не говорили лишнього. Що там лишнього вони могли говорити, Діана так і не зрозуміла, проте Адам точно молов щось дивне.

– Вони зникли, – повторив хлопець, ігноруючи запитання. – Я піду перевірю, що там.

Адам показав рукою на стіну. Можливо, він мав на увазі те, що під стіною. Проте дівчина нічого не бачила, лише молоді лопухи та інші бур'яни, яких під будинком росло валом.

– Ну йди, – знизала плечима. Їй здавалося, що через якусь хвилину хлопець повернеться, тому пішла й сіла на гойдалку. Повернувши голову, помітила, що Адам зник. Вона нічогісінько не розуміла. Повільно кліпала, дивлячись на стіну, й думала про чижа. Чому їй знову згадався той птах?

Погойдавшись з десять хвилин, дівчина забула про Адама, про птаха й, зістрибнувши з гойдалки, пішла додому.

***

Жінка в білому сиділа за широким дерев'яним столом. Очі її були заплющеними, а руки, складені в замок, лежали під підборіддям. Вона занурилася в думки.

– Пані, Адам знову втік!

Дем'ян, охоронець хлопця, стояв на порозі маленької кімнати.

Жінка кивнула, ніби її не займало те, що дитина вкотре порушила правила. Та ще й так невчасно. Темні щось замислили, й котрий день не вдавалося знайти їхню ціль. Розвідка абсолютно нічого не дала, адже цього разу вороги майстерно ввели їх в оману.

– Приведіть його, – наказала Світла, не відриваючись від думок. І що вона упустила з виду? В чому прокололася? Все, що змогли знайти, – це сліди від обрядів Темних на північному краю території Світлих. А ще нове лігво на сході.

– Я... перепрошую... – зам'явся Дем'ян. – Цього разу він утік трохи далі... Слід обривається перед хідником Темних...

Блакитні очі миттєво розплющилися та зле подивилися на охоронця. Дем'ян знав, що йому буде непереливки, проте тримався гідно. Стояв та дивився Світлій в очі, в яких, здавалося, палало блакитне полум'я.

– Я не розумію одного, Дем'яне, – жінка схилилася над столом, – чому ти стоїш тут переді мною, а не шукаєш мого сина?

Вона відчувала злість, попри те, чому батьки вчили її – агресія – прерогатива Темних, на злі добра не побудуєш.

– Він закритий, пані, – кадик Дем'яна нервово смикнувся, – крізь хідник не пройти. У всякому разі мені.

Жінку взяла дрож. По її спині поповзли неприємні мурахи. Вона глибоко вдихнула й обпираючись на стіл руками, підвелася.

– Збирай усіх, – голос її був холодним, наче сталь, – щойно стемніє, ми підемо штурмом на хідник.

– Але ж пані... – хотів було заперечити охоронець.

– Це мій єдиний син! – сердито гаркнула та гупнула кулаком об стіл, в якому з'явилася неглибока вм'ятина. – Нащадок Світлих з рідкісним даром передбачення! І він у лігві отруйних змій!

Червень 2015, передмістя Києва

Юра не міг ствердити, що більше не хоче в той дім. Він пригадував, як шалений адреналін вирував у крові, як було моторошно, і хотілося втекти. А ще ті дивні пацюки, які швидше за все їли якусь мертвечину. Бо хіба ж вони можуть гризти бетон?

Тому коли друзі запропонували навідатися в хатинку з привидами, він не відмовився. Навпаки навіть підбадьорився такій ідеї.

Отож, рівно через два тижні після того, як хлопець відвідав той дім, друзі знову опинилися перед таємничим, як їм здавалося, будинком. Цього разу йшли разом, і Юра, відчувши неабияку сміливість, попхався вперед. Смикнув зачинені двері та без зволікань переступив поріг. Хоча й в домі все залишилося на своїх місцях, все-таки щось невловимо змінилося. І це «щось» миттю пронизало Юру диким страхом, він так відчайдушно захотів обернутися та тікати геть, що навіть не чув хлопців.

– Дай пройти, придурку, – легко штовхнув його у спину Сем, Юра опинився в центрі кімнати. Голова йшла обертом, у скронях шуміло.

– Ходімо краще звідси, – запропонував тихо Юра. Він втупився поглядом у двері, за якими ховалося щось жахливе. Йому навіть здавалося, що звідти лунає важке дихання когось здоровенного та злого.

– От страхопуд! – гупнув його по спині Дімон та розреготався. Вони з Семом сміливо пішли далі, а Юра так і залишився стояти, наче вкопаний. Він відчував, як спиною котиться холодна краплина поту, а в кишенях тремтять руки.

Друзі зникли за дверима і хлопцеві залишалося лише чекати їх у веранді. Ну або чкурнути щодуху, зупинившись аж вдома, під трьома ковдрами, й собаку поряд залишити, аби охороняла.

Хлопці реготали та про щось перемовлялися. А Юра не розумів, чого їм так весело, невже не відчувають того, що й він? Липкий неприємний страх окутав усе тіло. Здавалося, що його з усіх боків оточило щось погане.

– Суще зло... – прошепотів сухими губами, а потім гукнув голосніше: – Чуваки...

З дальньої кімнати почувся ще дужчий регіт.

– Не втечеш!

Сем прочитав напис на стелі. По тілу Юри знову пробіглися дрижаки.

«І чого вони так довго? Якого дідька лисого...»

Додумати хлопець не встиг, адже в домі стало надто тихо. І це безголосся оглушало.

– Сем...? Дімон?

Ніхто не відповідав. Юра перем'явся з ноги на ногу. Неприємний кусючий холод поповз з-за прикритих дверей. Більше хлопець був не в змозі стояти. Вибіг з будинку та помчався додому не оглядаючись.