Розділ 4

Березень 1986, Чернігів

Діана сиділа на єдиній гойдалці у дворі. Через відлигу кругом текла вода, й сусідські діти пішли пускати паперові кораблики, проте дівчину з собою не взяли.

Їй було нудно, хотілося чимось розважитися. Дівчина зістрибнула з гойдалки й почовгала у бабусиних чоботах, які були на чотири розміри більшими, ніж потрібно, в напрямку великої калюжі. Вода на диво залишалася прозорою, а під нею лежав крихкий лід. Дівчина обережно ступила на розмоклу кригу й одразу ж її нога неглибоко провалилася, залишаючи у льоду після себе овальний отвір. Діана ледь втримала рівновагу. Забава їй сподобалася, попри те, що був ризик упасти та намочитися. Ступила другою ногою і знову крига проломилася. Потім ще і ще. За кілька хвилин лід перетворився на крижані уламки й залишалося лише колотити його у воді.

– Що ти робиш? – пролунало несподівано за спиною. Діана злякалася того голосу, підковзнулась і мало не впала, проте вчасно виставила руки вперед та приземлилася на долоні прямо в калюжу. Пелена плаття й рукави до ліктів намочилися в калюжі. Дівчина піднялася й зігнувшись, аби вода зі сукні не стікала в чоботи, вийшла на сушу.

– Ти впала!

То був незнайомий їй хлопець, швидше за все, одноліток, або навіть молодший на рік-два. Їй здалося дивним, що він не сміявся з неї, і не співчував, а наче вперше бачив, як людина падає. Діана сердито, з-під лоба зиркнула на хлопця й стала видушувати воду спершу з рукавів куртки, потім – з сукні. Начебто вона не знає, що впала!

– Хто ти? – отямилася, згадавши, як мама повчала не розмовляти з незнайомцями. В їхньому дворі всіх дітей вона знала. А цей хлопець з'явився тут вперше. Оглянула з ніг до голови – мав абсолютно звичайний вигляд. Світло-бежевий поношений светр з довгими рукавами, чорні штани з малесенькою діркою на коліні, гумові чоботи, як і Діанині, занадто великі для дитячої ноги. Лише чорнява чуприна в хлопця була занадто довгою – йому не пасувало.

– Я – Адам, – відповів незнайомець, не зводячи з Діани зелених, наче свіжий весняний ліс, очей.

– Адам? – перепитала дівчина, ім'я було таким дивним, що аж хотілося засміятися, але стрималася, знаючи наскільки це неприємно. – І де ж ти живеш?

– Там! – махнув рукою Адам в сторону її балкону. Значить, новий сусід. Дивно, адже вона не чула, щоб хтось останнім часом заселявся. Проте все могло бути...

– Ти в школу ходиш?

Хлопець захитав головою. Дивний якийсь.

– В школу не можна не ходити.

– Мені можна, – спокійнісінько заперечив Адам. Його зелені очі та вираз обличчя загалом були настільки впевненими, що Діана повірила хлопцеві. Мало що, може йому батьки дозволяють прогулювати уроки.

– Ти давно тут живеш?

– Все життя, – хлопець знизав плечима, а потім, склавши руки на грудях, продовжив: – Вони тебе не люблять! Я чув, як людські діти говорили про тебе нехороші слова.

Діана зробилась червоною від сорому. Навіть якийсь там Адам знає, що її гноблять та зневажають інші. «Людські діти»... Дивно він розмовляє цей Адам.

– Яке тобі до того діло? – сердито запитала, міцно стиснувши кулаки від злості. Хоча вдарити Адама вона й не наважилася б, проте хотіла мати серйозний дорослий вид.

Хлопець хмикнув, розвернувся й почимчикував до гойдалки. Дивнішої дитини Діана не зустрічала. І що з ним було не так? Повагавшись, дівчина пішла слідом за Адамом, думаючи про те, де все ж таки він живе. Мабуть, батьки його не надто заможні, адже куртки на хлопцеві немає, до того ж одяг явно належить старшому братові чи навіть батькові.

– Тобі дозволяють ходити в одному светрі? – Діана не зводила очей з незнайомця. Дивилася, як він вмощується на гойдалці, вправно відштовхується носками завеликих чобіт від землі, а потім розгойдується, махаючи ногами в повітрі.

– Мені цього не забороняють!

– Ти такий дивний... – задумливо відповіла дівчина, сідаючи поряд на лавку. Вона починала відчувати холод від мокрих рукавів та поділу сукні, який уже встиг намочити колготи. Варто було б йти додому, мама сваритиме, і від бабусі прочухана можна отримати, проте її цікавив цей дивак Адам, що не був схожим на жодну знайому їй дитину.

– Ти дивна, а я нормальний, – спокійно заперечив хлопець, продовжуючи гойдатися. Дивною дівчина себе не вважала, тому знову розсердилася й стала руки в боки.

– Я, – показала на себе пальцем, – нормальна, а ти – ні!

Проте Адам на неї не зважав, чомусь зупинив гойдалку й повернув голову убік, дивлячись на стіну, яка знаходилася навпроти Діаниного балкона. Як дівчина не намагалася роздивитися, що ж там такого цікавого, нічого не помічала. Стіна як стіна. Проте хлопця вона цікавила добряче.

– Вони думають, я зайду, – захитав головою Адам. – Телепні.

Діана вирячила очі. Здається, цей хлопець, якого вона вперше бачила, несповна розуму. Можливо, навіть утік з психлікарні. Бабуся ще змалечку лякала дівчину розповідями про таких. Невже Адам справді хворий?

– Я піду! – сказав хлопець й пішов у сторону її балкона. Діана кивнула, досі нічого не розуміючи. А потім їй на мить здалося, що стіну, яку хлопець так ретельно роздивлявся, осяяло яскраво-жовтим світлом. Проте сяйво так швидко згасло, що дівчина вирішила – привиділося. Так, інакше й бути не може.

– То де ти живеш? – повернулася в сторону хлопця, проте там нікого вже не було.

Що за дивина? Куди він дівся? А був тут взагалі? Дівчина поглянула на гойдалку. Та досі хиталася.

Мабуть, все-таки був.