Розділ 3

Серпень 2017, Шепетівка

Микола Йосипович Курінь все своє довге життя мріяв побувати в столиці. Він плекав цю мрію в душі, ніби вона була нездійсненною. І ніхто його не розумів! На роботі, де він все життя пропрацював листоношею, тільки те й робили, що знущалися з чоловіка. То йому путівник підкинуть в старенький шкіряний дипломат, то квиток до Києва на день народження подарують. А одного разу навіть забронювали номер в невеликому готелі на його ім'я! Та Микола Йосипович відмахувався – не пора.

Відпустка? Так помідори на дачі поспіли, куди ж їхати? День Незалежності? Ну куди? Там же стільки народу, не проштовхнутися, а треба все детально роздивитися, посмакувати архітектурою, історичними пам'ятками. Літом занадто спекотно, зимою – холодно. Восени дощить, а весною треба городом займатися. Який там Київ...

Його життя було розміреним та впорядкованим. Настільки сірим і передбачуваним, що сусіди, які жили разом з ним в п'ятиповерхівці з тонкими панельними стінами, знали розпорядок дня чоловіка до хвилини. Вони чули, як о шостій ранку дзвонить старий совковий будильник, через хвилину змивається вода в туалеті, у ванній вмикається холодна вода й Курінь шумно вмивається, видаючи при цьому смішні звуки. Далі чоловік човгає у кімнатних капцях на кухню і готує там собі сніданок – суп з фрикадельками. Потім, якщо це будній день, одягається та йде на роботу, а якщо вихідний – на дачу. Зимою чоловік у вільні дні йде на ринок та купує продукти. А ще він мріє про Київ.

Знайомим іноді здавалося, якщо чоловіка силоміць завезти в столицю – він всю дорогу пручатиметься, а, діставшись нарешті своєї мрії, просто втече.

Той день був звичайним, спекотним і сонячним. Микола Йосипович розносив пресу, листи та бандеролі. Звісно, їх тепер було набагато менше, ніж раніше, в старі добрі часи, але й в нього вже ставало менше сил. Як ніяк, до пенсії залишалося три місяці. А там вже й можна мрію здійснити. Добре, що збереження є. Уже понад п'ятдесят тисяч гривень, всі лежать під чорними однаковими носками та чекають свого часу.

Чоловік зупинився перед черговим під'їздом, промокнув на лобі піт картатою затертою хустинкою й зайшов усередину. Розкидав у поштові ящики листи та газети й повернувся, аби спокійно вийти, проте несподівано наштовхнувся на чоловіка. Сумка з поштою упала на підлогу й з неї висипалися листи. А сам Микола Йосипович так налякався, що на спині виступив холодний піт, а в лівому боку закололо.

І коли він тільки зайшов? Хіба двері відчинялися? А може він просто виходить?

– Вибачте... – зашепотів листоноша, дивлячись незнайомцеві в надзвичайно чорні очі. Вони приковували до себе увагу. А ще, здавалося, витягували життєві сили, адже Микола Йосипович враз відчув слабкість та апатію.

– Та нічого, – зле відповів чоловік, втупившись поглядом у Куріня. Здається, нікуди йти незнайомець не збирався, тому листоноша дозволив собі роздивитися його зовнішній вид. Обличчя чоловіка було неприємним. Довгий кирпатий ніс, кучеряві брови, масне волосся, яке давно варто було б підстригти. Чорний невипраний одяг. Микола Йосипович навіть відчував неприємний запах, який йшов від цього чоловіка.

«Безхатько! – блиснуло в голові. – Ух, розвелося їх тут!»

Незнайомець зіщулився, немов міг знати про що думає листоноша. Раптом в лівому боку так заболіло, що аж дихати стало важко. Чоловік зігнувся, приклавши руку до болючого місця, погляд його впав на розсипані листи. На одному з них з'явився червоний напис від якого біль вдарила у виски.

«Тобі не жити...»

А це ще що таке? Звідки? Хто це зробив? Напевно, цей бридкий чоловік підкинув...

Микола Йосипович швидко розігнувся, проте перед ним нікого не було. Незнайомець так несподівано зник, як і з'явився.

Біль відступала, й листоноша став збирати розсипані по підлозі конверти. Ніякого напису на жодному з них не було.

«Мабуть, привиділося...» – подумав чоловік й пішов працювати далі. Думки про поїздку до Києва миттєво витіснили з голови дивну пригоду.

Січень 1986, Чернігів

***

Поряд з балконом стояла жінка в білому. Шкіра її була блідою, очі - ніжно-блакитними й лише темне волосся й світло-рожеві свіжі губи відтіняли білосніжний одяг. На вигляд їй не було й сорока, але зіниці, в яких легко спостерігалися мудрість та досвід, видавали жінку з головою, – прожила вона не один вік.

Очі невпинно спостерігали за бідолашним птахом, який безрезультатно хотів попередити смертних про небезпеку. Метався зі сторони в сторону, кричав, що люди дурні. Жінка в білому не вважала їх дурними. Просто вони інакші, простіші. Їм навіть легше – не тягнуть ту важку ношу, що назначається таким, як вона.

Чиж ударився об шибку, налякавши дитину. Але за якісь кілька секунд знову продовжив свою, як йому здавалося, важливу місію.

Птаха було шкода, вона всіма силами намагалася його заспокоїти, відсилаючи тому хвилі добра й умиротворіння, але Темні добряче його налякали.

Людські діти, які помітили чижа, спробували жбурляти сніжками, аби збити птаха, але жінка легким порухом руки знищувала ті снігові снаряди й вони розсипалися на обличчя малих холодними іскристими хуртовинами.

Здавалося, маленький чижик і не помічав, що в нього цілились. Продовжував попереджувати всіх про небезпеку. Підлетівши до жінки, ще дужче закричав:

– Небезпека! Небезпека!

Жінка повільно кивнула, прикривши повіки й птах полетів далі. Але не пройшло й хвилини, як він зник за хідником у лігво Темних.

Там, за стіною розміщався цілий світ, який жив окремими законами та правилами. Туди не було доступу подібним їй чи людям.

Пані в білому не могла бачити, що відбувається по той бік стіни, але відчувала – за нею спостерігають лихі очі. Постоявши ще трохи, вона розвернулася й пройшла крізь хідник, який підсвічувався яскраво-білим сяйвом.

***

– Дурні! Дурні! Ви всі дурні! Тікайте! Рятуйтеся! Небезпека! Тікайте! Люди дурні!

Маленький птах, що дізнався про небезпеку, хотів усіх попередити. Його й без того швидке серце тріпотіло, наче ненормальне. Хоч крильця й втомилися, але він продовжував голосити про небезпеку. Маленькі дурні люди, які веселилися на снігу, нічого не розуміли. Проте чижик не збирався відступати. Помітивши єдиного спостерігача, птах полетів прямо на нього.

– Тікай! Небезпека! Тікай! Дурні! Люди дурні!

Обличчя малої людини ставало все ближче, але чиж і не планував зупинятися.

– Небезпека! Небезпека!

Гуп!

Невидима перепона, що була перед людиною, змусила птаха зупинитися, аби прийти в себе. За хвилину він знову піднявся на крила.

– Тікайте! Тікайте! Дурні! Ви можете вмерти!

Чижик не втрачав надії. Все кружляв, кружляв над людьми, маючи надію, що його все ж почують. Хоча б хтось.

Світла, яку він помітив біля людського житла, спостерігала за ним. Птах підлетів до неї, повідомив про небезпеку, отримав кивок у відповідь.

Несподіване яскраво-жовте сяйво, що з'явилося навпроти, там, де ще зовсім недавно була перепона у вигляді стіни, поманило чижа. Він, наче ошпарений, полетів прямо на нього. І хоч Світла за мить до зіткнення попередила про небезпеку, чижик не міг встояти. Те світіння здавалось йому порятунком.

Мить і птах перетнув невидимий для інших хідник, проникаючи в зовсім інше місце.

– Небезпека! – загорланив він, але миттю був збитий темно-фіолетовою сферою. Лише невелика кількість пір'я повільно, розгойдуючись зі сторони в сторону, полетіла додолу й опустилося на чорну землю.

– Кляті звірі! – вишкірився чоловік у чорному одязі, показуючи криві гнилі зуби. Очі його горіли безумством, а бридкі нерівні пальці ледь помітно посмикувалися – бажання жбурнути такою ж сферою у Світлу аж лоскотало зсередини. Вона дивилася прямо на нього, хоча й не могла бачити, – зачарована стіна показувалася лише Темним, або тим, кого навмисне запрошували.

Чоловік, не зводячи очей з жінки в білому каптурові, зняв з голови чорного капелюха-циліндра, пригладив брудне волосся. Йому хотілося вийти до Світлої, сказати крізь зуби, що зовсім скоро їхня влада в цьому світі паде, що вони не зможуть більше тримати рівновагу. І тоді настане хаос. Вони не муситимуть більше ховатися вдень, бо візьмуть правління у свої руки.

Бридкий язик висунувся з рота, облизав губи, випускаючи купу слини, яка потекла в густу бороду.

А взагалі він залюбки засмажив би Світлу над вогнищем. А потім з'їв.

Жінка, чиї очі противно палали добротою, розвернулася й пройшла крізь стіну, що знаходилася за її спиною.

Темний скрипнув від злості зубами, дістав з кишені фляжку й ковтнув рідини, яка миттю обпекла йому горло своєю міцністю.

– Ненавиджу... – сказав, бризнувши слиною.

– Ходім, – поплескав по плечу його компаньйон, що вийшов з крамниці отрут. Він мав більш охайний вигляд, проте його Темна сутність від того ніяк не змінювалася. – Зовсім скоро вона зникне з лиця землі, як і всі Світлі.

Останнє слово було сказане з огидою та глибокою ненавистю.