Розділ 2

Грудень 2020, Черкаси

Лідочка стояла на холоді в білій весільній сукні й сердито тупцяла ногами. Її дурень-наречений спізнювався на власне весілля! Щоки дівчини розчервонілися від злості, а в очах горіла ненависть.

– Лідонько! – вмовляла мама її не сердитися. – Доню! Не тряси так головою, зачіску зіпсуєш!

А зачіска в Лідочки була гарною. Темно-руде, мідне волосся, закладене високо з двома пасмами на скронях, що знайома перукарка завила ще з самого ранку. Зверху красувалася ніжна діадема, яку наречена дуже довго обирала, а ззаду, наче чарівна шаль, спадала на плечі білосніжна фата. Загалом Лідочка мала казковий вигляд, проте її настрій все псував, виставляючи справжність дівчини напоказ.

– Мамо! Ну як можна таким козлом бути? – сердилася вона та ходила взад-вперед перед будівлею РАЦСу. – Як можна було забути, що у нас розпис на дванадцяту? Недоумок!

Мама Лідочки, Оксана Романівна, хотіла наказати доні, аби та не називала так свого майбутнього чоловіка, проте прикусила губу. Останнім часом Лідочка була такою дратівливою. І все через те, що носила під серцем дитину!

Після чергового приступу злості доньки, коли та стала білою туфелькою гамселити клумбу з автомобільної шини, Оксана Романівна заламала руки. Лишенько! Їй же не можна зараз хвилюватися! Вона ж вагітна!

– Ну доню! Ще є час! Він встигне!

– А я хотіла, щоб він приїхав раніше! – раптом заплакала Лідочка. Серце розривалося від жалю, коли дивилася на свою дитину мама. Вже й сама стала сердитися на Сергія, нареченого Ліди. І де його нечистий носив?

Наче за командою, перед Лідочкою та її мамою пригальмувало авто, з якого миттю вискочив високий худорлявий чоловік років тридцяти з невеликим букетом ніжно-білих троянд. Одягнений він був у сірий костюм та білу сорочку. Бордова краватка теліпалася в різні сторони од вітру.

– Де ти був, Сергію? – кинулася до нього сердита наречена. Сльози уже встигли підпсувати її макіяж.

– Люба, ти чому без шубки? – стурбовано простягнув до неї руки наречений, щоб обійняти. – Тобі потрібно берегтися...

– Я тобі зараз вбережуся! – гаркнула дівчина, вихопила з рук Сергія букет і хряснула ним по грудях свого нареченого, що той аж підскочив та відсахнувся від несподіванки. – Ти де лазиш, бісова скотино?!

– Продавчиня букет складала, – став виправдовуватися чоловік. – Уявляєш, вони десь загубили замовлення...

– Вони загубили чи ти просто забув його замовити? – цідила крізь зуби кожне слово Лідочка. Красиві кучеряві локони аж тряслися від її емоцій.

– Не забув... просто...

– Просто ти дурень! Я виходжу заміж за дурня!

Наречена знову розплакалася й прикрила обличчя руками з дорогим манікюром кремового кольору.

– Дітки, – втрутилася Оксана Романівна, – ходімо, бо й справді запізнимося.

Лідочка раптово взяла себе в руки, витерла зі щік сльози, розвернулася й пішла в будівлю. Сергій, зсутулившись, потупцяв за нею.

В приміщення, де проходила урочиста частина реєстрації шлюбу, Лідочка заходила з сяйнистою посмішкою на обличчі. Ніхто й здогадатися не міг, що вона щойно плакала. Проте в її душі вирував ураган найвищої категорії.

День весілля тягнувся повільно. Молодятам здавалося, що хтось навмисне призупинив час, аби познущатися з них. Після того, як вони отримали свідоцтво про одруження, поїхали на фотосесію. Там доводилося вичавлювати з себе усмішки й удавати, що все прекрасно. Лідочка задовбалася ходити на тих незручних підборах, а ще їй постійно хотілося в туалет. А Сергій, як на зло, про неї навіть не думав! Ходив, наче то йому важко було, а не їй. А, собача кров!

Коли нарешті молодим вдалося сісти за стіл, виявилося, що торт, який вони замовляли за нечувані гроші, хтось надкусив. На блідо-жовтому кремові навіть сліди від зубів залишилися. Для Лідочки це було останньою краплею! Вона зачинилася у вбиральні й стала ридати перед дзеркалом, витираючи чорні від косметики сльози. Так їй шкода себе було, що словами не передати! Вона ж з дитинства мріяла, що вийде за принца і буде щасливою-щасливою! А тут... Сергій-недотепа. З лисиною на верхівці й ребрами, що стирчать, коли він без одягу. Якби не дитина, їй Богу, втекла б з-під вінця. Як в старенькому фільмі, який так любить її мама. Та свого маленького крихітку, про якого дізналася місяць тому, любила й хотіла, щоб у дитяти був тато.

Як-не-як заспокоївшись, вийшла за двері, біля яких Сергій чатував. Подивилася ображено чоловікові в очі й мовчки, з гордо піднятою головою, пройшла повз.

Після тостів, привітань та першого танцю, який був занадто коротким, почалися конкурси. Лідочка сиділа й дивилася похнюплено на той цирк. І чого їй хотілося так сильно заміж? Дурепа! Краще б на ті гроші купила собі одяг та прикраси. Хоч серце порадувала б і дівочу душу.

– А чи не подаруєте мені танець? – перед нареченою з'явився чоловік в білосніжному одязі. Лідочка й не помітила, як завершився конкурс та почалися танці. Музикант, якого запросили на весілля, співав щось повільне, що аж за душу брало.

– Ну спробуймо! – оживилася Ліда.

Чоловік був симпатичним. От би такого за такого заміж, а не Сергія, ганчірку. Цікаво, ким він приходиться нареченому? Мабуть, якийсь двоюрідний брат, чи може й дядько. На вигляд Лідочка дала б йому років сорок, але темно-зелені очі чомусь здавалися такими мудрими, які бувають лише в тих, кому за дев'яносто.

– Вас як звуть? – запитала у незнайомця, коли він взяв її руку у свою, а іншу поклав на талію.

– Ярослав, – тепло усміхнувся. Лідочка навіть стала почувати себе краще після цього. Здавалося, ніби вся та злість, що накопичилася за цей важкий день, розчинялася в повітрі, немов дим.

– Ви будете надзвичайно щасливими, Лідо.

Вона вдивлялася в його обличчя й не розуміла своїх відчуттів. Здавалося, що все її життя виправляється, все стає правильним, нормальним. Сергій, якого вона мигцем помітила зі своєю мамою, враз показався таким добрим та рідним. І чого вона на нього сердилася цілий день? Нормальний же чоловік, при роботі, не ледар. А ще кохає її. І малюк в них буде.

– Світло оберігатиме вас, – продовжував Ярослав, – ви лише тягніться до нього. Коли Світло на серці – Світло й в житті. І навпаки.

Нічого з тих слів Ліда не розуміла. Лише дивилася на чоловіка в білому й думала, як же добре, що в неї все в житті є. Іншим так не щастить!

Вони ще трішки потанцювали мовчки, а потім музика змінилася на жваву. Кругом них стали швидко кружляти пари.

– Ваше дитя отримало благословення, Лідо, воно під захистом Світла.

Чоловік обережно доторкнувся до її ще плоского живота. Дівчина від потрясіння опустила голову й вирячилася на те місце, де скоро буде помітним її «цікавий стан». Вона нічого не розуміла. І звідки він знає про вагітність? Напевно Сергій своєму родичеві розповів! Дивно, проте на свого чоловіка вона не сердилася за це. Розповів, значить довіряє людині.

Вона взагалі переслала злитися на Сергія.

– Хто це був? – з'явився поряд з Лідою він та трепетно взяв за руку.

– Я думала, це з твоєї сторони родич.

Чоловік захитав головою. А Ліда, так нічого і не зрозумівши, знизала плечима й пішла далі танцювати. Більше гніву в її серці не було. Ні того дня, ні наступного. Ніколи.