Розділ 1

Січень 1986, Чернігів

Малесенький чижик, що заблудився серед великого міста, хаотично літав у дворі між двома «хрущівками». Діана, яка в цей час сиділа на балконі в товстій коричневій шубі зі штучного хутра, водила очима, спостерігаючи за пташкою. Мати не дозволяла відкривати вікно, аби не напускати холоду у квартиру. Бабуся суворо-пресуворо заборонила виходити у двір, бо там було доволі холодно, хоча інші діти без проблем борсалися в снігу або юрбою з'їжджали зі спускалки на величезних шматках поліетилену чи лінолеуму. Та Діана й не дуже рвалася туди, діти не любили її через дивакуватість, навіть часто дражнили. Звісно, покататися на тому лінолеумі хотілося, але й чижа поки що вистачало як хорошої розваги.

Бідний птах, наче за ним гналася якась нечисть, хаотично метався з одного кінця двору в інший, галасливо цвірінькаючи від якогось невідомого жаху.

«Бідненький пернатий! – подумала Діана, поклавши долоню на холодне скло. – Боїться, бо заблукав...»

Чижик піднявся, старанно махаючи втомленими маленькими крилами, різко повернув убік, а потім полетів прямо на Діану. Дівчина заворожено дивилася на птаха, що швидко наближався. Їй здавалося, чиж от-от зробить крутий поворот, аби не врізатися у її вікно. Але дурне пташеня щосили гупнуло у шибку, змушуючи скло задзвеніти. Діана з несподіванки відстрибнула від вікна й, перечепившись за стілець, впала разом з ним, що аж в'язана бабцею шапка насунулася на очі. Чиж за вікном затих.

Швидко підскочивши на ноги, поправила шапку й знову припала до вікна. Птаха ніде не було видно. Вглядалася у голі стовбури, засніжене гілля, підвіконня квартир навпроти та навіть намагалася роздивитися білу кучугуру під вікном – раптом чиж загинув і лежить тепер мертвий у снігу. Вона уявила птаха на білій пухкій поверхні з неприродно повернутою головою та розслабленими крилами, що вже ніколи не зможуть зробити змах.

Немов знущаючись, чиж вигулькнув десь з-під низу, оглушуючи Діану своїм несамовитим криком. Дівчина знову підстрибнула, зробила крок назад і, наступивши на ніжку стільця, ледь втримала рівновагу, аби не впасти.

Повернувшись до вікна, помітила, що птах зацікавив сусідських дітей, серед яких був і Славко, місцевий розбишака й задира. Вони спостерігали за чижиком, задерши голови. Діана знала, що ці дурні нічого хорошого не вигадають, і наче в воду дивилася, Славко зачерпнув жменями снігу й взявся ліпити з нього сніжку.

Серце дівчини стислося. «Попадуть! Обов'язково попадуть! Вони влучно жбурляють! Я ж знаю... Бідний чиж...»

Друзі Славка й собі взялися робити сніжки. Відчай заполонив душу дівчини, так шкода стало птаха.

– Гей! – крикнула вона, гупаючи долонею по склу. – Припиніть! Ви не посмієте!

Хлопці її не почули. Перша грудка снігу полетіла в сторону птаха, але миттю розсипалася, накриваючи дітей сніговою хвилею. Славко обурено вилаявся, як вміють тільки дорослі. Діана ж задоволено усміхнулася, радіючи, що в такий скажений мороз сніжку не зліпити. Розбишаки ще кілька разів намагалися влучити в птаха, але марно. Зрештою, хлопці, добряче засипані снігом, вернулися на спускалку.

А чижик все не вгавав. Літав від стіни до стіни, від вікна до вікна, відчайдушно щебечучи щось своєю мовою.

«А що як він хоче нам щось розповісти? Повідомити погану новину? Бабуся завжди говорить, коли птах гупнувся в шибку – до звістки...»

Уява намалювала перше, що спало на думку, – війну. Стало моторошно. З розповідей бабусі Діана знала, що війна – велике горе, нещастя. Війна приносить голод, розруху та смерть.

Чиж облетів двір однією й тією ж траєкторією тричі, на мить завис біля її вікна, продовжуючи кричати, а потім, зачепившись за гілку акації, з якої одразу ж посипався сніг, з усієї перемочи врізався у сіру стіну будинку навпроти та зник.

Діана завмерла, затамувавши дихання. Він не міг зникнути. Так не буває. Мабуть, вона не встигла розгледіти спритного птаха, що полетів геть. На снігу нічого не видно, а отже, чиж не забився. Просто пурхнув десь в сторону непомітно й полетів до своєї сім'ї.

– Діано, ходи їсти! – гукнула бабуся. – Бо я піду чергу на завтра займати.

Дівчина ще раз кинула оком на стіну, а потім попрямувала на тісну маленьку кухоньку.

Червень 2015, передмістя Києва

На землю опускалися сутінки. Погода вражала теплотою, хоча й в повітрі відчувався запах гарі через масштабну пожежу, яка тривала вже шостий день за тридцять кілометрів від Києва.

– Та давай іди вже! – Юру штовхнув у спину друг, проте хлопець і не думав слухатися. Хоч він і програв бажання, але виконувати його не хотілося. Повернув голову до Сема, скривився.

– Може краще вдень? – жадібно простогнав підліток.

– Сциш? – глузливо запитав Дімон, лузаючи гарбузове насіння. Вони з Семом зареготали.

– Ні! – міцно стиснув щелепи хлопець. Він ненавидів, коли його брали на слабо.

Сміливо поглянув вперед. Старий закинутий будинок, у який він мав увійти, мав зловісний вид. Це житло колись належало старій жінці, яку в їхньому селі прозвали відьмою. Вона померла ще чотири роки тому, а будинок так і не вдалося продати – ніхто не хотів його купувати навіть за безцінь. За цей час дім занепав і селом стали ходити чутки, що там живе привид старої відьми.

Дошки, на яких облупилася фарба, почорніли, а вікна заколотили фанерою, аби ніякий розбишака не вліз всередину. Проте хлопці виявили, що зовсім недавно хтось зірвав з дверей дешевого замка. І, зігравши у карти, визначили того, хто піде в дім.

Юра відчинив хвіртку, яка зовсім недавно покосилася, й, пробираючись крізь високі бур'яни, що сягали до коліна, попрямував до дверей. Ще вчора вони були щільно зачинені, а сьогодні хтось відвідував дім, залишивши невелику щілину.

Чим ближче підліток підходив до будинку з привидами, тим дужче в нього в животі все стискалося від страху. Перед дверима смикнувся кадик. Обернувся, аби поглянути на хлопців. Ті мовчки витріщалися й, здавалося, очікували, затамувавши подих, коли Юра зайде всередину.

А Юрі йти не хотілося. Він ладен був залишитися висміяним, слабаком, лузером, тільки б повернутись. Але якась невідома сила тягнула його всередину.

Двері відчинилися з жахливим пронизливим скрипом, від якого аж в душі похололо. Проте хлопець не планував давати задній хід, а зайшов усередину.

Пахло пліснявою. А ще мишами. Юра добре знав той гидкий запах, адже часто проводив літо в прабаби на Рівненщині. А та жила в старій глиняній хаті, повній цих малих гризунів. Проте в цьому будинку смерділо набагато гірше, бридкий запах аж роз'їдав очі.

У маленькій веранді було доволі темно, проте хлопець зміг розгледіти старий диван, що стояв під вікном. Здається з нього стирчали пружини. В кутку був зжовклий пузатий холодильник, двері якого стояли окремо. Зверху лежало щось чорне. Хлопець зробив крок, аби роздивитися той квадрат, але дерев'яна підлога заскрипіла, наганяючи ще більше страху. Тихо вилаявшись, закинув ту ідей та відчинив ще одні двері, вони вели у невелику пусту вітальню. На відміну від веранди, підлоги тут не було, лише залитий свіжий бетон.

«Чортівня якась!» – подумав про себе й одразу ж почув шурхіт десь зліва. Серце ухнуло вниз, а в голові зашуміло. Руками, що тряслися, дістав телефон і увімкнув ліхтарик. Під стіною сидів здоровенний щур та щось гриз, трясучи головою.

– А дідько б тебе... – прошепотів хлопець, відчуваючи на душі полегшення.

Хоча й страх відступив, руки все одно досі тряслися. Хлопець обдивився стіни, на яких не було нічого, й підійшов до дверей, що вели в ще одну кімнату. На його погляд, вона була звичайнісінькою, з дерев'яною підлогою, ліжком в кутку, старою шафою. Навіть світильник висів на стіні. Проте коли світло ліхтаря потрапило на стелю, навіть волосся на потилиці піднялось дибом. Темно-червоною фарбою, ніби кров'ю, хтось написав на ній «Не втечеш!»

Руки заніміли, а ноги зробилися кам'яними. Миттю захотілося бігти якомога далі, тікати світ заочі, аби не бачити цього дивного моторошного місця. Хлопець зробив крок назад і під черевиком щось голосно хруснуло, розриваючи тишу неприємним звуком. Він навіть боявся поглянути, що там. Мабуть, якесь скло. Або пластик.

«Так і буде!» – запевнив себе.

Повільно підняв ногу та поглянув на підлогу. Там лежали розтрощені кістки, маленький скелет. Мабуть, пацюка.

– Бридота яка! – мало не вирвало хлопця, він затулив рота тильною стороною долоні. – Господи!

Щойно згадав ім'я Бога, як в пустій кімнаті стало відбуватися щось дивне. Щурі, яких тепер було набагато більше, зібравшись в купу, метушилися, намагаючись дістати одна з-під одної те, що лежало на підлозі. Пацюків ставало все більше. Здавалося, вони з'являються нізвідки. Хоча Юра знав, норки у гризунів можуть бути не помітними оку, особливо в пітьмі. Миші нагадували хлопцеві рій бджіл. Щоправда, вони не гуділи, лише противно пищали.

«Такі й людину згризти зможуть» – подумав. І, мабуть, даремно. Адже гризуни, наче по команді замовкли й усі повернули голови в його сторону. Юра завмер, щурі теж не рухалися. Їх очі блищали від світла ліхтаря. Страх пробрався за пазуху, став здушувати в області серця, якому навіть битися давалося неймовірно важко. В цьому домі відбувалася якась чортівня і всі інстинкти кричали, що потрібно негайно валити. Краще б він привида старої відьми побачив, їй Богу! Але чогось намагався роздивитися, що ж вони там гризли.

Так відчайдушно хотілося зробити крок, перевірити, що ж робитимуть гризуни. Й далі дивитимуться в його бік чи осміляться й нападуть на нього. А в тому, що пацюки нападуть, хлопець не сумнівався. Постоявши кілька хвилин, Юра все ж зміг побачити, що так жадібно знищували гризуни. Йому навіть недобре стало від усвідомлення правди. Щурі гризли бетон.

«На раз, два, три, – подумки наказав собі й напружив м'язи, – раз...»

Долічити не встиг, не вистачило духу. Дременув так, як ніколи за все своє коротке життя не бігав. Позаду лунав щурячий несамовитий вереск. Двері не зачиняв, для таких голодних пацюків то секундна справа. Серце розривалось від адреналіну та страху. Опинившись на вулиці, перестрибував бур'яни, наче лісова косуля, й уже за якісь кілька секунд стояв біля друзів обличчям до будинку, обпершись долонями на коліна. Хлопці дивилися на Юру здоровенними очима.

– Ну що там? Ну що там?

– Там... там... – не вистачало дихання. – ...щурі... бетон гризуть...

Юра все чекав, що ті навіжені гризуни зараз з'являться перед ними й доведеться тікати від них ще довго, проте ніяких рухів на подвір'ї старої відьми не спостерігалося.

– Щурі? – виплюнув глузливо Сем. – Бетон?

Дімон покрутив пальцем біля виска. Хлопці мовчки розвернулися й пішли геть. Вони йому не повірили. Юра й сам став сумніватися в тому, що бачив.

– Гей! – гукнув друзям навздогін. – Зачекайте! Не повірите, що там написано на стелі червоною фарбою...