Пролог

Січень 2022, околиця Києва

Остання маршрутка, що їхала за місто, зупинилася на пустій зупинці. Водій відчинив двері та чекав потенційних пасажирів. Через декілька хвилин простою чоловік, що їхав з дружиною та донькою в гості до кумів, не витримав:

– Може поїдемо? На вулиці мороз як-не-як! Кого ви чекаєте, шановний? Моя дитина мерзне.

Наче на замовлення, маленька дівчинка, якій нещодавно виповнилося пів року, запхинькала. Обличчя її скривилося та почервоніло.

– Ну-ну, маленька, – спробувала її втішити мама, – скоро приїдемо й ти поїси, моя хороша.

Водій втомлено поглянув у дзеркало заднього виду на чоловіка, який обурювався, й зітхнув. Сьогодні знову він працює в мінус. Коли ж це все скінчиться? Коли нарешті він знайде роботу зі стабільним заробітком? Останнім часом геть не таланило!

Двері з неприємним свистом зачинилися й маршрутка рушила. Проте одразу ж у двері хтось постукав. Водій підтиснув губи та відчинив двері, з докором дивлячись на чоловіка з сім'єю, мовляв, бачив, не дарма я чекав! Проте пасажир незворушно дивився у вікно.

Запізнілим гостем маршрутки виявився захеканий хлопець. Він заскочив у салон та миттю впав на переднє сидіння, поряд з жінкою років сорока.

– Дякую, що зачекали! – сказав новоприбулий, віддихавшись нарешті. – Думав, що не встигну!

– Нема за що, синку! – кивнув задоволено водій, обминаючи ями на кільцевій. Його руки смішно обхопили кермо й сам він майже на ньому лежав.

«Ну й дурень! – подумала жінка, що сиділа поряд з молодим хлопцем. – Так не можна тримати кермо, адже це може призвести до аварії!»

Це їй розповідали на водійських курсах, які вона от-от мала закінчити. Розвівшись рік тому з чоловіком, вона вирішила нарешті пожити у своє задоволення. Зараз вона їхала на нічне побачення до давнього знайомого і була в передчутті прекрасного вечора.

В салоні задзвонив мобільник надто гучним криком групи «Рамштайн», пасажири оглянулися на власника телефона. То був чоловік похилого віку, що сидів в останньому ряду. Одягнений у бежевий вельветовий костюм та старий капелюх. Він дістав свій новенький смартфон з кишені й з третьої спроби тільки зміг відповісти на дзвінок.

– Алло?

Пауза.

– Я не повернусь.

Слова пролунали трагічно. А ще привернули увагу та зацікавили інших пасажирів та водія.

– До побачення.

Телефон випав з рук та дивним чином пролетів через увесь салон аж до першого ряду сидінь. Чоловік встав та забрав свій мобільний.

– Вибачте, – сказав сумно до всіх пасажирів, – я останнім часом сам не свій. Старію. Навіть телефон в руках втримати мені несила.

– Та чого ви, дядьку! – вирішив підбадьорити його хлопець, що останнім зайшов у маршрутку. – Ви ще ого-го! Ще побігаєте!

– Та де ж там... – махнув рукою він та поплентався на своє місце.

Водій вправно кермував, поки його шестеро пасажирів, включаючи маленьку щокату дівчинку, мовчки дивилися на вогні, що пролітають повз вікна. Він думав про те, що всі ці люди напевне мають сім'ї та спішать до них. Отой дідок, мабуть, їде від якоїсь коханки, якій телефоном повідомив, що не повернеться. А їде додому, до дружини, ну або ж до жінки, з якою вже давно живе.

Хлопець, що забіг в салон в останню мить, теж спішить до коханої. Мабуть, утік з дому, аби побачити свою милу. Бо йому на вид і вісімнадцяти не даси. Шістнадцять, не більше. Колись і він таким був, бігав по дівчатах, веселився, ніколи не відказував собі ні в чому. А сім'ї так і не завів. Так най цьому хлопчині хоч повезе в житті, най не робить помилок таких, як він.

А от сімейна пара точно їде в гості. І зразу видно, що з провінції якоїсь. Жінка розмальована, як повія, прости Господи, чоловік дебелий та худий, як тріска. І дитина в простому дешевому одязі. Сумка спортивна поряд стоїть. Там, мабуть, закрутки, банки різні.

Зате щасливі. За руки тримаються, усміхаються одне одному, коли за вікном бачать щось цікаве.

Жінка, яка не потрапляла в дзеркало заднього виду залишалася для водія загадкою. Він бачив її лише мигцем, коли та заходила. Симпатична, доглянута. З білим фарбованим волоссям. Таку б собі в дружини. Та хіба ж вона піде за такого, як він? За простого водія? Їй, напевно, хочеться більше престижного залицяльника. А може вона взагалі одружена вже сто літ і теж їде додому після роботи. Ні, після гостей. Хто ж крім нього працює в таку пізню ніч?

Маршрутка в'їхала в ліс. За вікном стояли голі дерева, поміж яких нічого не було видно, лише темінь. Пасажири мовчали, водій занурився у свої печальні думки. Лише двигун гуркотів помірно та якось хижо.

У хлопця задзвонив телефон, заливаючи тихий салон популярним рингтоном, слів якого ніхто не міг розібрати, навіть сам власник мобільного.

– Слухаю! – відповів занадто діловито, а потім замовк на деякий час. – Їду, їду вже, мамка затримала, так, не хотіла відпускати, прикинь, наче я дитина досі.

Хлопець засунув долоню у хвилясте темне волосся, розтріпав його.

– Зараз спитаю, – кивнув співрозмовнику, а потім підвищив голос, – водію, скільки до кінцевої?

– Приблизно десять хвилин і ми на місці, – задоволено відповів той, ніби радіючи такому короткому діалогу.

– Десять хвилин! Все, Максе, давай, скоро буду!

Він поклав слухавку й, захитавши головою, в серцях сказав:

– Задовбав, чортяка! Сам би приїхав та забрав!

Жінка, що сиділа поряд, важко зітхнула.

Сімейна пара почала тихо про щось розмовляти. Маля, яке змучилося в довгій дорозі, засинало, сидячи в мами на руках.

Чоловік похилого віку дивився у вікно, згадуючи своє життя. Він шкодував, що змарнував його. За останні кілька днів все геть змінилося і тепер він хотів би переписати літопис своїх днів.

Водій, що вже давно перемкнув свою увагу на дорогу, не слухаючи пасажирів, раптом помітив посеред вузької пустої траси біленьке кошеня. Часу, щоб відреагувати, майже не було, він вильнув кермом, маршрутку занесло на мокрій дорозі й вона з'їхала на обочину. Пасажири зашуміли. Хтось зойкав, хтось ахнув, дитя прокинулося й заплакало. Гальма майже не працювали на слизькій засніженій землі, маршрутка їхала прямо в бетонну споруду, на якій була назва села, обписана вандалами чорною та жовтою фарбою. Водій спробував звернути, аби спрямувати транспорт хоча б в он ту маленьку сосну, проте маршрутку розвернуло та понесло в бетонну перешкоду боком.

За мить до удару він встиг лише вимовити:

– Господи, прости...