За межею істини

Глава 1. Пробудження серед хаосу

Гаряче повітря, густе, як сироп, обтяжувало кожен вдих, викликаючи хрипи в грудях. Він розплющив очі, і яскраве світло сонця засліпило, змушуючи примружитися. Над ним височіли велетенські дерева. Їхні густі крони перепліталися у зелене шатро, яке майже не пропускало променів. Лише невеликі прогалини, через які сонце пробивалося, утворювали танець світла й тіні, що грав на уламках літака, розкиданих навколо.

Кожна клітина тіла пульсувала від всепоглинаючого болю. Його руки тремтіли, коли спробував підвестися, а ноги підкошувалися. Щось вибухнуло поруч, і він повернув голову. Чорний дим від шини, здійнявся у небо, наче сигнал тривоги, що кричав до світу: "Ось тут — катастрофа".

Він обмацав своє тіло: роздерта сорочка, кілька синців і порізів, але, здається, кістки цілі. Незрозуміло, як йому вдалося вижити серед цих уламків. А втім, у пам’яті — порожнеча. Жодного спогаду про те, що сталося. Жодної думки про те, хто він і звідки.

Браслет на його зап'ясті здавався чужим. Метал був холодний і гладкий. Він оглянув браслет і побачив гравірування: "Тільки ти можеш всіх врятувати". Ці слова викликали дивне відчуття тривоги й водночас обов'язку. Але кого рятувати? Де ці люди? І чому саме він?

Десь у джунглях почувся звук. Тріск гілок. Можливо, це був хижак, а можливо, хтось ще з літака. Адреналін заповнив кров. Він роззирнувся в пошуках чогось, що можна було використати як зброю. Обгорілий уламок арматури видавався важким, та досить гострим. Він повільно підняв його, і обережно ступаючи пішов на звук..

Густа рослинність заважала руху, і гілки дряпали шкіру. Постійно переслідував запах гару та горілої гуми. Природа ніби кепкувала з нього: джунглі вирували життям, тоді як усе, що він бачив довкола, нагадувало про смерть.

Він сильніше стиснув шматок металу, готуючись до невідомої загрози.

Звук ставав ближчим. Тріск гілок і легке шарудіння крізь густе листя змусили його серце битися ще швидше. Зрештою, з тіні виринула постать. Це була дівчина. Її обличчя закіптявіле, волосся розпатлане, а одяг подертий, проте очі —  блищали сповнені рішучості. Вона впала на коліна, важко дихаючи, але одразу підняла голову, помітивши його.

— Ти… також вижив?, — промовила вона слабким голосом. — Я боялася, що...

Він підняв шматок металу у захисті, все ще не довіряючи ситуації.

— Хто ти? — його голос звучав різко, але йому самому здалося, ніби він щойно навчився говорити.

Дівчина підняла руки, намагаючись його заспокоїти.

— Я така ж, як і ти. Пасажир. Літак… він… — голос надломився, і вона закрила обличчя руками, ненадовго затамовуючи емоції. — Це була катастрофа.

Його очі ковзнули, оглядаючи уламки навколо, і щось всередині тьмяно кликало все згадати, але це лише погіршувало внутрішній хаос.

— Я нічого не пам’ятаю, — зізнався він, не прибираючи своєї зброї. — Ні хто я, ні як сюди потрапив.

Вона підняла голову, і погляд став більш проникливим.

— Браслет, — прошепотіла вона, вказуючи пальцем на його зап’ястя. — У тебе є браслет, так?

Його погляд зупинився на металічному обручі, який він носив.

— Що це означає? — спитав він, очікуючи відповіді.

Вона похитала головою, її обличчя відобразило щось між страхом і знанням.

— Я… не знаю точно. Це здається навігатор.

Зненацька їхню розмову перервало гучне, віддалене гудіння, що швидко наближалося. Дівчина різко повернула голову в бік джунглів.

— Вони нас шукають. Ми повинні рухатися.

— Хто "вони"? — запитав він, підходячи ближче.

— Ті, хто знищив літак — її голос став серйозним і напруженим. — І якщо ми не заберомося звідси, вони знайдуть нас.

Пара білга крізь густі джунглі, перескакуючи через коріння і ховаючись за стовбурами дерев. Звуки переслідувачів позаду ставали все ближчими. Їхні важкі кроки й металевий гул лунали, мов передвісники приречення.

— Ліворуч! — вигукнула, смикнувши його за руку, коли наблизилися до ущелини.

Він насилу тримався на ногах, з кожним кроком відчуваючи, як тіло протестує. Але страх перед невідомими переслідувачами не дозволяв зупинитися. Погляди втікачів на мить зустрілися — її очі, в яких читалася рішучість, були єдиним, що утримувало його від паніки.

— Що ти знаєш про них? — вигукнув юнак, перекриваючи шум переслідування.

— Не багато, — відповіла вона, зриваючи листя, щоб створити перешкоду. — Але одне знаю точно: якщо нас спіймають, це буде кінець.

Вони нарешті вирвались до невеликого укриття між скелями, де зупинилися, щоб перевести подих. Її обличчя було червоне, але вперше за весь цей час у погляді з’явився проблиск надії.

— Я думаю, вони нас втратили… принаймні ненадовго, — сказала дівчина, притулившись до холодного каменя.

Юнак сів поруч, відчуваючи, як браслет на зап'ясті пульсує світлом. Це створювало дивний контраст із темрявою, що оточувала їх.

— Що…як ним користуватися? — пробурмотів, вдивляючись у загадкові символи. — Він ніколи не перестає миготіти.

— Ти мав би знати, — її голос був задумливим. — Такі речі носили військові.

Рука дівчини ненароком торкнулася його, і він відчув. У цьому дотику він відчув тепло, що пробігло тілом — не просто контакт, а мовчазне визнання близькості. Це була взаємодія двох людей, які знайшли одне одного в темряві невідомого світу.

— Скажи, — запитав її, намагаючись зрозуміти, — чому ти так впевнена, що нам треба врятуватися? Чому просто не вийти і дізнатися? Може це допомога?

Супутниця дивилася на нього з м'якою усмішкою.

— Бо щось мені підказує, що ми не просто розбилися. Ми тут не випадково. І цей браслет…

Він знову глянув на браслет. Торкнувся, і раптом яскравий синій промінь ударив у кам'яну поверхню, фомуючи загадковий візерунок із незнаних символів. Від кожного з них віяло прадавньою могутністю.

Дівчина застигла від здивування.