Розділ 3

Марія

Коли Дерек Райт пішов, у мене були досить змішані відчуття. Я підійшла до вікна й бачила, як Райт вийшов із будівлі та підійшов до чорного байку. Через кілька хвилин повернувся та поглянув в мою сторону. Одягнув шолом та, сівши на байк, зірвався з місця.

Мене неабияк роздратувала його зухвала поведінка. По його поводженню помітно було, що він приперся лише заради того, щоб Кріс відстав від нього. Все добре з його головою та відчуттями реальності. Він навмисно себе так поводив й отримав від цього ще моральне задоволення! А його потискання руки... це взагалі для мене був нонсенс: безпардонний та зарозумілий чоловік. І в жар так не вчасно кинуло від його дотиків і... навіть можна потонути в безодні його блакитних очей... але усміхнулася від думки, що я плавати добре вмію, тому виплисти зможу. Поряд із негативними емоціями від спілкування з чоловіком мене не покидала ще одна думка...

Я присіла в крісло та, піднявши голову, вступилася у стелю. Сім років в його біографії кудись зникли... і Кріс занервував, коли дізнався, що я дістала про Райта інформацію.

В кабінет зайшла Елісон та повідомила, що мене чекають містер та місіс Блейк, які не хочуть розлучатися, але й жити разом їм нестерпно. Перекваліфікуватися з військового психолога у цивільного було важкувато, але разом із цим більш безпечніше для життя. Вони вже розпочали кричати у холі. Елісон знизала плечима та скривилася.

— Марі, якщо ти не приймеш їх зараз, вони уб’ють один одного!

— Скажи, нехай заходять!

За цілий день я була морально виснаженою. Кілька разів дзвонив Кріс, і увечері нарешті сама змогла зателефонувати. Перевірила свій графік, та домовилися зустрітися завтра в полудень в нашому місці, а саме у кафе «The Attendant», яке було за п’ять хвилин ходьби від Оксфорд-стріт. Кафетерій облаштований в сучасному стилі. Правда, про минуле закладу недвозначно нагадують деякі деталі, а саме: біла кахельна плитка на стінах та пісуари, встановлені прямо на стійці, за якою можна випити каву.

— Крісе, почекай хвилинку, я кабінет закрию.

Перевірила сигналізацію, виключила світло та, закривши двері, приклала до вуха мобільний телефон.

— Нарешті цей день закінчився! — вийшовши на вулицю, вдихнула свіже весняне повітря.

Почула, як Кріс засміявся.

— Маленька, втомилася від людей та їхніх проблем? До речі, Дерек приходив?

— Приходив! — емоційно вигукнула.

— Ооо, — протягнув. — І?

— Кріс, давай без «і»! Я не можу тобі розповісти про нашу дуже милу бесіду! Принцип конфіденційності та не допущення розголошення приватної інформації, яка була отримана в процесі роботи, ніхто не скасовував.

— Гаразд, завтра зустрінемося, поговоримо!

Я виключила мобільний телефон та сіла в машину. Як би не хотіла розповісти Крісу про розмову, але професійна етика не дозволяє. Як і в кожній професії, у психологів є свої моральні принципи, яких вони зобов’язані дотримуватися. Ми живемо в нестабільному світі, тому люди постійно потребують якісної психологічної допомоги, але інколи неправильні дії психолога можуть тільки нашкодити людині.

Я приїхала раніше зазначеного часу. Доки чекала Кріса, замовила каву та нарешті змогла відволіктися хоча б на кілька хвилин від роботи. Коли прийшов Крістофер, ми міцно обійнялися. Брат, як завжди, мав неперевершений вигляд: темні джинси, чорні кросівки та светр кольору хакі, який пасував йому під карий колір очей.

— Чому так засмучена? — помітивши мій мінливий настрій, запитав.

Я надпила чорну каву та, кинувши у чашку цукор, повільно почала розколочувати.

— Крісе, ти бачиш мене наскрізь! — легко усміхнулася та вільною рукою взяла його за руку.

— Розповідай, що вже трапилось?

— Нічого не трапилось, чесно! Тебе цікавить твій друг? — схилила голову набік та підморгнула.

Крістофер засміявся.

— Дерек із непростим характером, але...

— Єдине, що можу сказати, — перервала брата, — тобі не варто хвилюватися за свого друга! Такі зарозумілі мудаки… — Кріс почав кашляти.

Я прослідкував за його поглядом та озирнулася. Оглянула несподіваного гостя поглядом: чорні кросівки, чорні штани, чорний светр, шкіряна куртка та холодні, блакитні очі.

«Якого... він тут робить?» — подумала.

— Що ти ту робиш? — вигукнув Кріс та, піднявшись, подав руку Дереку Райту.

Вони потиснули один одному руки.

Я відвернулася та нахмурилася. Оце так халепа!

— Вирішив скласти вам компанію! — присів поряд зі мною. — Привіт, міс Реймонд!

Мені нічого не залишалося, як повернутися до нього.

— Привіт, Дереку! — натягнула на обличчя усмішку.

— Маєте гарний вигляд! — відверто оглянув мене.

Я нервово засміялася.

— Дякую! — глитнула.

Сьогодні я з розпущеним волоссям, у світлих джинсах, коротких ботфортах із середнім каблуком, чорній сорочці та джинсовій куртці з коміром зі штучного хутра. Маю звичайний вигляд...