Розділ 3

Арк прокинувся ще до того, як сонце піднялося над обрієм. Небо тільки-но посвітліло, а навколо вже чулися звичні звуки: тихі голоси, брязкіт металу, потріскування вогню, який догорав після ночі. Воїни вставали без зайвих слів. Хтось поправляв перев’язі, хтось перевіряв стремена, хтось ковтав холодну воду з бурдюка. Вони рухались швидко й злагоджено — видно було, що такий ранок для них справа звична. Арк лежав нерухомо, прикривши очі, ніби ще спить.

— Швидше, — буркнув один із воїнів. — Чим раніше рушимо, тим швидше залишимо цю прокляту землю позаду.

— Та вже недалеко, — відповів інший. — До полудня перейдемо межу. А там уже дороги спокійніші.

Хтось тихо хмикнув.

— І люди привітніші. Не те що тут.

— Тут і звір не затримається довше, ніж мусить.

Арк слухав, не ворушачись.

До полудня…

Отже, сьогодні вони вийдуть із цих земель. У голосах не було сумнівів і не було вагань. Лише впевненість людей, які добре знають дорогу й не раз проходили її. Кроки пролунали ближче.

— Підіймайте рабів.

Чиясь нога злегка штовхнула його в плече. Арк повільно розплющив очі, ніби тільки прокидався. Світло ранку різало зір після темряви. Він підвівся без спротиву. Довкола табір уже згортався. Вогонь засипали землею, мотузки згортали, коней підводили до строю. Все відбувалося швидко, майже мовчки.

До полудня…

Арк опустив погляд, приховуючи думки. Сьогодні вони залишать ці землі. І щось підказувало йому, що разом із цим закінчиться лише одна дорога. Але почнеться інша.

Сніданок вийшов коротким і поспішним. Ніхто не розкладав вогню вдруге, просто роздали сухий хліб, трохи в’яленого м’яса й ковток води. Їли на ходу, не зупиняючись. Кінські копита глухо били по землі, зброя тихо бряжчала, люди перегукувались стишеними голосами. Усі поспішали. Навіть ті, хто намагався жартувати, робили це більше за звичкою, ніж від доброго настрою.

— Ще трохи, — сказав один із вершників, озираючись на сіру рівнину позаду. — До межі вже недалеко.

— До полудня будемо там, — відповів інший. — Якщо нічого не станеться.

Арк ішов разом з іншими рабами, слухаючи ці уривки розмов. Крок за кроком. Ритм дороги був рівний і монотонний. Навколо все та сама мертва земля. Рідка жорстка трава, каміння, поодинокі сухі дерева, що стояли, мов чорні кістяки. Нічого незвичного. Аж поки один із дозорців раптом різко свиснув.

— Дивіться!

Усі майже одночасно обернули голови. З-за низьких пагорбів вирвалася зграя тварин. Вони мчали стрімко, збившись у щільний клубок, десятки тіл, пил і шерсть, блиск очей. Вовки. А може й інші хижаки, роздивитися було важко, бо вони навіть не звернули уваги на людей. Просто летіли повз у протилежний бік. Один із воїнів тихо, але дуже міцно вилаявся.

— Щоб їх…

— Бачив? — сказав інший, похмуро проводжаючи поглядом зграю. — Вони тікають.

— Бачу.

Кілька миттєвостей стояла важка тиша. Потім старший різко підняв руку.

— Швидше! Всіх підганяйте!

Голос його вже не був спокійним.

— Рухайтесь! Не тягніться!

Вояки одразу пожвавішали. Хтось штовхнув рабів уперед, хтось прискорив коней.

— Чули? Рухайтесь!

— Не відставайте!

Арк підняв голову. Попереду, десь за далекими пагорбами, лежала межа цих земель. Але думки воїнів були вже не про неї.

— Якщо звір тікає такою зграєю… — пробурмотів хтось із вершників.

Другий відповів тихо:

— Значить, за ними йде щось гірше.

Цього разу ніхто не сперечався. Колона рушила швидше. Люди майже бігли, не жаліючи ніг, підганяючи одне одного короткими наказами. Бо зустріти те, від чого тікають хижаки, не хотів ніхто. Люди поспішали мовчки або крізь зуби бурмотіли прокльони. Кінні підганяли піших, раби задихано перебирали ногами, намагаючись не відставати. Пил піднімався з-під кроків і копит, осідав на обличчях, на одязі, на губах.

— От же ж лихо… — прошипів один із воїнів. — Під самий кінець дороги.

— Треба ж було так уляпатись.

Попереду раптом з’явилися розвідники. Двоє вершників мчали назад галопом. Коли вони підлетіли до старшого, коні ще навіть не встигли повністю зупинитись.

— Що там? — коротко кинув той.

Один із розвідників ковтнув повітря.

— Бахор.

Слово впало в тишу, мов камінь у воду. Арк не знав, що це означає. Але він побачив обличчя воїнів. Хтось тихо вилаявся. Інший різко відвів погляд у бік рівнини. Дехто навіть поблід.

— Бачили його? — спитав старший.

— Ні. Але сліди… і земля… — відповів розвідник. — Це він. Звірі тікали від нього.

Кілька митей ніхто не говорив. Потім старший різко махнув рукою.

— Звертаємо. На захід. Швидко.