Розділ 2

Вогнище догорало рівно так, як і мало — без диму, без іскор, акуратно. За це Бренн платив окремо. За акуратність. У цих землях зайвий дим означав або дурня, або мерця, а мерці тут довго не лежали. Він сидів трохи осторонь від основного табору, на складному стільці з потертими латунними накладками, і дивився, як люди працюють. Не раби — свої. Раби сиділи далі, зчеплені ошийниками в ланцюг, мовчазні, змучені, але ще не зламані. До цього було зарано.

Бренн не любив поспіху. Його каравани не бігали навмання, не лізли в саме нутро Загиблих Земель і не гралися з тим, чого не розуміли. Вони йшли по краю. Завжди по краю. Де ще можна пройти, але вже не хочеться. Саме там кордони розчинялися, патрулі зникали, а закони ставали гнучкими.

Два десятки рабів — непоганий улов. Бродяги, злидарі, пара селян, що не змогли довести своє право на землю, кілька молодих, у яких навіть паперів не було. Усі з іншої країни. Це було важливо. Тут, по цей бік кордону, вони ніхто. А от там — товар. Гарячий, ходовий, без зайвих питань. Ліцензій у Бренна не було і не планувалося. Ліцензії для тих, хто хоче дожити до старості, а він хотів жити добре.

— Розвідка повертається, — кинув хтось із варти.

Бренн підвів голову не поспішаючи. Розвідники це теж витрата, але без них тут не ходять. Ніколи. Бо ці землі не попереджають. Вони або терплять, або вбивають.

Двоє вийшли з темряви, брудні, зморені, але цілі. І не з порожніми руками.

— Знайшли, — сказав перший, спльовуючи вбік. — Чоловік. Один. Живий.

— Майже, — додав другий. — Побитий трохи. Але дихає.

Бренн підвівся. Це вже було цікаво. Самітники тут довго не живуть. А ті, хто виживає, або дуже дурні, або дуже цінні.

— Де? — коротко спитав він.

— За хутором. Тим самим, — відповіли йому.

Це змусило його нахмуритись. Хутір він знав. Усі знали. Туди не ходили без причини. І якщо цей чоловік там не здох, це вже багато означало.

— Принесли?

— Тягнемо. Він без тями.

Бренн кивнув. Рішення вже було прийняте ще до того, як він його сформулював. Якщо це громадянин — отримає подяку в магістратурі, можливо навіть винагороду. Якщо шукач пригод — ще краще, з них завжди щось можна витягти. А якщо ніхто… тоді просто новий раб. Молодий, міцний, і, схоже, живучий. У будь-якому варіанті не в мінусі.

Коли його поклали біля вогнища, Бренн присів поруч і уважно подивився на незнайомця. Обгоріла одежа, дивний крій, руки без мозолів ремісника, але й не м’які. Обличчя бліде, подряпане, але спокійне. Навіть непритомний, він не виглядав зламаним.

— Цікавий, — буркнув Бренн сам до себе. — Дуже цікавий.

Він ще не знав, що саме цей чоловік стане для нього найбільшою помилкою за всі роки торгівлі. Але в цю мить, серед потріскування вогню і тихого дзвону рабських ошийників, це здавалося просто ще одним вдалим днем.

***

Свідомість поверталась важко, шматками, ніби хтось збирав її абияк, не зважаючи на інструкцію. Спершу був біль — тупий, розлитий, всюдисущий. Потім тепло, запах диму й чогось вареного, простого, їстівного. Це змусило мозок нарешті увімкнутись повністю. Він не відкривав очей одразу. Просто лежав, слухав, рахував удари серця. Десь поруч потріскувало вогнище, хтось тихо розмовляв, метал дзенькав об метал. Ніч. Табір. Люди. Це було добре й погано водночас. Добре — бо він ще живий. Погано — бо він не пам’ятав, як сюди потрапив.

Коли він таки наважився розплющити очі, світ не поплив. Уже плюс. Над ним було темне небо, крізь яке пробивався тьмяний світильник, а збоку помаранчеве світло вогню. Сил рухатись майже не було, але він змусив себе не сіпатись, не дивитись надто різко. Придивлявся, з-під напівопущених повік. Люди. Озброєні. Занадто впевнені, занадто спокійні. Він збирався продовжити удавати непритомного, але не вийшло. Один із них, проходячи повз, ковзнув по ньому поглядом і зупинився. Потім ще один. Так дивляться ті, хто звик помічати дрібниці. Тут інші і не виживали.

Пролунали фрази незнайомою мовою. Хтось присів поруч, заглянув просто в обличчя. Він відкрив очі повністю. Сенсу прикидатись більше не було. Почали говорити до нього. Коротко, уривками, з інтонаціями запитань. Він не зрозумів ані слова. Ні одного знайомого звуку. Він спробував відповісти — так само коротко, повільно, англійською, потім рідною, потім просто розвів руками. Реакція була передбачувана: здивування, кілька посмішок, дивне перезиряння.

Розмови не вийшло. Але голод вийшов на перший план дуже швидко. Йому сунули миску з чимось густим і гарячим, схожим на кашу. Запах був простий, майже домашній, і мозок капітулював остаточно. Він сів, стиснув миску обома руками і почав швидко їсти. Обпікаючись, але не звертаючи уваги. Дивлячись на це хтось хмикнув, хтось усміхнувся ширше. Їх це явно розважало. Йому було байдуже. Він їв і відчував, як разом із теплом у шлунку повертається життя. Біль нікуди не подівся, але став терпимим. Світ перестав розпадатися. Він ще не знав, де він, хто ці люди і чого вони від нього хочуть. Але знав одне: поки що його не вбили. А значить, у нього ще є час.

Його залишили біля вогню ненадовго. Дали доїсти, води і кілька хвилин просто посидіти, поки тіло поступово переставало тремтіти. Потім хтось покликав, коротко, владно, і чоловік, що сидів трохи осторонь від інших, підвівся. Він ішов спокійно, без поспіху, і кожен його рух говорив про звичку командувати не криком, а присутністю.